Та тварюка заслинила мені мою гарненьку, чистесеньку камізельку!
У цих словах відбилося ще одне з його незбагненних дивацтв. Він любить гарну одежу із пристрастю найзавзятішого чепуруна й за два дні свого перебування в Блеквотер-Парку показувався уже в чотирьох пречудових камізелях — пишних, яскравих і занадто просторих навіть на нього.
Його такт і винахідливість у дрібницях впадають в око не менше, ніж дивна непослідовність вдачі та дитяча наївність деяких його смаків і нахилів.
Я уже впевнилася, що він хоче налагодити якнайліпші стосунки з усіма нами на час свого перебування в цьому домі. Очевидно, він здогадався, що Лора в глибині душі його не любить (як вона сама мені в цьому зізналась), але він також завважив, що вона дуже любить квіти. Що не день він підносить їй букетика, власноруч зібраного й дібраного, і, на превеликий мій подив, щоразу примудряється мати в запасі ще одного, точнісінько такого самого, для своєї крижаної та ревнивої дружини, аби втішити її, перш ніж вона встигне образитись. А який він церемонний зі своєю графинею на людях! На це варто подивитись. Він їй низенько кланяється, він її називає не інакше, як «мій ангел», він підносить їй на пальцях своїх канарок, щоб вони зробили їй візит і заспівали для неї; коли дружина подає йому самокруточки, він цілує їй руки та ще й пригощає марципанами, грайливо кладучи просто їй в рот, а беручи з бонбоньєрки, яку завжди носить у кишені. Сталевий канчук, із допомогою якого він тримає її в покорі, ніколи не з'являється при свідках, — то канчук домашній і зберігається він нагорі, в їхніх покоях.
Зі мною, аби прихилити мене до себе, він поводиться зовсім інакше. Він лестить моєму самолюбству, розмовляючи зі мною так поважно й глибокодумно, ніби я чоловік. Так! Я розумію всі його хитрощі, коли його немає поруч. Коли я думаю про нього тут, на самоті у своїй кімнаті, я знаю, що він цілком свідомо лестить мені. Але тільки я зійду вниз і опинюся в його товаристві, як він знов засліпить мене, і я прийматиму його лестощі, ніби й не бачила його наскрізь до того. Він уміє правувати мною, так само, як правує своєю дружиною та Лорою, як уговкав лютого пса на стаєнному дворі, як щогодинно протягом дня приборкує самого сера Персіваля. «Мій любий Персівалю! Як мені подобається ваш грубий англійський гумор!» — або: «Мій любий Персівалю! Як тішить мене ваш здоровий англійський глузд!» Отаким способом він відбиває найзухваліші напади сера Персіваля на його зніжені-зманіжені смаки та розваги — завжди називаючи баронета лише на ім'я, усміхаючись йому з незворушним почуттям власної переваги, панібратськи поплескуючи його по плечу й зичливо-поблажливо ставлячись до нього, як добродушний батько до синка- вітрогона.
Цей дивовижно оригінальний чоловік так мене заінтригував, що я надумала розпитати сера Персіваля про графове минуле.
Сер Персіваль чи то мало знає, чи не хоче розказувати мені багато про свого друга. Чимало років тому він познайомився з графом у Римі за небезпечних обставин, що про них я вже якось згадувала. Відтоді вони постійно бачилися то в Лондоні, то в Парижі, то у Відні, але більш ніколи не зустрічалися в Італії. Хоч як це дивно, а граф ось уже стільки літ не перетинав кордону своєї вітчизни. Може, він став жертвою якогось політичного переслідування? Так чи так, а він нібито намагається з патріотичних міркувань не втрачати з поля зору тих своїх співвітчизників, яких доля заносить до Англії. Першого ж вечора, коли він приїхав, він поцікавився, чи далеко звідси до найближчого міста й чи не знаємо ми, чи не живе там, часом, хтось із родовитих італійців.
Він листується з багатьма людьми на континенті, адже на адресованих йому конвертах — найрозмаїтіші марки. І сьогодні вранці в їдальні, біля його прибору, я бачила конверта з великою, схожою на державну, печаткою. Може, він підтримує листування із своїм урядом? Якщо так, то це не узгоджується з моїм першим припущенням про те, що він може бути політичним емігрантом.
Он скільки я вже написала про графа Фоско! А підсумок який? — спитав би мене з незворушно діловитим виглядом наш бідолашний, дорогий містер Гілмор. Тут я можу тільки повторити, що навіть за час цього короткого знайомства я відчула якусь напівсвідому, напівмимовільну, нез'ясовну симпатію до графа. Так, ніби він здобув наді мною владу — чи не таку, яку, з усього видно, має над сером Персівалем? Хоч які вільнощі, ба навіть грубощі дозволяє собі часом баронет щодо свого гладкого друга, а все ж він боїться, я добре бачу, скривдити графа по-справжньому. Може, і я його побоююсь? Я таки ще ніколи не здибалася з людиною, котрої так не хотіла б мати за ворога, як графа. А чому? Невже тому, що він мені подобається? Чи тому, що я його боюсь? Chi sa? — як сказав би граф Фоско своєю рідною мовою. Хто знає?
Сьогодні я маю що записати, окрім власних думок та вражень. Приїхав гість — зовсім не знайомий ні Лорі, ні мені й, очевидно, ніяк не сподіваний для сера Персіваля.
Ми всі сиділи за сніданком у кімнаті з новими французькими вікнами, що відчиняються, мов двері, на веранду. Граф, що пожирав тістечка з апетитом, який я досі бачила хіба в школярок пансіонів, тільки-но насмішив нас, вельми поважно попросивши передати йому вже четверте тістечко, коли увійшов слуга й доповів:
— Містер Меррімен приїхав, сер Персіваль, і хоче бачити вас негайно.
Сер Персіваль здригнувся, насупився і стривожено подивився на слугу.
— Містер Меррімен? — перепитав він, мовби не вірячи своїм вухам.
— Так, сер Персіваль, — містер Меррімен, із Лондона.
— Де він?
— У бібліотеці, сер Персіваль.
Слуга ще й не договорив, як наш господар підвівся з-за столу й швидко вийшов, не сказавши нам ні слова.
— Хто такий цей містер Меррімен? — спитала Лора, звертаючись до мене.
— Не маю уявлення, — оце все, що я могла їй відповісти.
Граф докінчив своє четверте тістечко й відійшов до столика біля вікна — глянути, як там його злостивий какаду. Із птахом на плечі він обернувся до нас.
— Містер Меррімен — повірник сера Персіваля, — мовив він спокійно.
Повірник сера Персіваля... Це була цілком пряма відповідь на Лорине запитання, і все ж, за цих обставин, нас вона зовсім не задовольняла. Коли б містер Меррімен з'явився на запрошення свого клієнта, в тому не було б нічого дивного: покликали задля якоїсь справи, то й поїхав з міста. Та коли повірник приїжджає в Гемпшір з Лондона без виклику й коли його поява серйозно збентежує його клієнта, то можна не сумніватися, що юрист привіз дуже важливі й несподівані вісті, — може, добрі, може, лихі, але безперечно такі, що не кожного дня трапляються.
Ми з Лорою посиділи мовчки за столом ще з чверть години, стурбовано гадаючи, що б воно могло трапитись, і дожидаючи: може, сер Персіваль незабаром повернеться? Але не схоже було, що він уже повернеться доснідувати, то ми підвелися, щоб вийти з їдальні.
Граф, незмінно уважливий, поспішив до дверей із кутка, де годував свого какаду, що все так само сидів у нього на плечі, й відчинив дамам двері. Лора й мадам Фоско вийшли перші. Я тільки хотіла вийти слідом за ними, коли він зробив мені знак постривати й якось чудно заговорив до мене.
— Так, — сказав він, спокійно підтверджуючи думку, що саме крутилася мені в голові, ніби я висловила її вголос, — так, міс Голкомб, щось справді сталося!
Я хотіла була сказати: «Я нічого такого не говорила», — та лихий какаду настовбурчив свої підрізані крила й верескнув до того пронизливо, аж мої нерви не витримали і я радо вийшла мерщій з кімнати.
Біля східців я наздогнала Лору. І їй думалась та сама думка, що й мені, думка, яку розгадав у мені граф Фоско, тож коли вона заговорила, її слова були немовби луною його слів. Вона тихенько шепнула мені, що, мабуть, щось сталось.
III
Перш ніж лягти спати, допишу ще кілька рядків про сьогоднішній день.
Години через дві після того, як сер Персіваль урвав свій сніданок, щоб прийняти свого повірника
