прийняти мене у важливій справі та в який саме час.

Я чекав повернення слуги, анітрохи не тривожачись тим, як мій хазяїн поставиться до мого прохання. Чи відпустить мене містер Ферлі, чи ні, я все одно мушу їхати. Усвідомлення того, що я вже зробив перший крок на печальній путі, яка віднині навіки розлучить мене з міс Ферлі, немовби притупило в мені всяку здатність турбуватися про власне благополуччя. Я покінчив зі своїм дражливим самолюбством бідняка, покінчив із дріб'язковим марнославством художника. Ніяке зухвальство містера Ферлі, — якщо тому заманеться бути зухвалим, — нині не могло б мене поранити.

Слуга повернувся з відповіддю, до якої я був готовий. Містер Ферлі вельми шкодував, що через своє нездоров'я мусив розпрощатися з усякою надією мати втіху прийняти мене цього ранку, а тому просив пробачити йому і люб'язно повідомити мої побажання в письмовій формі. Такі прохання я вже одержував упродовж мого тримісячного перебування в Ліммеріджі. Весь цей час містер Ферлі був «радий, що має мене в домі», але ні разу не почувався досить здоровим, щоб побачити мене повторно. Слуга відносив від мене своєму панові свіжу паку малюнків, реставрованих і окантованих, із моїми «глибокими пошанами», й повертався з порожніми руками, приносячи від містера Ферлі «щирі вітання», «красно дякую» і «тисячу перепрошень» у зв'язку з тим, що стан його здоров'я досі змушує його лишатись самотнім в'язнем у своїх покоях. Неможливо було придумати кращу систему, яка б так чудово задовольняла обидві сторони. Тяжко сказати, хто з нас двох почував при цьому більше вдячності до хворих нервів містера Ферлі.

Я негайно написав йому листа у якнайчемніших, як-найясніших та якнайкоротших виразах. Містер Ферлі не дуже поспішився з відповіддю. Надійшла вона десь за годину. Писано її вишукано-правильним почерком, ліловим чорнилом на гладенькому, мов слонокість, і цупкому, як картон, папері.

Ось як мені відповіли:

«Від містера Ферлі — вітання містерові Гартрайту. Містер Ферлі нездатен висловити (з огляду на свій стан здоров'я), як дуже його вразило й засмутило прохання містера Гартрайта. Містер Ферлі не ділова людина, але він порадився із своїм мажордомом, і ця дуже ділова людина підтримує думку містера Ферлі, що клопотання містера Гартрайта про дозвіл порушити угоду не може бути виправдане ніякою причиною, окрім хіба питанням життя чи смерті.

Якби високе почуття схиляння перед мистецтвом і його служителями, цю єдину розраду і втіху страдницького існування містера Ферлі, можна було легко похитнути, то нинішні дії містера Гартрайта похитнули б його. Та цього не сталося. Це почуття лишилось несхитне — воно змінилося тільки стосовно містера Гартрайта.

Висловивши свою думку в тій малій мірі, в якій це дозволяють зробити нестерпні муки, спричинені нервами, містер Ферлі не міг додати нічого, окрім свого рішення з приводу вкрай нечемної вимоги, врученої йому. Позаяк для містера Ферлі абсолютно необхідний цілковитий спокій, як душевний, так і тілесний, він не потерпить, щоб містер Гартрайт довше порушував той спокій своїм перебуванням у його домі за обставин, дражливо нестерпних для обох сторін. Тож містер Ферлі, з єдиної потреби оберегти свій спокій, відмовляється від своїх прав на містера Гартрайта і повідомляє його, що він може залишити його дім».

Я склав листа удвоє і відсунув його вбік разом з іншими своїми паперами. Був час, коли мене образила б така зухвалість. Але нині я поставився до нього просто як до звільнення в письмовій формі. Я зразу ж і перестав думати про це, тільки пам'ять тліла в куточку мозку, коли зійшов униз до їдальні й сказав міс Голкомб, що готовий іти з нею на ферму.

— Містер Ферлі задовольнив ваше прохання? — спитала вона, коли ми вийшли з будинку.

— Він дозволив мені їхати геть, міс Голкомб.

Вона кинула на мене швидкий погляд і вперше за весь час нашого знайомства самохіть узяла мене під руку. Словами їй не вдалося б висловити так делікатно, що вона розуміє, в яких виразах мені дозволили залишити службу, і співчуває мені не як людина з вищого кола, а як друг. Зухвалість того чоловічого листа не зачепила мене, зате глибоко зворушила жіноча доброта, що хотіла загладити ту зухвалість.

По дорозі на ферму ми домовились, що міс Голкомб увійде в дім сама, а я зачекаю на неї неподалік. Ми вирішили вчинити так, побоюючись, коли б моя присутність, після всього, що сталося минулого вечора на цвинтарі, не викликала в Анни Катерік нового нападу страху та коли б не зросла через це її недовіра до зовсім їй незнайомої дами. Міс Голкомб залишила мене надворі, бажаючи спочатку поговорити з фермеровою дружиною, в чиїй дружній допомозі вона нітрохи не сумнівалась.

Я був певен, що пробуду сам досить довго. На мій подив, минуло якихось п'ять хвилин, і міс Голкомб повернулась.

— Анна Катерік відмовилась побачитися з вами? — вражено спитав я.

— Анна Катерік поїхала, — відповіла міс Голкомб.

— Поїхала!

— Так, разом із місіс Клементс. Обидві вони поїхали рано вранці, о восьмій годині.

Я мовчав. Я тільки розумів, що разом з ними щезла наша остання можливість що-небудь з'ясувати.

— Місіс Тодд знає про своїх гостей стільки ж, як і я, — вела далі міс Голкомб. — І вона теж збита з пантелику. Вчора увечері, після того як жінки залишили вас, вони щасливо добулися додому і, як завжди, посиділи з родиною містера Тодда. Але перед самою вечерею Анна Катерік налякала їх усіх, зненацька зомлівши. Вона й першого дня, по приїзді, була знепритомніла, тільки та непритомність була не така глибока, і місіс Тодд пояснила її тим, що Анну Катерік, певне, вразила якась новина, котру вона вичитала в місцевій газеті, взявши її зі столу й почавши читати за хвилину чи дві до того, як на неї напали млості.

— А знає місіс Тодд, яке саме повідомлення в газеті так вразило Анну?

— Ні, — відповіла міс Голкомб. — Вона тоді ж переглянула газету і не знайшла в ній нічого хвилюючого. Одначе я попросила в неї ту саму газету, щоб самій подивитись, і на першій же сторінці побачила, що редактор, через брак місцевих новин, передрукував кілька оголошень із великосвітської хроніки лондонських газет; серед них було й повідомлення про майбутній шлюб моєї сестри. Я зразу ж виснувала, що саме це схвилювало Анну Катерік. Напевно, це повідомлення й спонукало її написати анонімного листа, що потрапив у наш дім наступного дня.

— Все це не викликає сумніву. Але що спричинилось до її вчорашньої непритомності?

— Невідомо. Причина зовсім незрозуміла. В кімнаті нікого чужого не було. Єдиним гостем була наша молочарка, одна з дочок містера Тодда, — я вам уже казала про неї. Розмовляли тільки про місцеві плітки та новини. Раптом Анна скрикнула і стала бліда як смерть, начебто без ніякої причини. Місіс Тодд і місіс Клементс віднесли її нагору, й місіс Клементс лишилася коло неї. Чути було, як вони ще довго розмовляли, коли вже всі обляглися. Рано-вранці місіс Клементс відвела місіс Тодд убік і несказанно її здивувала, заявивши, що вони мусять негайно їхати. Мовляв, якась поважна причина змушує Анну Катерік залишити Ліммерідж, але ніхто з мешканців ферми в цьому не винний. Оце і все, що місіс Тодд зуміла випитати у своєї гості. Як місіс Тодд не допитувалась, а місіс Клементс мовчала про причину. Вона тільки хитала головою і твердила, що просить, заради спокою Анни Катерік, ні про що ту не розпитувати. Сама, очевидно, дуже стривожена, вона повторяла, що Анна мусить їхати, що й вона повинна їхати з нею і що вони змушені приховувати, куди їдуть. Я звільню вас від переказу всіх заперечень та умовлянь гостинної місіс Тодд. Кінчилося все тим, що вона сама відвезла гостей на найближчу станцію через три години після тієї розмови. І дорогою вона все добивалася від них ясноти, але даремно. Вона зсадила їх біля самої станції, так розсердившись та образившись на них за цей не по-людськи раптовий від'їзд і за недружню відмову поділитися секретом, що поїхала, спересердя навіть не попрощавшися з ними. Оце і все. Напружте свою пам'ять, містере Гартрайт, і скажіть мені, чи не сталося вчора ввечері на цвинтарі чого-небудь такого, чим можна пояснити незрозумілий від'їзд цих двох жінок?

— Спочатку я хотів би збагнути, міс Голкомб, чому так раптово стривожилась і зомліла Анна Катерік, налякавши усіх на фермі. Адже це сталося через кілька годин після того, як ми з нею розпрощались, і збігло вже досить часу, щоб те сильне хвилювання, яке я мав нещастя їй завдати, погамувалось. Чи розпитали ви докладніше про плітки, що їх переповідала молочарка, коли Анна зомліла?

— Так. Але місіс Тодд за домашніми клопотами не могла чути всієї розмови. Вона тільки й могла сказати мені, що то були «просто новини», — мабуть, мала на увазі, що вони, як завжди, гомоніли про свої справи.

— Може, у молочарки пам'ять краща, ніж у її матері, — сказав я. — Гадаю, добре б вам, міс Голкомб, порозмовляти з дівчиною, щойно ми повернемось додому.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату