Тож ці троє допомогли нам не більше, ніж усі їхні неспостережливі сусіди.
Ми добряче находилися, напиталися, поки нарешті вийшли на край села, де стояла школа, яку заснувала колись місіс Ферлі. Минаючи те крило будинку, де навчалися хлопчики, я запропонував запитати, щоб уже востаннє, у вчителя, гадаючи, що за характером своєї служби він мав бути найрозумнішою людиною на селі.
— Швидше всього вчитель був зайнятий уроками саме в той час, — сказала міс Голкомб, — коли та жінка пройшла через село і верталася назад. Але чом не спробувати?
Ми увійшли на ігровий майданчик і почали обходити будинок, щоб потрапити до дверей, що були з тильного боку школи. Минаючи вікно класної кімнати, я став і зазирнув досередини.
Вчитель сидів за кафедрою, спиною до мене. Певне, він вичитував за щось учням, що всі стояли перед ним, за винятком одного. Винятком був міцненький білявий хлопчисько — він стояв окремо від решти, на стільчику в кутку. Бідолашний малий Робінзон Крузо, покараний за якусь провину самотністю на своєму пустельному острівці.
Двері, коли ми підійшли до них, були розчинені навстіж, і до нас виразно долинав учителів голос. Ми на хвилину зупинилися біля порога.
— Отож, хлопчики, — говорив учитель, — затямте, що я кажу. Якщо в нашій школі я почую ще хоч слово про привиди, тоді начувайтеся всі. Привидів немає. Вони не існують, а тому кожен хлопчик, хто в них вірить, вірить у те, чого немає; а хлопчик, що ходить до нашої школи й вірить у те, чого немає, діє всупереч здоровому глузду й тим самим порушує дисципліну, а за це, звичайно, мусить бути суворо покараний. Усі ви бачите Джекоба Послтвейта он там, на ганебному стільці. Покарано його аж ніяк не за те, що він, за його словами, вчора увечері бачив привида. Покарано його за те, що він надто зухвалий і впертий, щоб послухати голос розуму, і знов і знов повторяє, нібито бачив привида, після того як я сказав йому, що привидів немає і не може бути. Якщо Джекоб Послтвейт не схаменеться, я виб'ю з нього привида палицею! А якщо цю нісенітницю будете розносити й ви всі, тоді, я вживу заходів і виб'ю привида з усіх школярів!
— Здається, ми вибрали непідходящий час для відвідин, — сказала міс Голкомб, коли вчитель договорив, але рішуче попрямувала в клас.
Наша поява справила величезне враження на хлопчиків. Напевне, вони подумали, що ми саме для того й прийшли, щоб подивитись, як битимуть Джекоба Послтвейта.
— Йдіть усі додому обідати, — сказав учитель. — Усі, крім Джекоба. Він так і стоятиме, де стоїть. І нехай привид принесе йому попоїсти, якщо хоче.
Коли зникли товариші й надія на обід, мужність залишила юного Джекоба. Він вийняв руки з кишень, подивився на них, дуже повільно підніс до очей і почав ревно терти очі кулаками, супроводжуючи цю роботу короткими нападами сопіння через рівні проміжки часу.
— Ми зайшли спитати вас про дещо, містере Демпстер, — звернулася міс Голкомб до вчителя. — Але ми ніяк не сподівалися, що ви займетеся виганянням привида. Що це означає? Що тут сталось?
— Цей лихий хлопчисько налякав усю школу, міс Голкомб, заявивши, нібито вчора ввечері він бачив привида, — відповів учитель. — І він уперто наполягає на своїй безглуздій вигадці, попри всі мої докази та умовляння.
— Чудасія! — мовила міс Голкомб. — Я й не гадала, що в якогось хлопчиська стане фантазії побачити привида.Від щирого серця бажаю вам упоратися ще й з цим додатком до вашого тяжкого завдання — виховувати юні уми в Ліммеріджі, містере Демпстер, і хай вам пощастить викорчувати їхні забобони. А поки що дозвольте пояснити, чому я тут і чого я хочу.
І вона поставила вчителеві те саме запитання, з яким ми вже зверталися чи не до кожного жителя села. І дістала все ту саму невтішну відповідь: містер Демпстер і в вічі не бачив жінки, яку ми шукали.
— Мабуть, ми можемо вертатися додому, містере Гартрайт, — сказала міс Голкомб. — Очевидно, нам не знайти відомостей, що нам потрібні.
Вона вклонилася містерові Демпстеру і вже хотіла вийти з класу, коли увагу її привернула похнюплена постать Джекоба Послтвейта, що жалібно сопів на покутному стільці. Вона зупинилась, аби на прощання підбадьорити малого в'язня.
— Ти, дурненький хлопче, — сказала вона, — чому ти не попросиш пробачення у містера Демпстера та не перестанеш базікати про привида?
— Еге! Так я- ж його справді бачив! — затявся Джекоб Послтвейт і, нажахано витріщивши очі, залився слізьми.
— Дурниці! Нісенітниці! Нічого такого ти не бачив. Тож треба вигадати: привид! Та який привид...
— Перепрошую, міс Голкомб, — трохи ніяково втрутився учитель, — але мені здається, що краще б вам не розпитувати хлопця. Він уперся — і край: таке городить, що хто б йому й повірив. А від ваших розпитів він може ще несвідомо...
— Може... що? — гостро перепитала міс Голкомб.
— Прикро вразити вас, — докінчив містер Демпстер, сам неабияк занепокоєний.
— Слово честі, містере Демпстер, ви лестите мені, маючи мене за таку нервову особу, що навіть цей шибеник здатний прикро вразити мене! — І вона з глузливим викликом обернулася до малого Джекоба. — Ану ж, — сказала вона, — розкажи мені все про це. Ти, поганий хлопчиську, коли ти бачив привида?
— А вчора, як сонце заходило.
— Ага, то ти бачив його в сутінках! І який же він був із себе?
— Весь білий — як і годиться бути привиду, — з превеликою впевненістю відповів цей знавець привидів.
— І де ж це було?
— А там, на могилках, де йому й годиться бути.
— «Такий, яким йому годиться бути, й там, де йому годиться бути»! Ах ти ж, дурнику, ти так говориш про привидів, наче знаєш їх ще з колиски! Але ти, принаймні, добре завчив свою історію. Мабуть, ти ще й скажеш мені, чий же то був привид?
— Авжеж, скажу! — запевнив її Джекоб, понуро й звитяжно киваючи головою.
Містер Демпстер уже кілька разів намагався урвати іспит, який міс Голкомб учинила його учневі. Цього разу він заговорив так рішуче, що його почули.
— Даруйте мені, міс Голкомб, — сказав він. — Осмілюсь зауважити, що ви тільки заохочуєте нездорові нахили в хлопцеві, ставлячи йому ці запитання.
— Я тільки поставлю йому ще одне запитання, містере Демпстер, і тим задовольнюся. Ну, — провадила вона, звертаючись до хлопчика, — чий же то був привид?
— Привид місіс Ферлі, — пошепки відповів Джекоб.
Враження, яке ця надзвичайна відповідь справила на міс Голкомб, цілком виправдало побоювання вчителя, що силкувався якраз запобігти тому, щоб вона почула такий Джекобів висновок. Побуряковівши з обурення, вона так гнівно рвонулася до малого Джекоба, аж той з переляку заридав знову. Вона вже й розтулила рота, але схаменулась і звернулася не до хлопчика, а до вчителя.
— Марна справа, — сказала вона, — вважати, що така дитина відповідальна за свої слова. Я майже не сумніваюсь: хтось інший уклав йому в голову цю дурницю. Немає жодної людини в селі, котра не була б хоч чимось зобов'язана моїй матері, і, якщо є люди, що забули про шану і вдячність до її пам'яті, то я знайду їх. Якщо я маю хоч якийсь вплив на містера Ферлі, вони жорстоко поплатяться.
— Гадаю — ні, більше того, я певен, міс Голкомб, що ви помиляєтеся, — сказав учитель. — Все це від початку й до кінця просто вигадка цього дурного й затятого хлопчиська. Він бачив, чи йому здалося, що бачив, якусь жікку в білому, коли учора ввечері йшов через цвинтар. Та постать, справжня чи уявна, нібито стояла біля мармурового хреста, якого всі в Ліммеріджі знають як пам'ятник над могилою місіс Ферлі. Цих двох обставин вистачило, щоб підказати хлопчикові ту відповідь, яка, цілком природно, так вас вразила.
Видно було, що міс Голкомб його слова не зовсім переконали, але вона, напевне, відчула: вчителеве пояснення надто розумне, щоб заперечити його відкрито. Тож вона лише подякувала йому за увагу, пообіцявши навідати його ще, коли її сумніви розвіються. Потому вона вклонилась і перша вийшла з класу.
Під час цієї дивної сцени я стояв осторонь, уважно слухав і робив свої висновки. Щойно ми зосталися вдвох, міс Голкомб запитала мене, яка у мене склалася думка про все почуте.
