свою сестру в Лондон. Вони встигли на післяобідній поїзд до Карлайля і того самого вечора, без будь-яких пригод чи перешкод, добулися до Ліммеріджа.
На останньому відтинку дороги, коли вони зостались самі в купе, міс Голкомб змогла розпитами зв'язати в одне ціле уривки спогадів леді Глайд, які зберегла її ослаблена, плутана пам'ять. Отримана таким чином історія жахливої змови постала у вигляді фрагментів, між якими зяяли провалля непам'яті, а ще ж і тим уцілілим фрагментам, на жаль, бракувало внутрішньої логіки. Та, хоч яка небездоганна була її розповідь, ми повинні відтворити її тут, перш ніж описати, що сталось наступного дня в Ліммеріджі.
Спогади леді Глайд про події, що відбулися після її від'їзду з Блеквотер-Парку, починалися з її прибуття на лондонський вокзал Південно-Західної залізниці. Їй не спало на думку попередньо записати, якого числа вона виїхала. Слід вважати, що всі надії на уточнення цієї важливої дати з допомогою леді Глайд чи місіс Майклсон утрачено.
Коли поїзд підійшов до перону, леді Глайд побачила графа Фоско, що зустрічав її. Як тільки кондуктор відчинив двері вагона, граф зразу ж опинився біля дверей. Поїзд був переповнений, і через штовханину нелегко було отримати багаж. Якийсь чоловік, що був із графом Фоско, приніс речі леді Глайд. На валізах було її ім'я. Вона поїхала разом із графом у кареті, на яку тієї хвилини не звернула особливої уваги.
Коли від'їхали від вокзалу, вона передовсім запитала графа про міс Голкомб. Граф відповів, нібито міс Голкомб іще не поїхала в Камберленд, бо він подумав і порадив їй відпочити кілька днів, а тоді вже рушати в далеку дорогу.
Тоді леді Глайд спитала його, чи перебуває нині її сестра в його домі. Відповіді його вона добре не пам'ятала, тільки пригадувала досить чітко, нібито граф заявив, що везе її до міс Голкомб. Леді Глайд вельми погано знала Лондон і не могла сказати, якими вулицями вони тоді їхали. Але вони їхали все вулицями й не проїжджали ні парків, ні дерев. Карета зупинилася в якомусь завулку біля скверу, де були крамниці, державні заклади і юрби людей. Із цих спогадів, у достеменності яких леді Глайд була певна, нібито цілком очевидно випливає, що граф Фоско віз її не до своєї резиденції в Сент-Джонз-Вуді.
Вони увійшли в будинок і піднялися нагору в задню кімнату — чи на другому, чи на третьому поверсі. За леді Глайд унесли весь багаж. Двері їм одчинила служниця.
Чорнобородий чоловік, з вигляду чужоземець, дуже ввічливо зустрів їх у холі й провів нагору. Відповідаючи на запитання леді Глайд, граф запевнив її, що міс Голкомб перебуває в цьому ж будинку, — її негайно повідомлять про прибуття сестри. Потім він і чужоземець вийшли з кімнати, залишивши леді Глайд саму. Це була вбого обставлена вітальня, що вікнами дивилась на задвірки.
В будинку було напрочуд тихо, не чути було нічиєї ходи по східцях, тільки з кімнати, що була під нею, долинав глухий чоловічий гомін. Вона пробула сама недовго. Повернувся граф і сказав, що міс Голкомб саме спочиває і її поки що не можна будити. Разом з ним до кімнати зайшов якийсь чоловік, англієць, — його граф відрекомендував як свого друга.
Після цього дивного знайомства — наскільки леді Глайд пам'ятала, граф не назвав імен, — він залишив її наодинці з тим чоловіком. Той був дуже ввічливий, але стривожив і збентежив її своїми чудними розпитуваннями про неї саму й тим, що якось дивно й пильно дивився на неї. Недовго порозмовлявши з нею, він вийшов, а за хвилину чи дві до кімнати увійшов інший незнайомець, теж англієць. І цей відрекомендувався їй як друг графа Фоско і своєю чергою почав її розглядати й ставити химерні запитання, жодного разу, наскільки вона могла пригадати, не назвавши її на ім'я. Потім і цей вийшов. На той час вона вже так боялася за себе й так тривожилась за сестру, що почала думати, чи не зійти вниз та не попросити захисту й допомоги в єдиної жінки, яку вона бачила в будинку, — в служниці, що відчинила вхідні двері.
Але щойно вона підвелася зі стільця, як вернувся граф.
Вона зараз же схвильовано спитала його, як довго ще відкладатиметься її зустріч із сестрою. Спочатку він ухилявся від прямої відповіді, та леді Глайд вимагала відповісти їй, і тоді він дуже неохоче признався, що міс Голкомб далеко не так добре почувається, як він говорив їй раніше. Його тон і манери під час цієї розмови так розтривожили леді Глайд, вірніше, так посилили тривогу, навіяну на неї зустрічами з тими двома дивними незнайомцями, що їй раптом стало млосно й вона мусила попросити води. Граф виглянув за двері й гукнув, щоб принесли води, а також слоїчок із нюхальною сіллю. Те й те приніс схожий на чужоземця бородатий чоловік. Вода, коли леді Глайд спробувала її випити, виявилася з таким нудотним присмаком, що їй стало ще гірше. Вона схопила слоїчок і понюхала. Їй враз запаморочилося в голові. Граф підхопив слоїчок, що випав у неї з рук, і останнє, що вона запам'ятала, перш ніж знепритомніла, — як він знов підніс слоїчок їй до обличчя.
Подальші її спогади були такі уривчасті й плутані, що трудно було пов'язати їх із якоюсь вірогідною дійсністю.
Їй уявлялось, що згодом, увечері, вона прийшла до тями й залишила той дім, і поїхала, як намірялася ще в Блеквотер-Парку, до місіс Везі. Нібито вона пила там чай і ніч переночувала теж у місіс Везі. Вона зовсім не пам'ятала, як, коли і з ким покинула дім, куди привіз її граф Фоско, але настійно стверджувала, що ночувала таки у місіс Везі. Однак ще дивніше було те, що, за її словами, їй допомогла роздягтись і лягти в ліжко місіс Рюбель! Вона нічогісінько не пам'ятала, про що вони з місіс Везі розмовляли чи кого ще вона там бачила, крім тієї дами, чи чому в будинку місіс Везі опинилася місіс Рюбель.
Ще хаотичнішими й неймовірнішими були її спогади про те, що трапилося наступного ранку.
Невиразно їй пригадувалось, що вона кудись поїхала (о котрій годині — не могла сказати) з графом Фоско й знов же з місіс Рюбель, яка була за помічницю в графа. Але коли й чому вона розлучилася з місіс Везі, вона не знала; не знала ні в якому напрямку їхала карета, ні де вони зупинились, ні чи були граф і місіс Рюбель біля неї протягом усієї поїздки. На цьому її печальна історія закінчувалась. Далі був цілковитий провал пам'яті. У неї не лишилось ніяких, бодай туманних, вражень, вона зовсім не уявляла собі, чи день, чи два минуло, поки раптом вона прокинулась у незнайомому місці й серед жінок, жодної з яких не знала.
Це був дім для божевільних. Тут вона вперше почула, як її назвали Анною Катерік. І остання цікава деталь в історії цієї змови: тут вона своїми власними очима побачила на собі одежу Анни Катерік. Першого ж дня в лікарні доглядальниця, роздягаючи її на ніч, показувала їй мітки на білизні й примовляла, без будь- якого зла чи роздратування: «Подивіться на ваше власне ім'я на вашій білизні й перестаньте набридати нам усім розмовами про те, що ви — леді Глайд. Вона мертва і в могилі, а ви живі й здорові. Гляньте-но на вашу одежу! Ось ваша мітка, зроблена гарною спеціальною тушшю, — її ви знайдете на всіх ваших старих речах, які ми зберегли: Анна Катерік, — чорним по білому!» Таку мітку побачила й міс Голкомб на сестриній білизні, коли вони прибули в Ліммерідж.
Оце такі непевні, часом суперечливі спогади були єдиною відповіддю леді Глайд на обережні розпити її сестри дорогою до Камберленду. Міс Голкомб побоялася допитуватись про те, як до неї ставилися в лікарні, бо надто добре розуміла, що сестра не здатна витримати таке випробування. За добровільним визнанням директора лікарні було відомо, що вона прибула туди двадцять сьомого липня. Від того числа до п'ятнадцятого жовтня (дня її визволення) вона була під постійним наглядом у лікарні, її систематично запевняли, що вона Анна Катерік, і категорично заперечували, що вона нормальна людина, маючи її за душевнохвору. Будь-хто і не з такою вразливою нервовою системою, і фізично міцніший та здоровший, неминуче страждав би від такого тяжкого випробування. Ніхто не зміг би пройти через усе це й зберегти душевну рівновагу.
Прибувши в Ліммерідж пізно ввечері, міс Голкомб розважливо надумала не робити спроб зразу ж визначити особу леді Глайд, а зачекати до завтра.
Вранці вона передовсім пішла до містера Ферлі й, підготувавши його обережно, усіма можливими осторогами, розповіла йому нарешті, що сталося. Як тільки трохи минувся його жах і подив, містер Ферлі гнівно заявив, що міс Голкомб допустилася, щоб її ошукала Анна Катерік. Він послався на лист графа Фоско й на власні слова міс Голкомб, яка сама казала йому раніше, що між Анною Катерік і його покійною небогою існувала велика схожість, і рішуче відмовився бодай на хвилину побачити цю божевільну, адже сама її поява в його домі була неприпустимою сваволею і страшною образою для нього.
Міс Голкомб вийшла від нього, перечекала, поки його гнів трохи минув, і, розміркувавши, що містер Ферлі хоча б просто по-людському повинен побачити свою небогу, перш ніж зачинить перед нею двері свого дому, як перед чужою, без будь-якого попередження ввела леді Глайд до його кімнати. Камердинер заступив їм дорогу, але міс Голкомб пройшла повз нього, ведучи за руку сестру, і стала з нею перед очі містера Ферлі.
