Не вжувати їм навіть кандьору, -
*Цей вірш - один з визнаних шедеврів поетичного жарту - є майстерною пародією на давно забутий повчальний вірш Роберта Сази (1774-1843) "Дідусеві радощі". У вірші старенький благочестивий татусь Вільям на власних прикладах навчає сина добропорядності і здорового способу життя.[48]
Та ти гуску з кістками строщив залюбки,
Де ти взяв таку силу бадьору?
- Молодим, - мовив дід, - я постійно сваривсь
Із дружиною вдень по три рази.
І від того мій рот на весь вік укріпивсь,
Мов стальні, моїх щелепів м'язи.
- Ти старий, - каже хлопець, - і, справа ясна,
Твої очі вже добре не бачать,
А на кінчику носа ти держиш в'юна, -
Хто навчив тебе, діду, трюкачить?
- Скільки можна дурних задавати питань!
Ти схибнувсь, чи об'ївся метеликів?
Все, терпець мій урвався, благаю: відстань!
Вимітайся, бо дам духопеликів!
- Це не те, - сказала Гусінь.
- Не зовсім те, - знічено мовила Аліса. - Декотрі слова немовби змінилися.
- Це зовсім не те. Від початку і до кінця! - твердо сказала Гусінь.
Запала хвилинна мовчанка.
Гусениця озвалася перша.
- Тобі який зріст потрібен? - спитала вона.
- Ох, байдуже який, - поквапливо сказала Аліса. - Просто, знаєте, всі оті переміни, дуже прикрі...
- Не знаю, - сказала Гусінь.
Аліса промовчала: зроду-віку їй ніхто стільки не перечив, і вона відчула, що втрачає терпець. [49]
- А цим ти задоволена? - поцікавилася Гусінь.
- Якщо ваша ласка, пані, - сказала Аліса, - то я б не проти трішки підрости. Три дюйми - такий нікудишній зріст!
- Ба ні, це зріст хочкудишній - вигукнула Гусінь і стала дибки. (Вона сягала рівно три дюйми заввишки.)
- Але я до нього не звикла, - жалібно сказала бідолашна Аліса. А про себе подумала: "Яке лихо, що всі вони тут такі вразливі!"
- З часом звикнеш, - сказала Гусінь і знов запахкала люлькою.
Аліса терпляче ждала, поки вона зволить озватися. Невдовзі Гусінь вийняла з рота люльку, раз чи два позіхнула, стріпнулася усім тілом і стала сповзати з гриба.
- Один край зробить тебе вищою, а другий - нижчою, - кинула вона Алісі на прощання.
"Один край чого?. Другий край чого?" - спантеличено подумала Аліса.
- Гриба, - відповіла Гусінь достоту так, наче запитання прозвучало вголос, і за мить щезла в траві.
Якусь часину Аліса задумливо дивилася на гриба, силкуючись з'ясувати, де ж оті два його краї, а що гриб був круглий-круглісінький, то це завдання видалося надважким. Нарешті вона обхопила гриба наскільки сягали її руки і відломила по шматочку з кожного краю.
- А тепер побачимо - так чи інак? - подумала вона, надгризаючи шматок у правій руці. [50]
Тієї ж миті вона відчула сильний удар у підборіддя: воно буцнулося об ногу!
Така нагла зміна її вельми налякала. Збагнувши, що вона хутко зменшується, а отже, не можна гаяти й хвилини, Аліса мерщій узялася до другого шматочка. Проте її підборіддя так щільно вперлося в ногу, що вона ніяк не могла відкрити рота.
Нарешті їй вдалося вхопити дрібку з лівої руки.
* * * * * * * * * * *
* * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * *
- Ху-у, нарешті голова вільна! - радісно вигукнула Аліса, і відразу ж тривожно змовкла: десь поділися її плечі. Вона поглянула вниз, але побачила тільки шию неймовірної довжини, яка стриміла, немов стеблина, над морем зелені.
- Цікаво, що то за зелень? - сказала Аліса. - І куди поділися мої плечі? А мої бідолашні руки! Чого це я їх не бачу?
*Цей вірш - один з визнаних шедеврів поетичного жарту - є майстерною пародією на давно забутий повчальний вірш Роберта Сази (1774-1843) "Дідусеві радощі". У вірші старенький благочестивий татусь Вільям на власних прикладах навчає сина добропорядності і здорового способу життя.[48]
Та ти гуску з кістками строщив залюбки,
Де ти взяв таку силу бадьору?
- Молодим, - мовив дід, - я постійно сваривсь
Із дружиною вдень по три рази.
І від того мій рот на весь вік укріпивсь,
Мов стальні, моїх щелепів м'язи.
- Ти старий, - каже хлопець, - і, справа ясна,
Твої очі вже добре не бачать,
А на кінчику носа ти держиш в'юна, -
Хто навчив тебе, діду, трюкачить?
- Скільки можна дурних задавати питань!
Ти схибнувсь, чи об'ївся метеликів?
Все, терпець мій урвався, благаю: відстань!
Вимітайся, бо дам духопеликів!
- Це не те, - сказала Гусінь.
- Не зовсім те, - знічено мовила Аліса. - Декотрі слова немовби змінилися.
- Це зовсім не те. Від початку і до кінця! - твердо сказала Гусінь.
Запала хвилинна мовчанка.
Гусениця озвалася перша.
- Тобі який зріст потрібен? - спитала вона.
- Ох, байдуже який, - поквапливо сказала Аліса. - Просто, знаєте, всі оті переміни, дуже прикрі...
- Не знаю, - сказала Гусінь.
Аліса промовчала: зроду-віку їй ніхто стільки не перечив, і вона відчула, що втрачає терпець. [49]
- А цим ти задоволена? - поцікавилася Гусінь.
- Якщо ваша ласка, пані, - сказала Аліса, - то я б не проти трішки підрости. Три дюйми - такий нікудишній зріст!
- Ба ні, це зріст хочкудишній - вигукнула Гусінь і стала дибки. (Вона сягала рівно три дюйми заввишки.)
- Але я до нього не звикла, - жалібно сказала бідолашна Аліса. А про себе подумала: "Яке лихо, що всі вони тут такі вразливі!"
- З часом звикнеш, - сказала Гусінь і знов запахкала люлькою.
Аліса терпляче ждала, поки вона зволить озватися. Невдовзі Гусінь вийняла з рота люльку, раз чи два позіхнула, стріпнулася усім тілом і стала сповзати з гриба.
- Один край зробить тебе вищою, а другий - нижчою, - кинула вона Алісі на прощання.
"Один край чого?. Другий край чого?" - спантеличено подумала Аліса.
- Гриба, - відповіла Гусінь достоту так, наче запитання прозвучало вголос, і за мить щезла в траві.
Якусь часину Аліса задумливо дивилася на гриба, силкуючись з'ясувати, де ж оті два його краї, а що гриб був круглий-круглісінький, то це завдання видалося надважким. Нарешті вона обхопила гриба наскільки сягали її руки і відломила по шматочку з кожного краю.
- А тепер побачимо - так чи інак? - подумала вона, надгризаючи шматок у правій руці. [50]
Тієї ж миті вона відчула сильний удар у підборіддя: воно буцнулося об ногу!
Така нагла зміна її вельми налякала. Збагнувши, що вона хутко зменшується, а отже, не можна гаяти й хвилини, Аліса мерщій узялася до другого шматочка. Проте її підборіддя так щільно вперлося в ногу, що вона ніяк не могла відкрити рота.
Нарешті їй вдалося вхопити дрібку з лівої руки.
* * * * * * * * * * *
* * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * *
- Ху-у, нарешті голова вільна! - радісно вигукнула Аліса, і відразу ж тривожно змовкла: десь поділися її плечі. Вона поглянула вниз, але побачила тільки шию неймовірної довжини, яка стриміла, немов стеблина, над морем зелені.
- Цікаво, що то за зелень? - сказала Аліса. - І куди поділися мої плечі? А мої бідолашні руки! Чого це я їх не бачу?
Вы читаете Аліса в країні чудес
