Сцена, що відбулася потому, хоч і тривала лише кілька хвилин, була така моторошна, що й не описати. Міс Голкомб сама уникала згадувати про неї. Зазначимо тільки: містер Ферлі якнайкатегоричніше заявив, що не впізнає жінки, котру привели до нього; що в її обличчі й манерах немає нічого спільного з його небогою, яка лежить на ліммеріджському цвинтарі, й він звернеться до законної влади, щоб захистила його від самозванки, коли її до вечора не заберуть з його дому.
Хоч би як несхвально ми ставилися до егоїзму, нечулості й звичного браку людяності у містера Ферлі, все ж не можна й припустити, щоб він був здатний на таку ницість, — прикинутися, ніби не впізнав дочки свого рідного брата. Міс Голкомб справедливо й мудро виснувала: то жах і упередження не дозволили йому роздивитися й розчути, що перед ним його небога. Міс Голкомб задовольнилася таким поясненням. Але коли потім вона піддала випробуванню слуг, їй довелося переконатись, що й вони всі, без винятку, не певні, коли б не сказати більше, чи показана їм пані справді їхня молода хазяйка, а чи Анна Катерік, бо начулися про їхню схожість. Міс Голкомб мусила дійти сумного висновку, що ув'язнення леді Глайд у божевільні позначилося набагато серйозніше на її зовнішньому вигляді й манерах, ніж це здавалося їй, сестрі скривдженої. Підлий обман, за допомогою якого живу леді Глайд видавали за мертву, пустив коріння навіть в оселі, де вона народилась, і засліплював людей, серед яких вона виросла.
Якби становище не було таке критичне, можна було б не відчаюватись і спробувати отримати потрібні свідчення від інших людей.
Наприклад, її покоївка Фанні, якої саме не було в Ліммеріджі, через два дні мала повернутись. Бувши постійно при леді Глайд, тісно з нею спілкувавшись і любивши свою пані дужче, ніж інші слуги, Фанні, можливо, впізнала б її. І це було б добре для початку. Знов же, леді Глайд могла тимчасово пожити коли не в рідному домі, то в кого-не-будь у селі, поки відновляться її здоров'я і душевна рівновага. А тоді, коли пам'ять знов почне надійно їй служити, вона з природною легкістю зможе говорити про своє минуле, згадуючи такі подробиці, до яких самозванці не додуматись. І таким чином її тотожність, не підтверджена поки що зовнішнім виглядом, буде зрештою доведена багато вірогіднішим свідченням — її власними словами.
Але обставини, за яких вона визволилася з лікарні, робили все це практично нездійсненним. Погоня з божевільні, націлена тим часом на Блеквотер-Парк, ось-ось кинеться шукати її в Ліммеріджі. Люди, яким доручено розшукати втікачку, могли з'явитися в маєтку за кілька годин, а містер Ферлі був нині в такому настрої, що вони могли розраховувати на його негайне сприяння — з його владою та місцевим авторитетом. Тож найпростіші міркування безпеки для леді Глайд змусили міс Голкомб облишити спроби довести мешканцям Ліммеріджа істинність особи своєї сестри й негайно забрати її з найнебезпечнішого тепер місця — її власного маєтку.
Сама собою напрошувалась наймудріша думка: зараз же повернутися в Лондон. Їхні сліди швидко й надійно загубляться на вулицях великого міста. Готуватися в дорогу не треба було, прощатися — ні з ким. Надвечір того пам'ятного шістнадцятого числа міс Голкомб умовила сестру зібрати рештки мужності й зробити останнє зусилля. Ніхто не сказав їм доброго слова на прощанні, коли вони удвох рушили в дорогу, покинувши навіки Ліммерідж.
Вони саме проходили пагорбом, що здіймався за цвинтарем, коли леді Глайд почала наполегливо просити сестру вернутися, щоб попрощатися з могилою матері. Міс Голкомб намагалася відговорити сестру, але цього разу всі її умовляння були марні. Та несхитно наполягала на своєму. Її тьмяний погляд засвітився несподіваним вогнем, помітним і крізь вуаль, що закривала обличчя, а схудлі пальці, що досі безживно лежали на сестриній руці, міцніше й міцніше стискали цю дружню руку. Я вірю, що то перст божий вказав їм вернутися назад, і найневинніша, найзнедоленіша з людей побачила й збагнула той віщий знак у годину страшної своєї скрути.
Вони вернулися до цвинтаря і тим самим поєднали водно три наші долі.
III
Така була ця історія, наскільки ми її тоді знали. Коли мені її розповіли, мені стало зрозуміло, що самі собою напрошуються два очевидні висновки. По-перше, я вже розумів, хоч і невиразно, ж було задумане і здійснене це лиходійство, як вичікували кожної слушної нагоди та як підтасували факти, щоб забезпечити цілковиту безкарність цього зухвалого й заплутаного злочину. Дарма що деякі його подробиці досі лишались загадкою для мене, в цілому я нітрохи не сумнівався, як підло використано зовнішню схожість між жінкою в білому й леді Глайд. Ясно було, що Анну Катерік привезли в графів дім під виглядом леді Глайд, а леді Глайд зайняла місце померлої Анни Катерік у лікарні для душевнохворих. Підміну влаштували таким чином, що зовсім невинні й непричетні люди, якими, безперечно, були лікар, дві служниці й, напевне, директор лікарні, виявилися співучасниками цього злочину.
Другий висновок був логічним наслідком першого. Всім нам трьом не випадало сподіватися на пощаду від графа Фоско й сера Персіваля Глайда. Успішне втілення їхнього злочинного задуму принесло їм чистого прибутку тридцять тисяч фунтів: двадцять тисяч одному й десять тисяч другому, через його дружину. З цієї та й з інших причин вони були вкрай зацікавлені, щоб їхнього злочину не розкрили. Вони, звісно, підуть на будь-який ризик, на будь-яку підлість, аби знайти, де переховується їхня жертва, й розлучать її з єдиними її друзями на світі — з Меріан Голкомб і зі мною.
Виразно усвідомлюючи цю небезпеку, — небезпеку, що з кожним днем, із кожною годиною, можливо, добиралася до нас ближче й ближче, — я став шукати, де б нам найкраще сховатись. І вибрав східну частину Лондона, — там найменше роззяв, що никають по вулицях, продаючи витрішки. Вибрав найлюдніший і найбідніший квартал, адже чим напруженіша кипітиме довкола нас боротьба за існування, тим менше буде ризику, що хтось тут матиме час чи охоту звернути увагу на нових людей, котрі серед них оселились. Це була саме та перевага, якої я шукав. До того ж цей квартал був нам вигідний іще в одному, не менш важливому відношенні. Тут ми могли прожити дешево, на ті гроші, що заробляли, й могли ощаджати кожен мідяк, щоб хоч трохи ближча стала наша мета, праведна мета, до якої я нині неухильно прагнув: виправити страшне лиходійство й поновити Лорині зневажені права.
Через тиждень ми з Меріан завели на щодень певний лад, за яким мало йти наше життя.
Окрім нас, у нашому будинку не було інших пожильців. Ми мали окремий вхід, тож нам не доводилося проходити через крамничку. Ми умовилися, на поки що принаймні, що ні Меріан, ні Лора не ступлять ані кроку з дому без мене. За моєї відсутності вони не повинні були нікого, ні під яким приводом, пускати в дім. Установивши таке тверде правило, я пішов до приятеля, з яким знався раніше (він був гравер по дереву, з великою практикою), і попросив у нього роботи, зазначивши, що з певних причин не хотів би розголошувати наші з ним ділові стосунки.
Він зразу ж виснував, що я заплутався в боргах, висловив мені, як годиться, співчуття й пообіцяв зробити для мене все можливе. Я дозволив йому лишитися при його висновку і зразу взявся за роботу, яку він мені дав. Він знав, що може покластися на мою досвідченість і працьовитість. Я мав те, чого він потребував, — посидючість і здібності.
Хоч заробляв я небагато, цього вистачало на наші щоденні потреби. Щойно ми переконалися в цьому, ми з Меріан Голкомб полічили наші статки. У неї зосталось трохи більше двохсот фунтів, десь стільки лишилось і в мене від розпродажу моїх малюнків (я це зробив перед відплиттям з Англії). Тож нашого об'єднаного капіталу вийшло понад чотириста фунтів. Я поклав це невеличке багатство до банку, щоб тратити з нього тільки на ті таємні розшуки й розслідування, які я вирішив почати й довести до кінця, навіть коли б мені довелося діяти лише самотужки, без будь-чиєї допомоги. Ми розрахували наші щоденні витрати до останнього фартинга й ніколи не чіпали нашого маленького фонду, — хіба що тільки в Лори-них інтересах і для її потреб.
Як належне їй право, Меріан Голкомб від першого дня взяла на себе домашню роботу — те, що могла б робити служниця, коли б ми могли звіритися на когось.
— Усе, що можуть робити жіночі руки, — заявила вона, — ці руки робитимуть від ранку й до вечора.
Її простягнуті руки тремтіли від слабості. Коли вона закасала рукава убогої, простенької сукні, яку з обачності носила тепер, її виснажені руки розповіли без слів, скільки їй довелося пережити. Але непогасний
