цю тему, й промовчала. — Що чути від нього? — зважилась вона на пряме запитання, цілуючи мені руки, щоб я пробачила такий її переступ. — Він здоровий і щасливий, справується з роботою? Чи ж перемігся і... забув мене?
Вона не повинна була ставити таких запитань. Вона повинна була б пам'ятати, що сама вирішила того ранку, коли сер Персіваль змусив її не розривати заручин і коли вона назавжди передала в мої руки альбом із малюнками Гартрайта. Але гай-гай! Де та бездоганна людина, що ніколи не зраджує своїх добрих намірів, а йде, без вагань, без відступів, раз і назавжди обраним шляхом? Де та жінка, що справді змогла вирвати із свого серця образ того, кого щиро полюбила колись? Книжки нам розказують, що такі довершені люди існують, ну, а що відповідає книжкам наш людський досвід?
Я не намагалася напучувати її — може, тому, що душею оцінила безстрашну її правдивість, яка відкрила мені те, чим інші жінки на її місці не поділилися б навіть із найближчими друзями; а може, тому, що, була б я в її становищі, я б так само не забула коханого і так само допитувалася про нього. Я могла тільки чесно відповісти їй, що останнім часом не писала йому й не мала від нього листів, а тоді повернула розмову на щось не таке небезпечне.
Багато чим засмутила мене ця наша розмова — моя перша відверта розмова з нею від дня її приїзду. Переміна яку її заміжжя внесло в наші стосунки, розділивши нас уперше в нашому житті забороненою темою; печальна впевненість у відсутності всякого теплого почуття, всякої душевної близькості між нею і її чоловіком, у чому переконало мене її небажання про це говорити; невеселе відкриття, що та нещасна прихильність усе ще живе глибоко в її серці (хоч як безвинно, хоч як безгрішно), — всього цього вистачило б, аби засмутити будь-яку жінку, котра б любила її і співчувала їй так палко, як я.
Є тільки одна втіха супроти цих печалей — вона повинна мене розрадити й таки розраджує по- справжньому. Приваба й лагідність її вдачі, її здатність щиро, палко любити, ті милі, ніжні жіночі чари, що робили її улюбленицею і відрадою кожного, хто до неї наближався, — все це було і зосталося з нею. Що ж до решти моїх вражень, то я трохи схильна сумніватися в них. А в цьому враженні, найкращому, найрадіснішому, я переконуюся дедалі більше з кожною годиною.
А зараз повернімося до її супутників. Перший, кому я приділю увагу, буде її чоловік. Що ж запримітила я такого в серові Персівалі, щоб покращала моя думка про нього?
Що тут сказати? Схоже, що зразу, як він повернувся, його обсіли дрібні прикрощі та докуки, і не всяк зумів би показати себе з найкращого боку за таких обставин. Як на мене, то він за час своїх мандрів схуд. Його виснажливий кашель і неприємна метушливість іще дужче посилились. Його манери — принаймні його поводження зі мною — по-різкішали. Того вечора, коли вони повернулись, він повітався зі мною зовсім не так люб'язно та церемонно, як раніше, — ні чемного «ласкаво прошу», ні якогось особливого вияву радості, що бачить мене, — нічого подібного, тільки швидко потис мені руку й кинув: «Доброго здоров'я, міс Голкомб, радий вас бачити». Так, ніби сприйняв мене за одну з необхідних приналежностей Блеквотер-Парку: переконався, що я на місці, то більше можна й не звертати на мене уваги.
Вдача у більшості чоловіків найповніше виявляється вдома, тут вони частіше розкриваються в тих рисах, які приховують на людях. Сер Персіваль уже встиг показати, що він одержимий манією ладу й чистоти, — раніше я цього в ньому не помічала. Якщо я взяла книжку в бібліотеці й залишила її на столі, він іде слідком за мною, бере книжку й ставить її назад на поличку Якщо я встала із стільця й залишила його стояти там, де я сиділа, він дбайливо ставить стільця на місце під стіною. Злетять на килим кілька квіткових пелюсток — він їх підніме й так розбурчиться, ніби то були гарячі жарини й вони пропекли дірки в килимі. Він нападається на слуг, коли добачить зморшку на скатертині чи коли в сервіровці бракує ножа на належному місці, — так люто їм вичитує, наче вони завдали йому особистої образи.
Я вже згадувала про всякі клопоти, що, очевидно, посипалися на нього, відколи він приїхав. Може, саме через ті докучні клопоти й сталася в ньому прикра зміна, яку я запримітила. Я намагаюсь умовити себе, що це так, бо дуже мені не хочеться впадати в безнадію, втрачати віру в майбутнє. Звісно, кому не буде прикро, коли тільки ступиш на рідний поріг, наблукавшись по закордонах, а тебе стрічає неприємність. Саме щось таке й спіткало сера Персіваля у мене на очах.
Того вечора, коли вони приїхали, економка пішла за мною в хол, щоб зустріти господаря з господинею та їхніх гостей. Побачивши її, сер Персіваль зараз же спитав, чи не приходив хто останнім часом. Економка сказала йому, як і мені напередодні, про візит незнайомого джентльмена, що цікавився, коли повернеться її хазяїн. Сер Персіваль зразу ж запитав, як звали того незнайомця. Джентльмен не назвався. А в якій справі? Той не пояснив цього. А як він виглядав? Економка спробувала описати його зовнішність, але в тому описові її хазяїн не знайшов жодної прикмети, за якою міг би розпізнати безіменного візитера. Сер Персіваль насупився, сердито тупнув ногою і пройшов у дім, не звертаючи уваги ні на кого з присутніх. Просто не уявляю, чому його так збентежила якась дрібничка, — тільки знаю, що він був справді неабияк збентежений.
Тож, мабуть, я краще не поспішатиму складати остаточну думку про його манери, мову та поведінку в його власному домі, поки не розвіються його тривоги, хоч би які вони були. Адже нині він, безсумнівно, карається ними тайкома. Ось я перегорну сторінку й на якийсь час облишу Лориного чоловіка в спокої.
Далі в моєму списку йдуть двоє гостей — граф і графиня Фоско. Спочатку я опишу графиню, аби чимшвидше відбути її. Лора й справді не перебільшила, коли написала мені, що я навряд чи впізнаю її тітку, коли знов стрінуся з нею. Досі я ще ніколи не бачила, щоб подружнє життя так змінило жінку, як змінило воно мадам Фоско.
Бувши ще Елеонорою Ферлі, у свої тридцять сім літ вона все молола вченопорожню нісенітницю і дошкуляла нещасним чоловікам тими дріб'язковими примхами та вимогами, якими пусті й марнославні жінки вміють мучити многотерпеливу чоловічу половину людства. Бувши нині графинею Фоско, сорока трьох років, вона мовчить годинами, сидячи на одному місці в якомусь дивному замороженому заціпенінні. Відворотно кумедні кучері, що було звисали (для приваби) по обидва боки її обличчя, перетворилися тепер на рядочки дрібних, коротеньких кучериків, от ніби на голові в неї старовинна перука. На всьому тому височіє поважний чіпець матрони, й завдяки йому вона вперше в житті, скільки я її пам'ятаю, виглядає порядною жінкою. Ніхто (крім, звісно, її власного мужа) не бачить нині того, що колись могли споглядати всі, — я мовлю про будову жіночого скелета, зокрема про її ключиці та лопатки. Вбрана в строгу чорну чи сіру сукню з високим коміром, що закриває шию (раніше вона б таке вбрання засміяла чи гнівно засудила, залежно від миттєвого настрою), вона безмовно сидить собі як не в цьому, то в тому куточку, а її сухі, білі руки — такі вже сухі та білі, мовби з крейди, — безнастанно зайняті чи монотонним вишиванням, чи скручуванням незліченних маленьких самокруточок для графового куріння. В ті рідкісні хвилини, коли її холодні голубі очі відриваються від рукоділля, звичайно вони спрямовуються на чоловіка з таким виразом німої запитливої покори, який можна побачити в очах відданої собаки. Єдиний проблиск хоч якогось внутрішнього тепла, що його я зуміла розгледіти під її крижаним панцирем, блимнув раз чи двічі у вигляді притлумлених ревнощів тигриці. Вона здатна ревнувати чоловіка до будь-якої жінки в домі (до покоївок теж), до котрої він заговорить чи на котру гляне бодай із найменшим натяком на якусь цікавість чи увагу. За винятком таких випадків вона завжди, хай то вранці, вдень чи ввечері, в покоях чи надворі, сонячного дня чи в негоду, буває холодна, мов статуя, і непроникна, як мармур, що з нього ту статую зроблено. З погляду громадської користі ця надзвичайна зміна, що в ній відбулася, є, поза всякими сумнівами, зміною на краще, адже вона її перетворила на ввічливу, мовчазну, ненабридливу жінку, яка ніколи нікому не заважає. А яка вона стала насправді, краща чи й гірша в глибині свого єства, — це вже інше питання. Кілька разів я помічала, як її міцно стулені губи кривилися таким несподіваним виразом, а в безпристрасному голосі проривалися такі несподівані інтонації, аж мені подумалось, чи тим своїм стримом вона не загнала досередини щось небезпечне, що раніше, коли вона була сама собі господиня, вільно знаходило вихід, не завдаючи нікому шкоди. Цілком може бути, що я помиляюсь, що все якраз навпаки. Та я думаю, що моє спостереження слушне. Поживемо — побачимо.
А чарівник, що вичарував це дивовижне перетворення, — чоловік-чужоземець, який приборкав цю свавільну колись англійку до такої міри, що навіть її найближчі родичі ледве впізнають її, — а сам граф?
Скажу коротко: він виглядає, як чоловік, котрий міг би приборкати будь-кого. Коли б замість жінки він оженився на тигриці, то приборкав би тигрицю. Коли б він оженився на мені, я б крутила йому самокруточки, достоту як його дружина, і тримала б язика за зубами, як вона тримає свого, тільки-но він зиркне на неї.
Мені аж страшнувато признаватися в цьому навіть тут, на цих потаємних сторінках. Цей чоловік зацікавив мене, привабив до себе, змусив мене вподобати його. За два короткі дні він просто взяв і здобув
