пам'ятала як про щось давно минуле. Вона не згадала ні про подаровані білі сукенки, ні про дивні слова, якими дівчинка так простодушно виказала свою вдячність місіс Ферлі. Вона тільки й пам'ятала, що Анна пробула в Ліммеріджі всього кілька місяців, а тоді поїхала додому, в Гемпшір. Не могла також сказати, чи приїжджали ще коли-небудь ті мати з дочкою в Ліммерідж і чи взагалі хтось щось чував про них згодом.
Ані читання решти непрочитаних листів не розв'язало тих загадок, що бентежили нас із міс Голкомб. Ми лише з'ясували, що та, кого я здибав тоді вночі, була Анна Катерік; ми ще припустили, що біле її вбрання можна пояснити її деякою розумовою відсталістю і не згаслою з роками вдячністю до місіс Ферлі, й на цьому — так нам тоді здавалося — наше розслідування закінчилось.
Дні йшли за днями, складалися в тижні, й золоті провісники осені вже торували собі дорогу через зелене літо дерев. Тихі, бистроплинні, щасливі дні! Моя оповідь ковзає по вас так само швидко, як ви ковзнули повз мене. Які з тих скарбів, з тих радостей, що ними ви так щедро повнили моє серце, лишилися зі мною, щоб я міг перелічити їх на цих сторінках? Нічого від них не лишилося, крім найпечальнішого признання, яке тільки може зробити людина: признання у власній дурості.
Це признання мені нетяжко вирвати з себе, адже я мимохіть уже вибовкав свою таємницю. Вбогі, нікчемні слова, що не зуміли змалювати міс Ферлі, ще й як спромоглися виказати почуття, які вона в мені пробудила. Таке буває з усіма нами. Наші слова — велетні, коли роблять нам шкоду, і карлики, коли ми сподіваємося від них добра.
Я полюбив її.
О, як добре я спізнав усю ту скорботу й гіркоту, що вміщається в цих трьох словах! Я можу зітхнути над моїм сумним признанням разом із найчулішою жінкою, що читає ці слова й жаліє мене. Я можу засміятися над ними так само гірко, як і найчерствіший чоловік, що глузливо їх перекривляє. Я полюбив її! Співчувайте мені чи зневажайте мене, але я признаюся в цьому, твердо вирішивши сказати правду.
Чи було якесь виправдання для мене? Якоюсь мірою для мене були виправданням ті обставини, за яких текло моє життя в Ліммеріджі.
Ранкові години я збував у тихій самотині моєї студії. Роботи над реставрацією малюнків мого хазяїна мені вистачало, щоб зайняти нею мої руки й очі, а мій розум тим часом міг вільно віддаватися небезпечній розкоші своєї неприборканої уяви. Згубне усамітнення — адже воно тривало досить довго, щоб підірвати мою волю, і не досить довго, щоб ту волю покріпити. Згубне усамітнення — бо зразу ж після нього я проводив дні й вечори, і так тиждень за тижнем, у товаристві двох жінок, одна з яких вабила надзвичайною витонченістю, блискучою дотепністю, бездоганною світськістю, а друга чарувала вродою, ніжністю і простою правдивістю — рисами, котрі очищають і скоряють чоловіче серце. Жоден день не минав без того, щоб учитель і його учениця не опинялися небезпечно близько одне від одного. Як часто моя рука була біля її руки, а щока моя, коли ми разом схилялися над її альбомом, майже торкалася її щоки! Що уважніше стежила вона за кожним рухом мого пензля, то ближче до мене були пахощі кіс і теплий аромат її подиху. Це було частиною мого вчительського обов'язку — жити в самому променистому сяйві її очей. Часом ми сиділи так близько одне біля одного, що я тремтів від думки, що можу доторкнутися до неї, а то вона так низько схилялася, щоб поглянути на мій малюнок, що мимоволі стишувала голос, і її стрічки на вітерці чіпали моє обличчя, перш ніж вона встигала їх відвести.
Наші вечори, після походів на етюди, скорше врізноманітнювали цю неминучу близькість, ніж перешкоджали їй. Моя цілком зрозуміла любов до музики — музики, яку вона виконувала так ніжно, з такою жіночою витонченістю, і її неприхована втіха від того, що своєю грою на роялі вона віддає мені ту радість, яку я давав своїм малюванням, ще міцніше в'язали узи нашої спільноти, все ближче зводячи нас докупи. Випадкові слова в розмові, простота звичаїв, яка дозволяла навіть таку дрібничку ? наше сусідство за столом, іскрометна дотепність міс Голкомб, що жартувала над моїм учительським старанням і над її учнівським запалом, навіть лагідне схвалення на обличчі сердешної місіс Везі, яка мала нас із міс Ферлі за ідеал молодих людей, бо ми ніколи їй не заважали, — ці та ще й інші всілякі марнички, кожна окремо і всі в поєднанні, зближували нас у невимушеній родинній атмосфері й непомітно вели нас до одного безнадійного кінця.
Я мав би не забувати свого залежного становища й не давати волі своїм почуттям. Так я й зробив — але було вже запізно. Вся моя обачність, весь мій досвід, що допомагали мені встояти супроти чарів інших жінок, оберігали мене й від інших спокус, — покинули мене. Завдяки своєму фахові мені доводилося в минулому часто бувати в товаристві молодих дівчат, і серед них траплялися й дуже вродливі. Я розумів, що моє соціальне становище невіддільне від мого покликання, і навчився залишати симпатії, зрозумілі в мої літа, в передпокоях моїх хазяїв так само холоднокровно, як лишав унизу парасольку, перш ніж піднятися нагору. Я давно звик із цілковитою байдужістю, як до чогось само собою зрозумілого, ставитися до того, що моє становище вчителя малювання вважалося достатньою гарантією для того, щоб нікотра з моїх учениць не відчула до мене чогось більшого за просту цікавість. Мене пускали в товариство молодих та привабливих жінок десь так, як пускають до них яку-небудь нешкідливу домашню тварину. Я рано набув спасенного досвіду; цей досвід-хранитель суворо й несхибно вів мене вперед моєю вузькою, вбогою стежиною, не дозволяючи мені збочити хоч би куди. А це вперше я заблукав, загубивши свій компас. Атож, моє з такими труднощами надбане вміння володіти собою, тримати себе в певних рамках вмить де й поділося, от ніби його й не було зовсім. Я втратив його так само безповоротно, як це часто буває і з іншими чоловіками за інших критичних обставин, коли справа торкається жінок. Тепер я знаю, що з самого початку мав би бути насторожі. Я мав би замислитися над тим, чому кімната, куди вона входила, здавалася мені рідною домівкою, а коли виходила, та сама кімната ставала порожньою і чужою. Чому я щоразу помічав найменшу переміну в її вбранні, чого раніше, в інших жінок, не помічав; чому я дивився на неї, слухав її, торкався її руки, коли ми віталися вранці й прощалися на ніч, із таким почуттям, якого досі не мав до жодної жінки? Я мав би зазирнути у своє серце, розпізнати там цей новий паросток і вирвати його з коренем, поки ще не було пізно. Чому ж я не міг цього зробити? Чому не мав на це снаги? Я вже відповів на ці запитання в трьох словах, у яких вмістилася вся правда. Я любив її.
Минали дні й тижні. Незабаром мав піти третій місяць мого перебування в Камберленді. Блаженне, одноманітне, супокійне, всамітнене життя наше текло тихою рікою, а я плив за течією. Всяка пам'ять про минуле, чи думки про майбутнє, чи усвідомлення безпорадного й хисткого мого становища — усе це мовчало, приспане, в мені. Заколисаний солодкою піснею свого серця, заплющивши очі, затуливши вуха, щоб не бачити, не чути грізних попереджень, я плив і плив — дедалі ближче до фатального кінця.
Але нарешті мене розбудило застереження — і я раптом жахнувся, усвідомивши свою непрощенну слабкість; мовчазне, воно йшло від неї і тому було найщирішим, найправдивішим і наймилосерднішим з усіх застережень.
Якось увечері ми попрощались, як звичайно. Ніколи, ні тоді, ні раніше, я жодним словом не виказав себе, не злякав її несподіваним признанням. Та коли ми знов зустрілися вранці, вона була вже не та, вона перемінилась, і ця переміна сказала мені все.
Я не посмів тоді заглянути у святая святих її серця, не смію і нині відкрити його перед усіма, як відкрив своє. Скажу тільки, що я твердо вірю: в ту хвилину, коли вона збагнула мою сердечну тайну, вона збагнула й свою. І сталося це тієї однієї ночі. Душа її, надто щира й шляхетна, щоб ошукувати інших, не могла обманути й саму себе. Коли невиразний здогад, що я його намагався приспати, уперше тяжкою втомою стис їй серце, її правдиве обличчя виказало все і мовило мені відкрито й просто: «Мені жаль вас, мені жаль себе».
І ще щось воно промовляло, чого я тоді ніяк не міг збагнути. Але я розумів, чому від того дня вона, при інших ще привітніша й уважніша до мене, ніж бувало досі, щойно ми лишались удвох на самоті, хапалася за перше-ліпше заняття, ставала скута, сумна, стурбована. Я розумів, чому ніжні вуста нині усміхалися так рідко й скупо, а ясні голубі очі дивилися на мене то з ангельським співчуттям, то з невинним подивом дитини. Але та її переміна свідчила і ще про щось інше. Її рука часто бувала холодна, мов льодинка, обличчя неприродно заклякало, у всіх її рухах проглядав якийсь німий страх, вона постійно ніби докоряла собі в чомусь. Але все це йшло не від того, що ми обоє відкрили нашу обопільну любов. У тій переміні було щось, що й далі зближувало нас, та було й щось таке, що, невідомо чому, все більше віддаляло нас одне від одного.
Караючись сумнівами, невиразно здогадуючись, що за всім цим криється якась таємниця, я почав уважніше приглядатися до поведінки, виразу обличчя міс Голкомб: може, так щось з'ясую? Ми всі так близько спілкувались, що жодна велика зміна в поведінці чи настрої когось одного не могла не відбитися в
