Милий колір обличчя міс Ферлі, прозора яснина її очей, гладенька чистота шкіри, рожевий цвіт вуст — ось чого бракувало виснаженому, змученому обличчю, на яке я дивився. І хоч сама думка про це була мені ненависна, у мені росло переконання, що досить буде якої-небудь сумної переміни в майбутньому, щоб ця схожість стала цілковитою, стала однаковістю. Якщо коли-небудь страждання й горе накладуть свою печать на юну вроду міс Ферлі, тоді, тільки тоді вона й Анна Катерік стануть схожі, мов близнята, мов живі віддзеркалення одна одної.
Я здригнувся від цієї думки. Було щось жахливе в моїй сліпій, нерозважній невірі в майбутнє. Я зрадів, коли ті мої роздуми урвалися — це рука Анни Катерік торкнулась мого плеча. Цей доторк був такий самий скрадливий і раптовий, як і того, першого разу, коли вночі зненацька до мого плеча торкнулась її рука і я весь закам'янів від жаху.
— Ви дивитеся на мене й думаєте про щось, — сказала вона своєю чудною скоромовкою. — Про що ви думаєте?
— Ні про що особливе, — відказав я. — Мені тільки незрозуміло, як ви потрапили сюди.
— Я приїхала з подругою, яка дуже добра до мене. Я тут всього два дні.
— І ви приходили сюди вчора?
— Звідкіля ви це знаєте?
— Здогадався просто.
Вона відвернулася від мене й знову стала навколішки перед могилою.
— Куди ж мені ще йти, як не сюди? — сказала вона.— Тут мій друг, хто був добріший до мене, ніж рідна мати, єдиний друг, до якого я можу прийти в Ліммеріджі. Ох, як мені болить серце, коли я бачу плями на її могилі! Її пам'ятник повинен бути білий як сніг, заради її пам'яті. Мені захотілось помити його вчора, і сьогодні я не могла не прийти для цього сюди. Хіба в цьому є щось погане? Гадаю, що немає. І немає нічого поганого в усьому, що я роблю заради місіс Ферлі!
Давнє почуття вдячності до своєї благодійниці було, очевидно, провідною ідеєю у бідолашної жінки. Ясно було: відколи вона одержала те перше своє сильне враження ще в дитячі, щасливіші літа, її обмежений розум не вбирав більше ніяких нових тривких вражень. Я зрозумів, що, коли хочу, щоб вона стала довірливіша й відвертіша, то найкраще буде заохотити її продовжувати роботу, задля якої вона й прийшла на цвинтар. Щойно я сказав їй про це, як вона знов заходилася коло пам'ятника. Вона торкалася до холодного мармуру з такою ніжністю, немовби то була жива істота; знов і знов шепотіла собі слова надмогильного напису, — от ніби повернулися далекі дні її дитинства і вона знов старанно заучує свій урок, умостившись біля ніг місіс Ферлі.
— Не здивуйтеся, — сказав я, обережно готуючи грунт для своїх запитань, — коли я зізнаюсь, який я радий, що бачу вас тут. Я дуже непокоївся за вас, коли ви поїхали від мене в кебі.
Вона швидко підвела голову й підозріливо глянула на мене.
— Непокоїлися? — повторила вона. — Чому?
— Сталося щось дивне після того, як ми розпрощалися тоді вночі. Двоє чоловіків проїхали повз мене в колясі. Мене вони не побачили, але зупинилися зовсім близько й заговорили до полісмена, що йшов по другому боці вулиці.
Вона зразу облишила свою роботу. Її рука з мокрою ганчіркою, якою вона мила напис, безсило повисла. Другою рукою вона вхопилася за мармурового хреста в узголів'ї могили. Повільно вона повернула до мене голову — очі її знов були осклілі від жаху. Я пішов напролом, хоч як це було ризиковано, — надто пізно було відступати.
— Ті двоє заговорили до полісмена, — сказав я, — і спитали, чи не бачив він вас. Він вас не бачив, і тоді один із тих чоловіків сказав, що ви втекли з його божевільні.
Вона зірвалася на рівні ноги, так ніби мої слова були сигналом для її переслідувачів.
— Стійте! — вигукнув я. — Дослухайте до кінця! Постривайте і ви зрозумієте, що я вам друг. Одне моє слово — і ті люди дізналися б, якою дорогою ви поїхали, але ж я не сказав ні слова. Я допоміг вам утекти — провів, подбав про вашу безпеку. Збагніть, постарайтеся збагнути! Збагніть те, що я кажу вам!
Благання в моєму голосі, здавалося, заспокоїло її краще, ніж самі слова. Вона силкувалася збагнути їх. Нерішуче переклала вогку ганчірку з однієї руки в другу, як перекладала з руки в руку сумочку тієї ночі, коли я побачив її вперше. Мало-помалу зміст моїх слів почав доходити до її розхвильованого, збентеженого розуму. Поступово вираз її обличчя пом'якшав; її очі вже дивилися на мене більше з цікавістю, аніж із страхом.
— Ви не вважаєте, що мене треба повернути до божевільні, адже ні? — запитала вона.
— Звісно, ні. Я радий, що ви втекли звідти. Я радий, що допоміг вам.
— Так, так, ви й справді мені дуже допомогли — ви допомогли мені здійснити найтяжче, — якось неуважливо відказала вона. — Утекти було легко, а то б я нізащо не зуміла це зробити. Мене вони ніколи не стерегли так, як стерегли інших. Я була така тиха, така слухняна, так усього боялась! Найтяжче було знайти Лондон — у цьому ви допомогли мені. Чи ж подякувала я вам тоді? Я дякую вам нині, дуже дякую.
— А далеко та лікарня звідти, де ви зустрілися зі мною? Ну ж бо, доведіть, що ви вважаєте мене за друга, — скажіть, де це?
Вона назвала місце — приватну лікарню, що знаходилась недалеко від того місця, де я здибався з нею. А потім, очевидно, злякавшись, чи не використаю я ту її відповідь їй на зло, стривожено повторила своє запитання: «Ви не вважаєте, що мене треба повернути до божевільні, адже ні?»
— Кажу ще раз: я радий, що ви втекли; радий, що вам добре повелося після того, як ви поїхали від мене, — відповів я. — Ви сказали тоді, що в Лондоні у вас є подруга. Ви розшукали її?
— Так. Було дуже пізно, але одна дівчина в домі сиділа за шитвом, то вона допомогла мені розбуркати місіс Клементс, — так звати мою подругу. Вона хороша, добра жінка, але не така, як місіс Ферлі. Ах, таких, як місіс Ферлі, немає!
— Місіс Клементс — ваша давня подруга? Давно ви знаєтеся з нею?
— Так, вона сусідила з нами колись у Гемпшірі. Вона любила мене, часто бавила, коли я була маленькою дівчинкою. Багато років тому вона, їдучи від нас, записала в моєму молитовнику свою лондонську адресу і сказала: «Анно, якщо тобі коли-небудь буде погано, приїжджай до мене. Я не маю ні чоловіка, щоб він боронив мені щось, ані дітей, щоб їх глядіти, отож я і подбаю про тебе». Добрі слова, правда? Мабуть, я і пам'ятаю їх тому, що це добрі слова. Я так мало що пам'ятаю, так мало, так мало!
— Хіба у вас не було батька чи матері, щоб вони доглядали вас?
— Батька? Я його ніколи не бачила. Ніколи не чула, щоб мати говорила про нього. Батько? Ох, леле, він, напевно, давно помер.
— А ваша мати?
— Я не дуже мирю з нею. Ми не миримо і боїмося одна одної.
«Не миримо і боїмося одна одної!» При цих словах у мені вперше ворухнулася підозра, що, можливо, саме Аннина мати віддала її в будинок для божевільних.
— Не питайте мене про матір, — провадила вона. — Мені миліше говорити про місіс Клементс. Місіс Клементс, як і ви, не вважає, що мене треба знов запроторити до божевільні. Вона теж радіє, як і ви, що я втекла звідтіля. Вона плакала над моїм лихом і приказувала, що його треба від усіх ховати.
Її «лихо». Що вона хотіла сказати цим словом? Чи не через це написала анонімного листа? Чи не вжила вона це слово у тому надто звичному розумінні, що й багато жінок, котрі пишуть анонімні листи, аби перешкодити одруженню своїх зрадливих коханців? Я вирішив, перш ніж заговорити про щось інше, з'ясувати, що вона хотіла сказати словом «лихо».
— Яке лихо? — перепитав я.
— Те лихо, що мене запроторили в лікарню, — відповіла вона, і весь її вигляд засвідчив, як вона щиро здивована моїм запитанням. — Яке іще може бути лихо?
Я вирішив діяти якомога делікатніше та обережніше, але неодмінно допитатись. Дуже важливо було добитися цілковитої певності у всіх питаннях, які я хотів з'ясувати з її допомогою.
— Є інше лихо, — сказав я. — Таке, що може спіткати молоду жінку, що через нього вона може все життя терпіти горе й ганьбу.
— Що ж це? — нетерпляче спитала вона.
— Таке лихо, коли жінка, покладаючись на свою невинність, надто довіриться чоловікові, якого
