було мало, але так хоч сумління моє стало б чисте. Я зробив би все, що могла зробити людина в моєму становищі, для захисту інтересів єдиної дочки свого давнього друга.
Субота видалась чудова: сяяло сонце, дув західний вітерець. Останнім часом я знов відчував, ніби голову мою то розпирає зсередини, то ніби здавлює обруч, — вернулися головні болі, проти яких мене ще два роки тому настійно застерігав мій лікар, — тож я і вирішив пройтися трохи на вільному повітрі. Я відправив валізу на вокзал, а сам подався туди пішки. Коли я вийшов на Голборн, якийсь чоловік, що швидко проходив мимо, зупинився і заговорив до мене. То був Волтер Гартрайт.
Якби він не привітався до мене перший, я б, звісно, пройшов повз нього. Він так змінився, що я насилу його впізнав. З лиця він був блідий і худий, тримався якось непевно, неначе поспішав кудись. У Ліммеріджі він одягався охайно, як джентльмен. А нині він був так неохайно вдягнутий, що коли б хтось із моїх клерків з'явився в такому вигляді на роботу, мені було б за нього соромно.
— Чи давно ви повернулися з Камберленду? — спитав він. — Днями я дістав листа від міс Голкомб. Я знаю, що пояснення сера Персіваля визнано задовільним. Чи скоро буде весілля? Може, ви знаєте, містере Гілмор?
Він говорив так швидко, так чудно нагромаджував запитання на запитання, що я насилу його розумів. Хай він і пожив трохи як рівня коло родини Ферлі в Ліммеріджі, та я вважав, що це ще не давало йому права цікавитися їхніми особистими справами. Я вирішив якнайчемніше вказати йому на його місце.
— Поживемо — побачимо, містере Гартрайт, — сказав я. — Мабуть, ми правильно зробимо, коли стежитимемо в газетах за повідомленням про весілля. Даруйте, коли я зауважу, що, на жаль, виглядаєте ви гірше, ніж тоді, як ми з вами бачилися востаннє.
Легка судома перебігла біля його очей і вуст, і я вже й пошкодував, що так відштовхнув його своєю відповіддю.
— Я не маю права розпитувати про її весілля, — гірко мовив він. — Мені, як і всім іншим, доведеться прочитати про це в газетах... Так, — повів він далі, перш ніж я встиг вибачитись, — останнім часом я не вельми добре почуваюсь. Я їду в іншу країну, спробую перемінити обстановку й роботу. Міс Голкомб ласкаво допомогла мені зі своїми зв'язками, і рекомендації мої підійшли. Це далека країна, та мені байдуже, куди їхати, в який клімат чи скільки я там пробуду часу.
Кажучи це, він роззирався довкола, так дивно й підозріливо поглядав на перехожих, що минали нас обабіч, неначе боявся, чи хтось із них не вистежує його.
— Бажаю вам щасливої мандрівки та благополучного повернення, — сказав я і додав, щоб він не почувався таким зовсім відстороненим від справ родини Ферлі: — Я оце їду в Ліммерідж у справах. Міс Голкомб і міс Ферлі саме поїхали в гості до якихось знайомих у Йоркшір.
Очі його заблищали, він нібито хотів щось сказати, але обличчя його знов нервово пересмикнулось. Він схопив мою руку, міцно стис і щез у юрбі, так і не мовивши більше жодного слова. Мені він був майже чужа людина, та я постояв хвилину, задивившись йому вслід із почуттям, схожим на жаль. Завдяки моєму фахові я досить добре тямлю в молодих людях і можу зразу визначити за певними зовнішніми ознаками, коли вони починають збиватися з пуття. Коли я знов рушив далі до вокзалу, то, на жаль, вельми засумнівався в щасливій долі містера Гартрайта.
IV
Виїхавши рано-вранці з Лондона, я прибув у Ліммерідж на обід. Дім видався мені гнітюче порожнім і нудним. Я гадав, що за відсутності молодих леді місіс Везі складе мені товариство за столом. Та вона схопила нежить і не виходила з кімнати. Слуг мій приїзд застав зненацька, вони метушилися довкола і все робили не до ладу. Навіть мажордом, досить старий та бувалий, щоб розуміти, що робить, подав мені пляшку крижаного портвейну.
Вісті про здоров'я містера Ферлі були ті самі, що й завжди. Я послав слугу сповістити господаря про мій приїзд і дістав відповідь, що він залюбки мене прийме наступного ранку, бо на сьогоднішній вечір раптова звістка про моє прибуття позбавила його всяких сил, ще й викликала жахливе серцебиття. Цілу ніч моторошно завивав вітер, то тут, то там у порожньому домі щось рипіло й тріщало. Спалося мені препогано і встав я в прегидесному настрої, аби поснідати в цілковитій самотині.
О десятій годині мене відвели до покоїв містера Ферлі. Він був у тій самій своїй кімнаті, в тому самому кріслі й тому самому своєму нестерпному стані тіла й духу. Коли я увійшов, його камердинер стояв перед ним і тримав розкритою важезну теку з офортами, а тека була завбільшки із стільницю мого письмового стола. Нещасний француз принижено усміхався, згинаючись від утоми, а тим часом господар незворушно гортав офорти, виявляючи їхні приховані красоти з допомогою збільшувального скла.
— Ви, найкращий з усіх добрих, давніх друзів, — мовив містер Ферлі, ліниво відкидаючись у кріслі, щоб аж потім подивитися на мене. — Чи ж ви цілком здорові? Як це мило з вашого боку, що ви приїхали звеселити мою самотину, любий Гілморе!
Я сподівався, що при моїй появі камердинера відпустять, але де там! Він так і лишився стояти, тремтячи з натуги під вагою офортів, а містер Ферлі так і сидів собі, спокійнісінько крутячи збільшувальне скло в пещених пальцях.
— Я приїхав поговорити з вами про дуже важливу справу, — сказав я. — Тож даруйте мені, але я хотів би порозмовляти з вами наодинці.
Бідолашний камердинер вдячно глянув на мене. А містер Ферлі тільки повторив за мною слабким голосом, усім своїм виглядом показуючи, який він вражений:
— Наодинці...
Але я не мав настрою жартувати й твердо вирішив змусити його зрозуміти, про що я говорю.
— Зробіть мені ласку, дозвольте цьому чоловікові вийти, — сказав я, показуючи на камердинера.
Містер Ферлі підняв брови і склав губи в саркастичну посмішку.
— Чоловікові? — повторив він. — Ви, неможливий старий Гілморе, що ви тільки маєте на увазі, називаючи його чоловіком? Та ніякий він не чоловік. Він, може, був людиною ще півгодини тому, поки я не забажав подивитися офорти, і, може, знов стане людиною ще за півгодини, коли мені набридне їх розглядати. А нині він просто підпірка для зібрання офортів. Ну, хіба може підпірка завадити нам розмовляти? Навіщо, Гілморе, заперечувати проти якоїсь підпірки?
— Я заперечую. Втретє прошу вас, містере Ферлі. Я хочу говорити з вами віч-на-віч.
Мій тон і манера не лишали йому іншого виходу, як тільки поступитись моєму проханню. Він зиркнув на камердинера й роздратовано вказав на стілець біля себе.
— Покладіть офорти й забирайтеся геть, — наказав він. — Дивіться, не загубіть того місця, де я зупинився. Ви загубили чи не загубили те місце? Ви певні, що не загубили? Ви поставили дзвоник так близько, щоб мені зручно було подзвонити? Так? То не дратуйте мене. Якого дідька ви не йдете геть?
Камердинер вийшов. Містер Ферлі вигнувся в кріслі, витер збільшувальне скло своїм тонесеньким батистовим носовичком і почав збоку розглядати розкриту теку з офортами. Нелегко було мені стриматись за таких обставин, але я стримався.
— Особисто мені зовсім не випадало вирушати нині в дорогу, — сказав я, — але я приїхав сюди заради інтересів вашої родини й вашої небоги. Мені здається, що я заслужив на якусь невеличку увагу з вашого боку.
— Не страхайте мене! — вискнув містер Ферлі, безпомічно відкидаючись у кріслі й заплющуючи очі. — Благаю вас, не страхайте мене! Я слабкий, я цього не витримаю!
Заради Лори Ферлі я твердо вирішив, що не піддамся йому, не дозволю собі втратити терпець.
— Я приїхав умовити вас переглянути вашого листа, — вів я далі, — й не змушувати мене приносити в жертву законні права вашої небоги та всіх її рідних. Дозвольте мені ще раз і востаннє викласти вам суть справи.
Містер Ферлі жалібно похитав головою і тяжко зітхнув.
— У вас немає серця, Гілморе, ви зовсім безсердечна людина! — сказав він. — Та що вдієш — говоріть.
