руку — я завдала вам болю і завдам ще більше, але цьому нічим не зарадиш. Дайте спочатку руку вашому другові Меріан Голкомб.
Вона вмить скорила мене цією несподіваною добротою теплою, благородною, безстрашною приязню, зверненою до мене, як до рівного їй, а ще великодушною, чулою прямотою, що волала до мого серця, честі, мужності. Я хотів подивитися їй в обличчя, та очі мені затуманились, хотів подякувати їй, та голос мені не корився.
— Вислухайте мене, — сказала вона, свідомо не зважаючи на моє хвилювання, — вислухайте, і покладімо цьому край. Я відчуваю справжню полегкість від того, що можу обійти питання про соціальну нерівність (несправедливе й тяжке, на моє переконання) — у зв'язку з тим, про що зараз я маю вам сказати. Обставини, що діймуть вас до живого серця, позбавляють мене жорстокої необхідності завдавати зайвого болю чоловікові, з яким я в близькій дружбі жила під одним дахом, — нагадувати про принизливу вагу знатності й становища в суспільстві. Ви повинні покинути Ліммерідж, містере Гартрайт, поки не нажили гіршого лиха. Мій обов'язок сказати вам це. Та сама поважна причина зобов'язувала б мене сказати вам ці слова, навіть якби ви належали до найстаровиннішої та найбагатшої родини в Англії. Ви повинні залишити нас не тому, що ви вчитель малювання... — Вона замовкла на мить, подивилася мені просто в обличчя і твердо поклала свою руку на мою. — Не тому, що ви вчитель малювання, — повторила вона, — а тому, що Лора Ферлі заручена і виходить заміж.
Ці останні слова пронизали мені серце, мов постріл. Рука моя перестала відчувати потиск її руки. Я мовби занімів і закам'янів. Рвучкий осінній вітер зненацька дихнув на мене крижаним подихом, закрутив мертве листя біля наших ніг — чи не ті безумні мої надії обернулися мертвим листям і вітер жене їх геть? Надії! Заручена чи не заручена — все одно вона була недосяжна для мене. Чи на моєму місці хтось інший згадав би про це? Ні, коли б любив, як я.
Удар упав і минувся, і не лишилось нічого, крім тупого, судомного болю. Я знов відчув потиск руки міс Голкомб, підвів голову й глянув на неї. Її великі чорні очі невідривно дивилися на мене, вони спостерегли, як блідість залила мені обличчя; вона бачила те, що я відчув.
— Покінчіть із цим! — сказала вона. — Тут, де ви вперше побачили її, тут і покінчіть! Не згинайтеся під тягарем, як жінка. Вирвіть це з серця, як личить чоловікові!
Стримана пристрасть її слів, сила її волі, зосереджена в спрямованому на мене погляді, в стискові руки, передалися мені, змусили мене отямитись. Так ми помовчали хвилину. Тієї хвилини стало, щоб я зміг виправдати її великодушну віру в мою мужність. Я опанував себе — зовнішньо, принаймні.
— Ви прийшли до тями?
— Так, міс Голкомб, я вже маю досить тями, щоб попросити прощення у вас і в неї; досить, аби послухати вашої ради й хоч цим довести вам мою вдячність за ваше застереження.
— Ви вже довели це своєю відповіддю, — мовила вона. — Містере Гартрайт, нам нічого більше приховувати одне від одного. І я не приховаю від вас, що моя сестра, сама того не усвідомлюючи, виказала себе. Ви повинні залишити нас не тільки заради себе, а й заради неї. Ваша присутність тут ваше неминуче близьке спілкування з нами, хоч було воно, бачить Бог, безневинне в усьому іншому, забрало в неї спокій, зробило її нещасною. Я, що люблю її над моє життя, я, що навчилася вірити в це чисте, благородне, невинне серце, як вірю в Бога, я надто добре знаю, що її мучить таємна гризота, відколи, всупереч їй самій, перша тінь невірності майбутньому шлюбу закралася в її серце. Не буду говорити — ні до чого було б говорити про це тепер, після всього, що сталося, — що ці заручини хоч коли-небудь дуже зачіпали її почуття. Ці заручини — справа честі, а не любові. Батько на смертному одрі два роки тому благословив її на цей шлюб. Сама вона ані зраділа, ані відмовилась — просто дала свою згоду. До вашого приїзду вона була в такому ж становищі, як і сотні інших жінок, що одружуються з чоловіками без особливої приязні до них чи відрази і вчаться любити (коли не ненавидіти) чоловіка вже після весілля, а не до нього. Я не можу висловити, як дуже я сподіваюсь, — так само, як і ви повинні самозречено сподіватись, — що нове почуття, нові думки, які порушили її колишній мир і спокій, не вкоренилися в її серці так глибоко, щоб їх не вирвати звідти. Ваша відсутність (коли б я не вірила так несхитно у вашу честь, мужність і здоровий глузд, я б не покладалась так на вас, як покладаюся нині), ваша відсутність посприяє моїм зусиллям, а час допоможе всім нам трьом. Мені втішно знати, що не даремно я з самого початку відчула до вад довір'я. Втішно також знати, що й цього разу ви будете таким самим чесним, мужнім і співчутливим до вашої учениці (у ставленні до якої ви мали нещастя забутись), яким ви були до тієї знедоленої незнайомки, що попросила у вас допомоги й не помилилась у вас.
Знову згадка про жінку в білому! Невже не можна було говорити про міс Ферлі й про мене без того, щоб не воскрешати пам'яті про Анну Катерік та не ставити її поміж нас, як присуд долі, що його уникнути нема ніякої надії?
— Порадьте, як мені виправдати перед містером Ферлі порушення нашої угоди? — попросив я. — І скажіть, коли мені їхати, якщо він згодиться відпустити мене? Обіцяю сліпо коритися вам і вашим порадам.
— Час підганяє нас, — відказала вона. — Ви ж чули, як я сьогодні вранці згадала про наступний понеділок та про те, що треба підготувати червону кімнату. Гість, якого ми дожидаємо в понеділок...
Мені забракло сил вислухати її повідомлення до кінця. Знаючи те, що я знав, згадавши, як поблідла й розхвилювалась міс Ферлі за сніданком, я і так збагнув, що гість, котрого дожидали в Ліммеріджі, був її майбутній чоловік. Я намагався стриматись, але в душі моїй піднялося щось таке, що пересилюю мою волю, — і я урвав міс Голкомб.
— Дозвольте мені поїхати сьогодні, — сказав я гірко. — Що швидше, то краще...
— Ні, не сьогодні, — заперечила вона. — Єдиним приводом, на який ви можете послатися містерові Ферлі, щоб пояснити ваш від'їзд до закінчення строку угоди, може бути те, що певні непередбачені обставини змушують вас просити у нього дозволу негайно повернутися в Лондон. Доведеться вам почекати до завтра й поговорити з ним після ранкової пошти — тоді раптову переміну ваших планів він пов'яже з якимось листом, що нібито надійшов вам із Лондона. Прикро та ще й негарно вдаватися до обману, хоч би й до найбезневиннішого, та я надто добре знаю містера Ферлі: хай-но він запідозрить, що все це вигадка, то нізащо вас не відпустить. Поговоріть із ним у п'ятницю вранці; займіться опісля (в інтересах ваших власних і вашого хазяїна) вашою незакінченою роботою. Впорядкуйте все, наскільки зможете, і їдьте звідсіля в суботу вранці. Цього часу вистачить і вам, містере Гартрайт, і нам усім.
Не встиг я розтулити рота, щоб запевнити її, що всі її побажання виконаю беззастережно, як ми обоє почули чиюсь квапливу ходу. Нас шукав хтось із домашніх! Я відчув, як кров приплинула мені до щік, а тоді відплинула. Невже нас розшукує міс Ферлі?
Мені стало легше на душі — так безнадійно й печально змінилося враз моє становище стосовно Неї, — справді легше стало, коли побачив, що то була тільки її покоївка.
— Можна попросити вас на хвилинку, міс? — сказала дівчина схвильовано й занепокоєно.
Міс Голкомб спустилася до неї, і вони відійшли на кілька кроків.
Лишившись сам-один, я з гіркою тугою, висловити яку мені несила, став думати про своє близьке повернення до відчайної самоти моєї вбогої лондонської кімнати. Спогади про мою добру стареньку матір і сестру, які так раділи, що мені поталанило дістати вигідну службу в Камберленді, думки про те, що я ганебно їх забув і оце тільки вперше згадав, захлюпнули мене, будячи в мені болісне каяття, — так любовно дорікають давні, забуті друзі. Що відчують мати й сестра, коли я повернуся до них, не дослуживши своєї служби, із сповіддю про свою печальну таємницю? Вони, що покладали на мене стільки надій того прощального щасливого вечора в Гемпстеді!..
І знов Анна Катерік! Навіть спогад про прощальний вечір з матінкою та сестрою пов'язувався тепер мені з іншим спогадом — про місячну дорогу до Лондона. Що б це означало? Невже мені ще судилася зустріч із тією жінкою? Це було не так уже й неможливо. Чи знала вона, що я живу в Лондоні? Так — адже я сам сказав їй про це, до чи після того, як вона недовірливо спитала, чи багато серед моїх знайомців є баронетів. До чи після? Надто я тоді був схвильований, щоб пригадати, коли саме.
Збігло кілька хвилин, поки міс Голкомб вернулась, відпустивши покоївку. Тепер і вона була схвильована й занепокоєна.
— Ми з вами домовилися про все найнеобхідніше, містере Гартрайт, — сказала вона. — Ми зрозуміли одне одного, як це ведеться між друзів, і зараз можемо повернутися в дім. Сказати вам правду, мене турбує Лора. Вона прислала покоївку сказати, що хоче незагайно бачити мене. Дівчина каже, що панну стривожив
