інших. Зміна, що сталася в міс Ферлі, відгукнулася в душі її сестри. Хоч міс Голкомб жодним словом не натякнула мені, що її ставлення до мене змінилось, її проникливі очі нині весь час стежили за мною. Інколи в її погляді блискотів зачаєний гнів, інколи щось ніби притамований страх, а то, було, промайне щось, чого я знов же не розумів.
Збіг тиждень, а ми всі троє так і не позбулися таємної скутості у ставленні одне до одного. Моє становище, обтяжене усвідомленням моєї жалюгідної слабкості й недозволенного зухвальства, усвідомленням, яке пробудилося в мені занадто пізно, ставало нестерпне. Я відчував, що повинен раз і назавжди скинути з себе цей нестерпно тяжкий гніт,— але з чого почати чи що кому спершу сказати, я не знав.
З цього принизливого, безпорадного становища мене вирятувала міс Голкомб. З її вуст почув я таку необхідну, гірку, несподівану правду; її щиросердя підтримало мене, допомогло перенести це потрясіння, а згодом її здоровий глузд і мужність допомогли обернути на добро страшну помилку, що загрожувала непоправним нещастям усім нам у Ліммеріджі.
X
Це сталося в четвер, наприкінці мого тримісячного перебування в Камберленді.
Вранці, зійшовши вниз до їдальні, я вперше не застав міс Голкомб на її звичному місці за столом.
Міс Ферлі стояла надворі, на моріжку. Вона вклонилася мені, але не зайшла до їдальні. Досі я не зронив жодного слова, що могло б її збентежити; жодне бентежне слово не зірвалося з її вуст, і все ж якесь дивне збентеження розділяло нас, змушувало сахатись одне від одного, щоб не лишатися наодинці. Вона чекала на моріжку, а я в їдальні, поки прийде хтось іще: місіс Везі чи міс Голкомб. Іще два тижні тому як швидко я підійшов би до неї, як радо ми потисли б одне одному руки й повели звичайну розмову про все на світі!
За кілька хвилин увійшла міс Голкомб. Вона мала заклопотаний вигляд. Трохи неуважливо вибачилась за своє спізнення.
— Мене затримав містер Ферлі, — сказала вона.— Він хотів порадитися зі мною про деякі домашні справи.
Із саду прийшла міс Ферлі, й ми привітались, як завжди. Рука її ще ніколи не була така холодна. Вона не підвела на мене очей; її обличчя було дуже бліде.
Навіть місіс Везі завважила це, коли через хвилину зайшла до їдальні.
— Це, напевне, від того, що вітер перемінився, — мовила стара дама. — Незабаром настане зима, ох, моя дорогенька, незабаром буде зима!
А в її серці і в моїм зима вже настала!
Наш перший сніданок, який щоразу минав у жвавих розмовах про те, що ми будемо робити протягом дня, ми відбули швидко й мовчки. Міс Ферлі, мабуть, відчувала, як гнітять ці довгі паузи й раз у раз благально поглядала на сестру. Нарешті міс Голкомб, повагавшись трохи, що було зовсім не схоже на неї, сказала:
— Сьогодні вранці я бачила твого дядечка, Лоро. Він вважає, що слід приготувати червону кімнату, й підтверджує те, про що я говорила тобі. Це буде в понеділок — не у вівторок.
Почувши ці слова, міс Ферлі опустила очі. Пальці її почали неспокійно перебирати крихти на скатертині. Із щік блідість перейшла й на губи, і губи затремтіли. Не тільки я це помітив. Міс Голкомб побачила, як розхвилювалась сестра, й показала нам приклад, що робити: рішуче підвелася з-за столу.
Місіс Везі й міс Ферлі разом вийшли з їдальні. На мить ласкаві, зажурені голубі очі зупинилися на мені, зарані сумуючи перед неминучою довгою розлукою. Серце моє відгукнулося — стислось, і я зрозумів, що мені судилося втратити її незабаром і що любов моя тільки зміцніє в розлуці.
Коли двері зачинилися за нею, я попрямував до саду. Міс Голкомб стояла з капелюшком у руці й шаллю на плечах біля великого вікна, що відчинялось на моріжок, і пильно дивилася на мене.
— Чи маєте ви вільний час, — запитала вона, — перш ніж підете працювати до себе в кімнату?
— Звісно, міс Голкомб. Мій час завжди до ваших послуг.
— Хочу сказати вам дещо наодинці, містере Гартрайт. Візьміть вашого капелюха та ходімо в сад. Там нас ніхто не потривожить о цій ранній порі.
Коли ми ступили на моріжок, один із помічників садівника, зовсім молодий хлопець, пройшов повз нас до будинку, несучи листа в руці. Міс Голкомб зупинила його.
— Той лист мені? — спитала вона.
— Ні, міс, мені велено віддати його міс Ферлі, — відказав хлопець, подаючи їй листа.
Міс Голкомб узяла листа й подивилась на адресу.
— Незнайомий почерк, — мовила вона сама до себе. — Хто ж це пише Лорі?.. Де ти взяв цього листа? — спитала вона помічника садівника.
— Та дала одна жінка, — відповів той.
— Яка жінка?
— Та жінка в літах.
— Он як! Стара жінка... Ти знаєш її?
— Не можу сказати, щоб я знав її, міс. Вона мені зовсім незнайома.
— А куди вона пішла?
— Туди, — відказав помічник садівника, широким помахом руки охопивши всю південну сторону Англії.
— Цікаво! — сказала міс Голкомб. — Напевне, хтось щось просить у тому листі... Візьми, — вона повернула хлопцеві листа. — Віднеси в дім і віддай комусь із слуг... А тепер, містере Гартрайт, якщо ви не заперечуєте, ходімо далі.
Вона повела мене тією самою доріжкою, якою я йшов за нею в перший день мого перебування у Ліммеріджі. Ми обоє мовчали. Біля літньої хатинки, де Лора Ферлі і я вперше побачили одне одного, міс Голкомб зупинилась і мовила:
— Те, що я маю вам сказати, я скажу тут.
З цими словами вона зайшла до хатинки, сіла за круглий столик і показала мені на інший стілець. Ще там, у їдальні, коли вона заговорила до мене, я почав здогадуватись, про що буде мова, а нині був твердо в цьому впевнений.
— Містере Гартрайт, — сказала міс Голкомб, — я почну із щирого признання. Скажу без гучних фраз — вони мені бридкі — та без компліментів — вони мені осоружні, — що за час вашого перебування у нас я почала відчувати до вас щиру дружбу й повагу. Ви з самого початку прихилили мене до себе, коли розповіли, як ви допомогли тій нещасній жінці, котру здибали за таких незвичайних обставин. Може, ваша поведінка в цьому випадку й не була розважлива, але вона засвідчила самовладання, чулість і доброту чоловіка, якого можна з повним правом назвати джентльменом. Після цього я сподівалася від вас тільки хорошого, і ви не обманули моїх сподівань.
Вона замовкла, але жестом попросила мене не відповідати, поки вона не скаже всього. Коли я увійшов з нею до хатинки, я не думав про жінку в білому, але слова міс Голкомб нагадали мені про ту мою пригоду. І думка про неї вже не покидала мене протягом усієї розмови — і не даремно.
— Як ваш друг, — вела далі міс Голкомб, — я скажу вам відразу, просто, відверто й прямо: я розкрила вашу таємницю серця сама, без будь-чиєї допомоги чи натяку. Містере Гартрайт, ви необачно дозволили собі полюбити — боюсь, що глибоко й серйозно, — мою сестру Лору. Я не стану мучити вас, не змушу сповідатись, говорити багато слів, бо я бачу і знаю, що ви надто чесна людина, щоб це заперечувати. Я навіть не звинувачую вас, але сумую, що ви впустили до свого серця любов, приречену на безнадійність. Щоправда, ви не робили ніяких спроб досягти чогось таємно — ви не говорили про свої почуття моїй сестрі. Ви винні тільки в слабості і в тому, що занедбали власні інтереси, а більш ні в чому. Якби ви хоч у чомусь допустились нестриманості й нескромності, я б негайно, без роздумів, не радячись ні з ким, звеліла б вам залишити наш дім. Але в цьому випадку я виню тільки ваш вік і ваше становище — вас я не виню. Дайте
