прибою долинав через рівнинний простір, відгукуючись сонною луною мені у вухах, коли я прийшов на цвинтар. Місцина видалася мені ще пустельнішою, ніж першого разу. Ані душі живої довкола. Я почав вибирати собі місце, де б можна стати й пильнувати, не зводячи очей з білого хреста, що височів над могилою місіс Ферлі.
XIII
Цвинтар був розташований біля самої церкви, на відкритому місці, й це змушувало мене дуже обачно вибирати куточок для спостереження.
Головний вхід церкви був збоку від цвинтаря. Церковні двері були захищені обабіч кам'яним притвором. Після хвилинного вагання, викликаного природною нехіттю ховатись, я таки зважився, адже сховатись було вкрай необхідно, і ввійшов до притвору. З обох боків тут були прорізані невеликі віконні отвори. Через одне таке віконце я міг бачити могилу місіс Ферлі. З другого видно було каменярню вдалині й паламареву хатину. Переді мною, навпроти головного входу, видніла ділянка пустельного цвинтаря, смуга низького муру й латка голого поруділого пагорба, над яким мчали, гнані вітром, обагрені вечоровою загравою хмари. Не видно, не чутно було жодної живої душі, ані птаха не пролітала, ані навіть собачий гавкіт не долинав від паламаревої оселі. Проміжки тиші між глухими ударами прибою повнилися моторошним шелестом сухого листя, ще не облетілого з карлуватих деревець біля могили місіс Ферлі, та холодним, ледь чутним дзюркотінням струмочка по кам'яному руслу. Моторошне місце, моторошна година. Я лічив хвилину за хвилиною, і тоскно, дедалі тоскншіе ставало мені в моїй кам'яній криївці.
Ще й не смеркло — відблиск заграви досі барився на небі. Збігло трохи більше півгодини мого самітного пильнування, коли я почув чиюсь ходу і голос. Хода наближалася з-поза церкви, голос був жіночий.
— Та не потерпайте за того листа, моя люба, — говорив голос. — Я щасливо передала його просто в руки хлопцеві, а він узяв листа й словечка не сказав. Він пішов своєю дорогою, а я своєю, і ніхто не стежив за мною, за це ручуся.
Від цих слів увага моя напружилась до краю; зустріч, яку я очікував, стала така болісно близька. Запала коротка мовчанка, але хода все наближалась. За хвилину я побачив, як дві жінки проминули церкву, якраз попід моїм віконцем. Вони прямували просто до могили місіс Ферлі, тож я бачив лише їхні спини.
На одній з жінок були чепець і шаль. Друга була в темно-синій дорожній накидці з каптуром, накинутим на голову. Край її сукні виднів з-під накидки. Серце моє забилося частіше: сукня була біла.
На півдорозі між церквою і могилою вони зупинились, і жінка в шалі повернула голову до своєї подруги, обличчя якої лишалося в тіні каптура.
— Ні в якому разі не скидайте цієї вигідної, теплої накидки, — промовив голос, який я щойно чув, — голос жінки в шалі. — Місіс Тодд правду каже, що ви надто вже привертали до себе увагу вчора, вся в білому. Я трохи погуляю, поки ви будете тут. Не знаю, як вам, а мені цвинтарі не зовсім до вподоби. Поки я повернуся, ви кінчайте своє діло; треба постаратися нам утрапити додому ще до ночі.
Сказавши це, вона повернула назад. Тепер я бачив її обличчя. Обличчя літньої жінки, засмагле, обвітрене, рум'яне, в ньому не було нічого безчесного чи підозрілого. Біля церкви вона стала й щільніше закуталася шаллю.
— Дивачка, — мовила вона сама до себе, — і завжди була дивачкою, з усіма її примхами та витребеньками, відколи я її знаю. Але сумирна, бідолашка, така сумирна, як мале дитя.
Вона зітхнула, занепокоєно озирнулась на цвинтар, похитала головою, ніби її ніяк не задовольняв цей похмурий краєвид, і зникла за церквою.
На хвилину я задумався, завагався: може, піти слідом, поговорити з нею? Та непоборне бажання зустрітися віч-на-віч із її супутницею допомогло мені вирішити це питання. Жінку в шалі я міг побачити, коли вона вертатиметься на цвинтар, хоч навряд чи вона могла дати мені відомості, які я хотів добути. Особа, що передала листа, не становила великого інтересу. Головною особою була та, що листа написала. Тільки вона могла дати мені потрібні відомості. Я був переконаний, що це вона — авторка листа — перебуває зараз на цвинтарі.
Такі думки зринали в моїй голові, а тим часом жінка в накидці підійшла до самої могили й трохи постояла перед нею. Тоді роззирнулася довкола, й, діставши з-під накидки білу полотняну шматину чи хустинку, пішла до струмочка. Струмочок забігав на цвинтар через невеликий отвір у кам'яній огорожі й трохи далі витікав через такий самий отвір. Вона вмочила шматину в воду й вернулася до могили. Я бачив, як вона поцілувала білого хреста, стала навколішки перед плитою з написом і почала її мити.
Поміркувавши, як би мені наблизитися до неї, щоб не налякати, я надумав вийти за мур біля церкви, обійти його ззовні і ввійти на цвинтар по сходинках, що вели просто до могили місіс Ферлі, — тоді жінка побачить мене ще здалеку. Але вона так захопилася своїм ділом, що й не чула моєї ходи, аж поки я не зійшов по сходинках на цвинтар. Вона підвела голову, тихо скрикнувши, скочила на ноги, й завмерла, дивлячись на мене в безмовному, нерухомому переляці.
— Не лякайтесь, — заговорив я. — Звісно ж, ви пам'ятаєте мене?
Кажучи ці слова, я зупинився, тоді повільно ступив кілька кроків, знов зупинився і мало-помалу підійшов до неї зовсім близько. Якщо досі в мене ще були сумніви, то тепер вони розвіялись. Переді мною, біля могили місіс Ферлі, стояла та, котра зустрілася мені тоді запівніч на безлюдному битому шляху. Те саме обличчя нині злякано промовляло само за себе.
— То ви згадали мене? — спитав я. — Ми з вами стрілися пізньої ночі, і я допоміг вам добутися до Лондона. Ви ж цього не забули?
Риси її зм'якшились, полегшене зітхання вирвалося їй з грудей. Я бачив, як від спогадів помалу розвіюється її переляк, як вона виходить зі стану мертвотного заціпеніння.
— Не намагайтеся поки що розмовляти зі мною, — вів я далі. — Спочатку отямтеся, переконайтеся, що я вам друг.
— Ви дуже добрі до мене, — прошепотіла вона. — Так само добрі, як і тоді.
Вона замовкла, я теж мовчав. Я не тільки хотів дати їй час отямитись, — мені самому треба було розібратися зі своїми думками. В невиразному, мерехтливому вечірньому світлі ми зустрілися знову — ця жінка і я — над чужою могилою; мертві лежали довкола, пустельні пагорби обступали нас зусебіч. Час, місце, обставини, що звели нас віч-на-віч у вечоровій тиші цього моторошного видолинку; все подальше життя, що могло залежати від якихось випадкових слів, якими ми перемовимось; усвідомлення того, що, наскільки мені відомо, все майбутнє Лори Ферлі могло вирішитись, на добро чи на зло, тим, заслужу я чи ні довіру нещасної, що стояла, тремтячи від страху, біля могили місіс Ферлі, — все це загрожувало позбавити мене спокою і самовладання, адже тільки так, слово за словом, я зможу добути потрібні відомості. Розуміючи це, я зібрав усю свою волю, зробив усе можливе, щоб якнайкраще скористатися цими кількома хвилинами роздумів.
— Ви заспокоїлись? — спитав я, коли вирішив, що можна знов заговорити до неї. — Чи можете ви розмовляти зі мною, вже не боячись мене й не забуваючи, що я вам друг?
— Як ви потрапили сюди? — сказала вона, не звернувши уваги на мої слова.
— Хіба ви забули, що, коли ми бачилися востаннє, я сказав вам, що їду в Камберленд? Відтоді й досі я живу тут, у Ліммеріджі.
— У Ліммеріджі! — Її бліде обличчя ожило, коли вона повторила ці слова; блукаючі очі зупинилися на мені з раптово пробудженим інтересом. — Ах, як вам, мабуть, щасливо там живеться! — сказала вона, дивлячись на мене жадібно, вже без тіні недавньої недовіри.
Я скористався тим, що в ній знов прокинулася довіра до мене, й уважно, зацікавлено роздивився її обличчя, чого досі остерігався з обачності. Я дивився на неї, а перед очима в мене стояло те інше, вродливе обличчя, яке тоді, на осяяній місяцем терасі, нагадало мені її обличчя. Тоді в міс Ферлі я помітив фатальну схожість з Анною Катерік. І тепер я бачив, як схожа Анна Катерік на міс Ферлі, й цю схожість лише підкреслювали окремі відмінності. Той самий овал обличчя, ті самі риси, той самий колір волосся, те саме нервове посіпування вуст, та сама постать, зріст, той самий поворот голови. Обидві були так разюче схожі, більше схожі, ніж мені досі здавалось. Але на цьому їхня схожість кінчалась, і починалася різниця в дечому.
