Персіваль Глайд...
Не встиг я вимовити це ім'я, як вона скочила на ноги і дикий зойк вирвався з її грудей, пролунавши на весь цвинтар. Серце моє здригнулось від того жахливого звуку. Страшний потворний вираз, що був злетів з її обличчя, скорчив його знову з подвійною, ба навіть потрійною силою.
Цей зойк при самій тільки згадці про його ім'я, погляд, що знов був повний ненависті й страху, розповіли мені все. У мене розвіявся останній сумнів. Не мати була винна в тому, що Анну Катерік віддали до будинку для божевільних. Її ув'язнив там чоловік, і звали того чоловіка сер Персіваль Глайд.
Цей крик долетів не лише до моїх вух. Я почув, як удалині відчинилися двері паламаревої хатини. Почув також голос її подруги, жінки в шалі, жінки, яку звали місіс Клементс.
— Я йду! Іду! — кричала вона з-за карлуватих дерев.
За хвилину показалась сама місіс Клементс. Вона майже бігла до нас.
— Хто ви? — закричала вона, ступивши на цвинтарну землю. — Як ви смієте лякати цю бідну, беззахисну жінку?
Перш ніж я встиг відповісти, вона вже була біля Анни Катерік, обнімала її.
— Що з вами, люба? — говорила вона. — Що він вам зробив?
— Нічого, — відповіла сердешна. — Нічого. Я просто налякалась.
Місіс Клементс обернулася до мене із безстрашним обуренням, за яке я пройнявся до неї повагою.
— Мені було б дуже соромно, якби я заслужив ваш гнів, — сказав я. — Та я його не заслужив. На жаль, я налякав її, сам того не бажаючи. Вона бачить мене не вперше. Спитайте її, і вона вам скаже, що я не міг зумисне налякати її.
Я говорив дуже виразно, щоб Анна Катерік теж почула й зрозуміла, і побачив, що мої слова, їхнє значення, дійшли до неї.
— Так, так, — мовила вона. — Одного разу він зробив мені добро, допоміг мені... — Вона зашепотіла на вухо своїй подрузі.
— Он як! — збентежено сказала місіс Клементс. — Звісно, це міняє діло. Даруйте, що я так грубо розмовляла з вами, сер, але погодьтесь, що збоку це виглядало підозріло. Моєї вини тут більше, ніж вашої: потураю її забаганкам і відпускаю в такі моторошні місця саму. Ходімо, люба моя, ходімо тепер додому.
Мені здалося, що добра жінка боїться вертатись на ферму о такій порі, і я запропонував провести їх, аж поки вони побачать свій дім. Місіс Клементс чемно подякувала, але відмовилась, — мовляв, по дорозі вони, напевне, здибають наймитів з ферми.
— Простіть мені, прошу вас! — сказав я, коли Анна Катерік узяла свою подругу за руку, щоб іти геть.
Хоч який я був далекий від наміру налякати й розтривожити її, а серце моє стислося, коли я глянув на її печальне, бліде, схвильоване обличчя.
— Я постараюсь простити вас, — відповіла вона. — Але ви надто багато знаєте. Мабуть, я відтепер завжди боятимуся вас.
Місіс Клементс кинула на мене швидкий погляд і співчутливо похитала головою.
— На добраніч, сер, — мовила вона. — Я знаю, ви ні в чому не винні, але краще б ви налякали мене, а не її, сердешну.
Вони зробили кілька кроків. Я думав, що вони вже лишили мене самого. Зненацька Анна зупинилась і сказала своїй подрузі:
— Зачекайте хвилинку. Я повинна попрощатись.
Вона повернулась до могили, любовно обняла пам'ятник і поцілувала його.
— Мені вже краще, — зітхнула вона, спокійно дивлячись на мене. — Я вам прощаю.
Вона знов приєдналася до своєї подруги, і вони пішли з цвинтаря. Я бачив, як вони зупинилися біля церкви і перекинулися кількома словами з паламаревою дружиною, що прийшла сюди від хатини й чекала, стежачи за нами звіддалік. Потім вони подалися геть стежкою, що вела на пустище.
Я дивився вслід Анні Катерік, аж поки вона розтала в сутіні, — дивився з таким щемливим смутком, ніби востаннє бачив жінку в білому в цьому світі печалі й сліз.
XIV
За півгодини я був уже вдома й розповідав міс Голкомб про все, що сталось.
Вона вислухала мене від початку до кінця з глибокою, мовчазною зосередженістю. В жінці її темпераменту це було найсильнішим доказом того, яке велике враження справила на неї моя розповідь.
— Душа моя віщує зле, — оце все, що вона сказала, коли я замовк. — Душа моя віщує зле, коли я думаю про майбутнє.
— Майбутнє залежить від того, — спробував заперечити я, — яку користь ми зуміємо взяти з теперішнього. Дуже ймовірно, що Анна Катерік буде відвертіша з жінкою, ніж була зі мною. Коли б міс Ферлі...
— Нині про це годі й думати, — рішуче урвала мене міс Голкомб.
— Тоді дозвольте порадити вам: підіть самі побачтеся з Анною Катерік і зробіть усе можливе, щоб прихилити її до себе. Що ж до мене, то я боюсь знов налякати бідолашну, як налякав сьогодні. Ви не заперечуєте проти того, щоб піти завтра зі мною разом на ферму?
— Ні, не заперечую. Я піду куди завгодно й зроблю що завгодно заради Лориного блага. Як, ви сказали, називається та ферма?
— Ви повинні добре її знати. Називається вона Тоддів Кут.
— Авжеж, знаю. Це одна з ферм, що належать містерові Ферлі. У нас у молочарні працює фермерова середульша дочка. Вона щодня бачиться зі своїми батьками. Може, вона чула чи бачила там що-небудь таке, що нам придасться. Ось я зараз поспитаю, чи тут ця дівчина.
Вона подзвонила й послала слугу довідатись. Повернувшись, слуга сказав, що молочарка пішла якраз на ферму. Це вже три дні, як вона не перевідувала батьків, тож економка відпустила її додому на часинку.
— Я порозмовляю з нею завтра, — сказала міс Голкомб, коли слуга вийшов. — А тим часом розтлумачте мені, навіщо, власне, я маю зустрітися з Анною Катерік. Адже ви не сумніваєтеся, що людина, яка віддала її до будинку для божевільних, — сер Персіваль Глайд?
— Аніскілечки не сумніваюсь. Проте лишається єдина таємниця — причина, через яку він це зробив. Беручи до уваги велику різницю в їхньому суспільному становищі, яка начебто виключає всяку думку про те, що вони можуть бути бодай далекими родичами, надзвичайно важливо знати — навіть враховуючи, що її, можливо, й справді треба було віддати до лікарні, — надзвичайно важливо знати, чому саме він узяв на себе серйозну відповідальність, ув'язнивши її...
— ...в приватній лікарні, здається, ви сказали?
— Так, у приватній лікарні, де за те, щоб її утримували як пацієнтку, заплачено, звісно, чималу суму, якої не міг собі дозволити бідняк.
— Я розумію ваші побоювання, містере Гартрайт, і обіцяю вам усунути їх, — байдуже, допоможе нам завтра Анна Катерік чи ні. Сер Персіваль Глайд недовго пробуде в нашому домі, якщо не дасть вичерпних пояснень містерові Гілмору та мені. Майбутнє моєї сестри — найдорожча моя турбота в житті; я маю якийсь вплив на неї, маю певне право сказати вирішне слово про її заміжжя.
І ми побажали одне одному на добраніч.
Наступного ранку після снідання одна обставина, яку витіснили з моєї пам'яті події минулого вечора, завадила нам незагайно вирушити на ферму.
Це був мій останній день у Ліммеріджі. Потрібно було, тільки-но надійде пошта, зробити, як радила міс Голкомб: попросити у містера Ферлі дозволу розірвати нашу угоду за місяць до закінчення строку з огляду на непередбачену необхідність мого негайного повернення до Лондона.
На щастя, мовби для того, щоб підтвердити вірогідність моєї відмовки, я дістав два листи від лондонських друзів. Я відразу ж пішов до своєї кімнати й послав слугу спитати містера Ферлі, чи зможе він
