довідався про її візит у Блеквотер?
— Напевне, — сказала я, бачачи, що економка сподівається, що я висловлю свою думку про дивне прохання місіс Катерік, — напевне, вона не хотіла, щоб звістка про її відвідини роздосадувала його, нагадавши йому зайвий раз, що дочка її ще не знайшлася. Багато вона говорила про дочку?
— Дуже мало, — відказала економка. — Здебільшого вона говорила про сера Персіваля: все розпитувала, де він мандрує і що за жінка та леді, з якою він одружився. Вона нібито не так засмутилась, як розсердилась, почувши, що не знайдено ніяких слідів перебування її дочки в наших місцях. «Я відмовляюся від пошуків, — ось що, пригадую, вона сказала наостанок, — Я відмовляюся від пошуків, мем, вона для мене загубилася навіки». І зараз же почала розпитувати про леді Глайд: чи ж красива, чи люб'язна, чи мила, чи здорова, чи молода... Ох, лишенько! Я так і знала! Погляньте, міс Голкомб. Нарешті бідолашка відмучилась!
Собачка вже була мертва. Саме як економка проказувала слова: «...чи мила, чи здорова, чи молода»,— бідолашне створіння ледь чутно вискнуло і корчі перебігли по його тільцю. Фатальна переміна сталася так жахливо раптово: одна мить — і собачка вже лежала мертва біля наших ніг.
Восьма година.
Я щойно повернулася знизу, пообідавши в цілковитій самоті. З вікна я бачу, як червоно палає заграва на верховіттях паркової глушини, а я все пишу й пишу в щоденнику, аби погамувати нетерпіння, з яким дожидаю повернення наших мандрівників. За моїми розрахунками, вони вже досі мали прибути. В будинку так самотньо й тоскно в цій сонливій вечоровій тиші! Леле! Скільки ще промине хвилин, поки я почую стукіт коліс і побіжу вниз, аби опинитися в Лориних обіймах?
Бідолашна собачка! Хотіла б я, щоб мій перший день у Блеквотері не був отьмарений смертю — хоч би й смертю приблудної собаки.
Велмінгам... Переглядаючи свої записи, я бачу, що це назва містечка, де живе місіс Катерік. Її записка все ще у мене — та її відповідь на мій запит про її нещасну дочку, написаний на наполегливе прохання сера Персіваля. Десь цими днями, коли мені випаде нагода, я візьму записку з собою замість візитної картки й, познайомившися з місіс Катерік, постараюсь випитати в неї все, що зможу. Я не розумію, чому вона хотіла приховати від сера Персіваля свої відвідини, і я зовсім не певна, — як начебто впевнена в цьому економка, — що її дочка Анна не ховається десь у цих околицях. Що сказав би Волтер Гартрайт у цьому складному становищі? Бідний, дорогий Гартрайт! Я вже відчуваю, як бракує мені його щирих порад і дружньої допомоги... Я щось почула! Що за біганина внизу? Авжеж! Я чую цокіт копит, чую рипіння коліс по жорстві!..
II
Метушня, що зчинилася, коли вони повернулись, досі уже вщухла. Минуло два дні, відколи мандрівники приїхали, і цього часу вистачило, щоб наше нове життя у Блеквотер-Парку потекло у своєму звичному річищі. І я вже можу знову взятися за свого щоденника, щоб по змозі спокійно, як завжди, робити записи.
Почну, мабуть, із незвичайного спостереження, з того, що мені кинулося в вічі, відколи повернулася Лора.
Коли двоє рідних людей чи двоє близьких друзів розлучилися: одне поїхало за кордон, а друге зосталося вдома, — то повернення з мандрів родича чи друга щоразу начебто ставить того, хто лишався вдома, в якесь незручне становище. Тоді раптово стикаються нові думки, враження, нові звички, що їх жадібно вбирав мандрівник, із давніми думками, уявленнями, звичками, що їх пасивно зберігав посидючий домонтар. Від того зразу начебто порушується давня обопільна прихильність між найближчими родичами, між найщирішими друзями й поміж них зненацька заходить відчуженість — несподівано й мимовільно для обох. Після того як минули перші щасливі хвилини нашої зустрічі з Лорою і ми посідали рядочком, побравшись за руки, щоб віддихатись і вгамуватись для спокійної розмови, я зразу ж відчула цю відчуженість і по ній побачила, що й вона це відчула. Нині, коли ми помалу вернулися до більш чи менш звичного для нас способу життя, ця відчуженість потроху розвіюється і, може, її скоро й зовсім не стане. Але, звісно, саме це відчуття забарвило те перше враження, яке справила на мене Лора, і тільки тому я про нього й згадую тут.
Вона дійшла висновку, що я та сама, колишня Меріан, а я виснувала, що Лора змінилась.
Змінився її зовнішній вигляд, а в чомусь і вдача змінилася. Я не можу сказати, ніби вона стала не така вродлива взагалі, — можу тільки сказати, що вона стала не така вродлива для мене.
Ті, хто не бачив її моїми очима, хто не має про неї моїх спогадів, скажуть, напевне, що вона погарнішала. Обличчя покругліло й порожевіло, риси стали виразніші й рішучіші, постава зміцніла, рухи зробилися впевненіші й вільніші, ніж у часи її дівування. Але щоразу, як я гляну на неї, все мені в ній чогось бракує. Чогось такого, що було в радісній, невинній Лорі Ферлі, й чого я не знаходжу в леді Глайд. Колись у її обличчі була юна, м'яка свіжість, завжди мінлива, але незмінно чарівна, ніжна краса, що її неможливо було ні висловити словами, ні змалювати барвами, як часто говорив сердешний Волтер Гартрайт. Ці чари щезли. Легенький відбиток їх неначебто промайнув на її обличчі, коли вона зблідла від хвилювання, забачивши мене у вечір свого приїзду, але більше вони так і не з'являлись. Жоден з її листів не підготував мене до такої в ній переміни. Навпаки, мені здавалося, що бодай зовнішній вигляд не змінився у ній від заміжжя. Може, я неправильно прочитувала її листи, а нині так само неправильно читаю по її обличчю? Та все це дарма! Чи то вона стала ще вродливіша, чи то втратила колишню вроду за останні півроку, але завдяки цій розлуці Лора зробилася для мене ще дорожча. Хоч у цьому та є якесь добро від її заміжжя!
Друга переміна — та, що зачепила її вдачу, — не здивувала мене, бо до неї мене підготувала інтонація її листів. От вона вже і вдома, і знов коло мене, а як уникала обговорювати зі мною подробиці свого заміжнього життя упродовж нашої всієї розлуки, коли ми могли спілкуватися лише листовно, так і тепер не бажає про це розмовляти. При першій моїй спробі торкнутися цієї забороненої теми вона закрила мені рота рукою, глянувши на мене таким поглядом, що зворушливо, майже болісно нагадав мені ті часи, коли між нами не було ніяких таємниць.
— Скільки ми буватимемо з тобою наодинці, Меріан, — сказала вона, — нам обом буде радісніше й легше спілкуватися одній з одною, якщо ми прийматимемо заміжнє моє життя таким, яким воно є, і скількимога менше говоритимемо й думатимемо про це. Я б ділилася з тобою всім, люба моя, — вела вона далі, нервово розстібаючи й застібаючи мого пояса, — коли б я могла говорити лише про себе. Але річ у тім, що я б не змогла обмежитися тільки собою — мені довелося б розповідати й про мого чоловіка; а нині, коли я замужем, я думаю, краще цього не робити: заради нього, заради тебе й заради мене. Я не хочу цим сказати, що моя відвертість засмутила б тебе чи й мене разом з тобою, — ні, ні, я нізащо в світі не хочу, щоб ти так думала. Але мені так хочеться почуватися зовсім щасливою тепер, коли ти знов зі мною, і так хочеться, щоб і ти була цілком щаслива... — Вона зненацька замовкла й роззирнулася по моїй маленькій вітальні, де ми сиділи. — Ах! — вигукнула вона, сплеснувши руками й радісно усміхаючись. — От іще один давній друг знайшовся! Твоя книжкова шафа, Меріан, твоя старенька-дорогенька червоного дерева шафа з Ліммеріджа! Яка я рада, що ти привезла її! І цю жахливу, недоладну чоловічу парасолю — ти її завжди брала, коли йшла на прогулянку в дощову погоду! Та найперше і найголовніше — це твоє смаглявеньке, розумнюще обличчя, циганочко моя люба, яке дивиться на мене, як і колись дивилось! У цій кімнаті я наче знову дома. Що б його ще зробити, аби тут було ще більше по-домашньому? Я перевішу батьків портрет із моєї кімнати в твою, і зберігатиму тут усі свої маленькі скарби з Ліммеріджа. Щодня ми з тобою довго-довго сидітимемо тут, у цих дружніх стінах. Ох, Меріан! — мовила вона, сідаючи раптом на підніжок біля моїх колін і задумано дивлячись мені в обличчя. — Пообіцяй мені, що ти ніколи не вийдеш заміж і не покинеш мене! Звісно, це егоїстично з мого боку так говорити, але тобі й самій настільки краще було б лишатись одинокою, якщо тільки... якщо тільки ти не полюбиш дуже-дуже свого майбутнього чоловіка. Але ж ти ніколи й нікого не полюбиш дуже сильно, крім мене, правда? — Вона змовкла, схрестила мої руки у мене на колінах і лягла на них головою. — Ти багато писала й отримувала листів останнім часом? — спитала вона раптово зміненим, глухим голосом. Я зрозуміла, про кого вона питає, але подумала, що не повинна заохочувати її до розмов на
