переглядати свої малюнки, як колись малою дівчинкою продивлялася шкільні завдання, боячись, що дістану за них погану оцінку.
Вона зізналася в цьому дуже просто й мило і по-дитячому присунула альбом ближче до себе.
Міс Голкомб рішуче й просто, як тільки вона вміла, розтяла вузол невеличкого замішання.
— Гарні, погані чи так собі, а учнівські роботи повинні пройти випробування вогнем — себто, судом учителя, — сказала вона. — Тільки так! Що, коли ми візьмемо їх із собою в колясу, Лоро? І нехай містер Гартрайт уперше побачить їх, коли нас буде підкидати на вибоях. Якщо тільки нам удасться під час прогулянки завадити йому бачити природу такою, якою вона є, коли він дивитиметься довкола, і такою, якою вона не буває, — коли зазиратиме в наші альбоми, то ми змусимо його наговорити нам з відчаю купу компліментів, і павине пір'ячко нашого самолюбства не постраждає від його вчительських пальців.
— Я сподіваюсь, що містер Гартрайт мені не говоритиме компліментів, — заявила міс Ферлі, коли ми вийшли з літньої хатинки.
— Смію запитати вас: а чому? — сказав я.
— Бо я повірю всьому, що ви мені скажете, — просто відповіла вона.
Цими кількома словами вона мимоволі дала мені ключа до своєї вдачі. Благородне довір'я до людей природно виростало з її власної цілковитої правдивості. Тоді я вгадав це серцем. А нині знаю це з досвіду.
Ми тільки зайшли підняти місіс Везі з-за спустілого стола, де вона й досі сиділа, а тоді посідали у відкриту колясу, щоб разом їхати на обіцяну прогулянку. Старенька леді й міс Голкомб зайняли заднє сидіння, а ми з міс Ферлі вмостилися навпроти них. Альбом нарешті довірили моєму досвідченому оку, та неможливо було серйозно говорити про малюнки при міс Голкомб, яка заповзялася весело висміювати всяке жіноче мистецтво, у тім числі своє і сестрине. Мені набагато яскравіше запам'яталась наша розмова, вона в'язалась куди легше, ніж обговорення малюнків, що їх я машинально переглядав. А ту частину бесіди, де брала участь міс Ферлі, я пам'ятаю так виразно, мов це було всього кілька годин тому.
Так! Признаюсь, що з першого ж дня я зачарувався нею, дозволив собі забутись, забув про своє становище. Найпростіше її запитання: «Як тримати олівця? Як змішувати фарби?», найменша зміна у виразі її чудових очей, спрямованих на мене з таким серйозним бажанням навчитися всього, чого я міг навчити, й осягти все, що я міг показати,— притягували до себе мою увагу незрівнянно дужче, ніж найгарніші краєвиди, повз які ми проїжджали, ніж найефектніша гра світла й тіні над хвилястою рівниною та пологим берегом моря. Чи не дивно, що завжди, за будь-яких обставин довколишній речовий світ так мало впливає на наші серця й душі? Тільки в книжках, а не в дійсності, ми йдемо до природи шукати втіхи у горі чи суголосся в радості. Захоплення її чарами, так щедро й красномовно оспіване у віршах сучасних поетів, не є вродженою життєвою необхідністю навіть найкращих із нас. Ми не захоплюємося природою змалку. Неосвічені люди не мають такої здатності. Хто проводить життя серед вічно змінних чудес моря й суходолу, звичайно буває нечутливим до чудес природи, якщо вони не мають прямого відношення до їхнього покликання в житті. Наша здатність сприймати красу довколишнього світу є, щиро кажу чи, набутком нашої спільної культури. Часто ми пізнаємо цю красу лише через мистецтво. І то тільки в ті хвилини, коли ми не займаємося нічим іншим, коли ніщо нас не відволікає. Все, що може осягнути наша думка, все, що може пізнати наша душа, можна здобути з однаковою певністю, з однаковою користю і втіхою для нас і серед найубогішої, і серед найбагатшої природи, яка тільки буває на землі. Можливо, причину того, що в людині відсутня вроджена любов до матері природи, слід шукати у величезній різниці між особистою долею людини і долею її земної оселі. Найвищим горам судилося щезнути в пітьмі часів, найменшому порухові людської душі призначене безсмертя.
Мало не три години тривала наша прогулянка, поки наша коляса знову в'їхала у ворота ліммеріджського дому.
Коли ми повертались, я загадав дамам вибрати краєвид, який їм доведеться малювати наступного дня під моїм керівництвом. Коли вони пішли до своїх покоїв переодягтися для обіду і я опинився на самоті у своїй кімнаті, мені раптом стало тоскно. Я почував невиразне невдоволення собою і не розумів, звідки воно. Може, я зрозумів, що тішився прогулянкою більше як гість, а не як учитель малювання. А може, це повернулося те дивне почуття, що чогось бракує чи в міс Ферлі, чи в самому мені, почуття, що збентежило мене, коли я знайомився з нею. Так чи так, я відчув полегшення, коли настала обідня година і я міг приєднатися до товариства господинь дому.
Перше, що мене вразило, коли я увійшов до їдальні, була різниця в туалетах трьох дам. Різниця не в кольорах, а в якості матерії. В той час як місіс Везі й міс Голкомб були розкішно вбрані (кожна так, як найбільше пасувало її вікові) — перша в сріблясто-сірій, друга в блідо-жовтавій сукні, яка дуже гарно відтіняла її смагляве обличчя і чорні коси, — міс Ферлі була в простенькому платті з білого мусліну. Було воно біле-біле й дуже їй пасувало, але таке скромне плаття могла б носити й дружина чи дочка бідного чоловіка. Її гувернантка була вбрана куди багатше, ніж вона сама. Згодом, коли я краще пізнав міс Ферлі, я зрозумів, що у неї це йшло від вродженої делікатності, глибокої відрази до хизування, бодай у найдрібнішому, своїм багатством. Ні місіс Везі, ні міс Голкомб ніколи не могли умовити її вдягатися відповідно до її становища — багатше, ніж вони.
Покінчивши з обідом, ми всі разом повернулися до великої вітальні. Незважаючи на те, що містер Ферлі (аби позмагатися, певне, з величавою поблажливістю монарха, котрий особисто подавав пензлі Тіціанові) звелів мажордомові довідатись, які вина я волію пити по обіді, я рішуче відмовився від спокуси посидіти у пихатій самоті серед пляшок власного вибору і попросив у дам дозволу на час мого перебування в Ліммеріджі покидати обідній стіл разом із ними, за шляхетним звичаєм чужоземців.
Вітальня, куди ми перейшли, була на долішньому поверсі й не поступалася розмірами їдальні. В глибині кімнати широкі скляні двері відчинялися на терасу, всю увиту чудовими квітами. У м'якому сутінковому світлі листя й квіти зливалися в одне гармонійне ціле, й солодкі вечорові пахощі віяли на нас крізь відчинені двері. Добра місіс Везі, що завжди сідала перша, заволоділа кріслом у кутку й відразу затишно задрімала. Міс Ферлі, на моє прохання, сіла за рояль, я — біля неї, а міс Голкомб умостилася біля вікна, аби при останніх тихих променях вечірньої заграви дочитати листи своєї матері.
Як яскраво постає в моїй пам'яті мирний домашній затишок тієї вітальні в хвилину, коли я пишу ці рядки! Зі свого місця я бачив граціозну постать міс Голкомб: наполовину освітлена м'яким вечірнім світлом, наполовину в затінку, вона пильно вчитувалася в листи, що лежали у неї на колінах. Ближче до мене, на дедалі темнішому тлі внутрішньої стіни виднів чарівний профіль тієї, що сиділа за роялем. На терасі квіти, декоративні трави й виткі рослини ледь колихалися від вечірнього леготу — так тихо, що й не чути було їхнього шепотіння. На небі — ані хмаринки-таємниче місячне сяйво саме починало тремко розливатися на сході. Довколишні мир і спокій притишували всі думки й почуття, зливаючи їх у неземну гармонію; цілюща тиша, що дедалі глибшала в міру того, як гусла сутінь, огортала нас, коли в неї обережно вступила сповнена божественної ніжності музика Моцарта. Це був вечір незабутніх вражень і звуків.
Ми всі сиділи мовчки, хто де сів. Місіс Везі спала. Міс Ферлі все грала, міс Голкомб читала, поки не згас останній промінь заграви. На цю хвилину повний місяць уже зазирав на терасу, і його м'які таємничі промені падали навкоси в дальній кут вітальні. Перехід від сутінків до місячного сяйва був такий гарний, що, коли слуга приніс свічки, ми, за взаємною згодою, відмовилися від них і сиділи поночі, — тільки на роялі горіли дві свічки.
Міс Ферлі грала ще з півгодини, а тоді, знаджена місячним сяйвом, вийшла на терасу, щоб помилуватись садом. Я вийшов слідом за нею. Ще коли запалили свічки на роялі, міс Голкомб пересіла ближче до світла, щоб читати далі. Вона так заглибилася в читання, що начебто й не завважила, як ми вийшли.
Ми пробули на терасі, якраз навпроти скляних дверей, хвилин п'ять; міс Ферлі саме, на мою пораду, пов'язувала голову білою хустинкою, аби вберегтися від нічної прохолоди, — коли це я почув змінений голос міс Голкомб. Тихо, але настійно вона кликала мене:
— Містере Гартрайт, ходіть сюди на хвилинку. Я хочу поговорити з вами.
Я негайно повернувся до кімнати. У глибині вітальні, біля внутрішньої стіни, стояв рояль. Біля нього, з того боку, що був далі від тераси, сиділа міс Голкомб. У її пелені безладно лежали листи, одного вона тримала біля свічки. Я сів навпроти неї на низьку кушетку; звідси мені добре було видно міс Ферлі, що походжала туди-сюди по терасі, залита сяйвом повні.
— Хочу, щоб ви послухали кінець оцього листа, — мовила міс Голкомб. — Ви скажете мені, чи проливає він світло на вашу дивну пригоду по дорозі до Лондона. Це лист моєї матері до її другого чоловіка,
