мою прихильність, а як він сотворив це чудо, я й сама не можу сказати.
Мене дуже лякає, що цієї миті, коли я думаю про нього, я так виразно бачу його перед собою! Набагато виразніше, ніж сера Персіваля, чи містера Ферлі, чи Волтера Гартрайта, чи будь-кого з відсутніх, кого тільки згадаю, за винятком хіба що Лори! Голос його лунає мені у вухах, от ніби він цієї хвилини розмовляє зі мною. Те, що він говорив учора, я ніби чую нині. Як мені описати його? В його зовнішньому вигляді, в його звичках, розвагах є особливості, які я сміло засудила б чи безжально висміяла в будь-кому іншому. Що ж не дає мені засудити чи висміяти це в ньому?
Приміром, він надзвичайно гладкий. Досі мені особливо не подобались якраз тілисті представники роду людського. Я завжди вважала поширену думку про неодмінну добродушність гладунів так само помилковою, як і припущення, буцім тільки приязні люди можуть стати товстими. Так ніби нарощені фунти зайвої ваги мають безпосередній благотворний вплив на вдачу людини! Я незмінно сперечалася з цим безглуздим твердженням, наводячи приклади гладких людей, що були підлі, лихі й жорстокі, як і найхудіші й найхирлявіші з їхніх сучасників. Я питала: чи можна вважати добродушним Генріха VIII? Чи папу Олександра VI — хорошою людиною? Хіба подружжя-вбивці Маннінги не були надзвичайно товсті? А хіба не товстухи в переважній своїй більшості наймані нянечки, про чию жорстокість у нас в Англії складають приказки? І так далі, й тому подібне. Десятки прикладів — сучасних і давніх, серед співвітчизників і чужоземців, серед знаті й простолюду. Дотримуючись таких твердих переконань, я, сама собі на превеликий подив, мушу признатись, що ось цей граф Фоско, гладкий, мов сам Генріх VIII, сподобився моєї приязні за один день, попри всю свою осоружну огрядність. Просто диво дивне!
Може, його обличчя так прихиляє до себе?
Можливо. Він дивовижно схожий на славетного Наполеона, тільки у збільшених розмірах. У нього величаві, правильні наполеонівські риси обличчя. Своїм благородним спокоєм і несхитною силою воно нагадує обличчя Великого Войовника. Звісно, спочатку мене вразила ця непересічна схожість, але, окрім цього, є в ньому ще щось, що подіяло на мене ще дужче. Я намагаюся додуматись: що ж це? звідкіля? чи не в очах воно? Це найбездонніші сірі очі, які я будь-коли бачила. Часом вони мерехтять холодним, чистим, чудовим блиском, що невідпорно притягує, змушує подивитися в ті очі й воднораз викликає в мені відчуття, якого я воліла б не зазнавати. Його обличчя й голова мають деякі дивні особливості. Шкіра в нього бліда, з жовтавим відтінком, і разюче дисгармонує з темно-каштановим кольором його волосся. Маю підозру, що то в нього не своя шевелюра, а перука. На його чисто виголеному обличчі менше зморщок, ніж на моєму, хоча, за словами сера Персіваля, йому десь під шістдесят років. Але не це, як на мій погляд, вирізняє його з-поміж решти чоловіків, яких я тільки зустрічала. Найпомітніша особливість, яка виділяє його з маси звичайних людей, таїться, наскільки я можу судити про це нині, в незвичайній виразності й надзвичайній силі його очей.
Його вишукані манери й прекрасне володіння англійською мовою теж, можливо, певною мірою допомогли йому здобути моє добре ставлення. Коли він слухає жінку, то весь промениться спокійною шанобливістю, якоюсь зичливою, зацікавленою увагою. Коли ж він звертається до жінки, в голосі його бринить така притамована ніжність, супроти якої, хоч би що ми говорили, жодній з нас годі встояти. В цьому йому ще ж неабияк сприяє і його надзвичайно гарна англійська мова. Мені часто доводилося чувати про неймовірну здібність, яку появляють італійці, вивчаючи нашу сильну, жорстку північну мову; але до знайомства із графом Фоско мені й не вірилося ніколи, щоб будь-хто з чужоземців міг так блискуче розмовляти англійською, як розмовляє нею він. Часом трудно повірити, що він не наш співвітчизник, настільки невловний у його вимові чужоземний акцент; що ж до швидкості й легкості мовлення, то мало знайдеться справжніх англійців, котрі б так рідко затиналися й повторялися, розмовляючи рідною англійщиною, як цей італійський граф. Хіба що в побудові речення іноді промайне щось ледь чужоземне, але я ще жодного разу не чула, щоб він ужив неправильний вираз чи зробив хоч миттєву паузу, щоб дібрати потрібне слово.
Всі щонайдрібніші прояви цього дивовижного чоловіка мають у собі щось разючо самобутнє й приголомшливо суперечливе. Попри свою огрядність і поважний вік, рухається він напрочуд легко й вільно. Хода в нього нечутна, як у мало кого з жінок. До того ж, з усією своєю непомильною твердістю й силою розуму, він такий чутливий, мов найнервовіша з нас. Від кожного різкого звуку він мимоволі здригається, як і Лора. Він так здригнувся і сахнувся вчора, коли сер Персіваль ударив одну з собак, що мені стало соромно за свою надмірну, порівняно з графовою чутливістю, холоднокровність і нечулість.
До речі, цей випадок нагадав мені про одну з найцікавіших рис його вдачі — про його надзвичайну любов до ручних тварин.
Декого із своїх улюбленців він лишив на континенті, а з собою привіз у Блеквотер одного какаду, двох канарок і цілий виводок білих мишей. Він і годує, і доглядає своїх дрібненьких вихованців, а вони за те так уже навчилися його любити, так до нього призвичаїлися, — просто диво! Какаду, до чого лихий та підступний з усіма іншими мешканцями дому, любить винятково тільки його. Коли граф випускає його з клітки, какаду вистрибує йому на коліна, видряпується, чіпляючись дзьобом за одежу, вгору по могутньому торсу господаря і дзьобом треться об те бліде подвійне підборіддя так ласкаво, що ласкавіше бути не може. А тільки-но граф одчинить дверцята клітки канарок та покличе їх, як гарненькі, розумні, видресировані пташечки безстрашно посідають йому на руку, і, коли він, розчепіривши свої товстелезні пальці, скомандує їм: «Нагору по сходах!» — канарки скачуть із пальця на палець, а, добравшись до великого, заливаються з таким захватом, мовби от-от луснуть від співу. Його білі миші живуть у пістряво розмальованій, сплетеній з дроту невеличкій пагоді, яку граф сам придумав і змайстрував. Миші майже такі самі ручні, як і канарки, і теж постійно бігають на волі. Вони лазять по всьому його тілу, витикаються тут і там з-під його камізельки й сидять білосніжними парочками на його широких плечах. Мабуть, із усіх своїх улюбленців він найбільше любить мишей: і всміхається їм, і цілує їх, і називає всілякими пестливими іменами. Уявити тільки, щоб у якогось англійця та були такі дитячі нахили й забави! Він би, звісно, соромився їх і виправдовувався перед усіма. Але граф, очевидно, не вбачає нічого кумедного в разючому контрасті між колосальністю своєї постаті й крихітністю своїх ручних звіряток. Коли б графові довелось опинитися в гурті англійських лисицеловів, він би так само незворушно цілувався зі своїми білими мишами й щебетав з канарками і, хоч би як реготали з нього ті мисливці, тільки щиро жалів би їх, маючи за несвідомих варварів.
Те, що я зараз напишу, може здатися неймовірним, але це чистісінька правда: граф, залюблений у свого какаду, мов стара діва, і вправний зі своїми білими мишами, неначе хлопчик-катеринщик, іноді, коли яке-небудь питання збудить його цікавість, здатний висловлювати такі сміливі й незалежні думки, демонструючи знання різних літератур і вищого товариства всіх європейських столиць, що міг би бути видатною постаттю в будь-якому осередку нашого цивілізованого світу. Цей дресирувальник канарок і будівник пагод для білих мишей є водночас, як сказав мені сам сер Персіваль, одним із найпередовіших сучасних хіміків-експериментаторів. Серед багатьох дивовижних відкриттів, які він зробив, є, наприклад, таке: він винайшов засіб перетворювати тіло померлої людини на камінь, аби воно, тверде, як мармур, зберігалося вічно.
Цей гладкий, лінивий, літній чоловік, чиї нерви такі вразливі, що він здригається від кожного різкого звуку й сахається, побачивши, як шмагають собаку, наступного ранку після свого прибуття пішов на стаєнний двір і поклав руку на голову цеповому псові — такому лютому, що навіть конюх, котрий дає йому їсти, не підступається до нього близько. Графиня і я були присутні при цьому. Я не скоро забуду цю коротку сценку.
— Стережіться того пса, сер, — сказав конюх, — він на всіх накидається!
— Тому й накидається, мій друже, — спокійно відказав граф, — що всі його бояться. Ану погляньмо, чи накинеться він на мене, — І він поклав свою товсту жовтаво-білу руку, на якій за десять хвилин до того сиділи канарки, на величезну голову чудовиська, дивлячись йому просто в вічі. — Ви, великі пси, всі боягузи, — сказав він зневажливо, наблизивши майже впритул своє обличчя до собачої морди. — Ти залюбки загризеш бідолашного кота, підлий боягузе. Ти залюбки накинешся на голодного жебрака, підлий боягузе. Ти накидаєшся на всіх, кого можеш захопити зненацька, на всіх, хто боїться твого великого тіла, твоїх лихих білих ікол, твоєї слинявої, кровожерної пащеки! Ти міг би задушити мене вмить, ти, жалюгідний, нікчемний задирако, але не смієш навіть глянути мені в обличчя, бо я тебе не боюсь. А може, ти схаменешся і спробуєш вгородити свої іклища в мою гладку шию? Гай-гай! Де тобі! — Й він повернувся спиною до пса, сміючись із подиву конюхів, що зібралися довкола, а страховисько, опустивши хвоста, смиренно поповзло у свою конуру. — Ах, моя чудова камізелечка! — патетично вигукнув граф. — І навіщо тільки я приходив сюди?
