Відтак обидва вдарили один одному чолом - так низько, аж посплутувалися кучериками.
Аліса мусила втекти назад у хащу, щоб не чутно було її сміху. Коли вона визирнула знову, лакея-Карася вже не було, а Жабун сидів біля дверей і тупо зирив у небо. Аліса несміливо підступила до дверей і постукала. [55]
- З вашого стуку, як з риби пір'я, - зауважив лакей, - і то з двох причин. По-перше, я по той самий бік, що й ви, а по-друге, там такий шарварок, що вас однак не почують.
І справді, гармидер усередині стояв пекельний: хтось верещав, хтось чхав, і час від часу чувся оглушливий брязкіт, наче там били посуд.
- Тоді скажіть, будь ласка, - озвалася Аліса, - як мені туди зайти?
- Ваш стук мав би якийсь сенс, - провадив Жабун, не зважаючи на неї, - якби двері були між нами. Приміром, коли б ви постукали з того боку - я б вас, звичайно, випустив.
Кажучи так, він не переставав дивитися в небо.
Алісі це здалося жахливою нечемністю.
"Хоча, можливо, він і не винен, - сказала вона про себе. - Просто очі в нього майже на маківці. Але принаймні він міг би відповідати на запитання".
- То як мені туди зайти? - голосно повторила Аліса.
- Я тут сидітиму, - зауважив лакей, - аж до завтрього...
Тут двері розчахнулися, і звідти вилетів великий таріль - він бринів просто лакеєві в голову, але в останню мить тільки черкнув по носі й розбився об дерево в нього за плечима.
- ... а може, й до післязавтрього, - тим самісіньким тоном провадив лакей, мовби нічого й не сталося.
- Як же мені туди зайти? - ще голосніше повторила Аліса. [56]
- А це ще, знаєте, не вгадано, - сказав лакей, - чи вам взагалі треба туди заходити. Ось головне питання, чи не так?
Так, звичайно, - та тільки Аліса не любила, коли з нею розмовляли таким тоном.
"Це просто жахливо, - проказала вона сама до себе, - як вони всі тут люблять сперечатися!"
Лакей-Жабун, схоже, вирішив, що саме час повторити своє зауваження на інший лад.
- Я сидітиму тут, - сказав він, - вряди-годи, день у день...
- А що робити мені? - запитала Аліса.
- Що завгодно, - відповів Жабун і засвистав.
- Ет, що з ним балакати! - розпачливо подумала Аліса. - Він же дурний, аж світиться! - і вона штовхнула двері й переступила поріг.
У просторій кухні дим стояв аж під саму стелю. Посередині на триногому дзиґлику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані - з усього видно, юшку.
- Їхня юшка явно переперчена! - сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом.
Навіть їхнє повітря - і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку.
- Чи не сказали б ви мені ласкаво, - трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, - чому ваш кіт такий дурносміх? [57]
- Бо він - чеширський!* - пояснила Герцогиня. - Ох ти ж порося!
Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі:
- А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися.
- Коти із графства Чешир сміються на весь шир, - сказала Герцогиня. - Майже всі.
- Я таких котів ще не бачила, - чемно мовила Аліса, рада-радісінька, що розмова налагодилася.
- Ти ще багато чого не бачила, - сказала Герцогиня. - Це зрозуміло.
Алісі не дуже сподобався тон цього зауваження, і вона подумала, що не завадило б перевести розмову на щось інше. Поки вона підшукувала тему, кухарка зняла з вогню казан і заходилася шпурляти чим попало в Герцогиню та немовля. Першими полетіли кочерга зі щипцями, за ними градом посипалися блюдця, тарілки й полумиски, та Герцогиня і бровою не повела, хоч дещо в неї й поцілило; а немовля й доти ревма ревло, тож зрозуміти, болить йому від ударів чи ні, було неможливо.
- Ой, що ви робите? Схаменіться! Благаю! - кричала Аліса, підстрибуючи зі страху. - Ой, просто в ніс! Бідний носик!
У цю мить страхітливих розмірів баняк прохурчав так близько від немовляти, що ледь не відбив йому носа.
*3а часів Керрола часто казали: "посміхається, як чеширський кіт". Походження цієї приказки невідоме. Існують, проте, дві версії її походження. Згідно з першою, у графстві Чешир (де, до речі, народився Керрол) якийсь невідомий маляр малював над дверима таверн левів, які посміхалися. Згідно з другою, чеширським сирам колись надавали форму усміхнених котів.[58]
- Якби ніхто не пхав свого носа до чужого проса, - хрипким басом сказала Герцогиня, - земля крутилася б куди шпаркіше.
- Ну й що б це дало? - зауважила Аліса, рада похизуватися своїми знаннями. - Подумайте лишень, що
Аліса мусила втекти назад у хащу, щоб не чутно було її сміху. Коли вона визирнула знову, лакея-Карася вже не було, а Жабун сидів біля дверей і тупо зирив у небо. Аліса несміливо підступила до дверей і постукала. [55]
- З вашого стуку, як з риби пір'я, - зауважив лакей, - і то з двох причин. По-перше, я по той самий бік, що й ви, а по-друге, там такий шарварок, що вас однак не почують.
І справді, гармидер усередині стояв пекельний: хтось верещав, хтось чхав, і час від часу чувся оглушливий брязкіт, наче там били посуд.
- Тоді скажіть, будь ласка, - озвалася Аліса, - як мені туди зайти?
- Ваш стук мав би якийсь сенс, - провадив Жабун, не зважаючи на неї, - якби двері були між нами. Приміром, коли б ви постукали з того боку - я б вас, звичайно, випустив.
Кажучи так, він не переставав дивитися в небо.
Алісі це здалося жахливою нечемністю.
"Хоча, можливо, він і не винен, - сказала вона про себе. - Просто очі в нього майже на маківці. Але принаймні він міг би відповідати на запитання".
- То як мені туди зайти? - голосно повторила Аліса.
- Я тут сидітиму, - зауважив лакей, - аж до завтрього...
Тут двері розчахнулися, і звідти вилетів великий таріль - він бринів просто лакеєві в голову, але в останню мить тільки черкнув по носі й розбився об дерево в нього за плечима.
- ... а може, й до післязавтрього, - тим самісіньким тоном провадив лакей, мовби нічого й не сталося.
- Як же мені туди зайти? - ще голосніше повторила Аліса. [56]
- А це ще, знаєте, не вгадано, - сказав лакей, - чи вам взагалі треба туди заходити. Ось головне питання, чи не так?
Так, звичайно, - та тільки Аліса не любила, коли з нею розмовляли таким тоном.
"Це просто жахливо, - проказала вона сама до себе, - як вони всі тут люблять сперечатися!"
Лакей-Жабун, схоже, вирішив, що саме час повторити своє зауваження на інший лад.
- Я сидітиму тут, - сказав він, - вряди-годи, день у день...
- А що робити мені? - запитала Аліса.
- Що завгодно, - відповів Жабун і засвистав.
- Ет, що з ним балакати! - розпачливо подумала Аліса. - Він же дурний, аж світиться! - і вона штовхнула двері й переступила поріг.
У просторій кухні дим стояв аж під саму стелю. Посередині на триногому дзиґлику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані - з усього видно, юшку.
- Їхня юшка явно переперчена! - сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом.
Навіть їхнє повітря - і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку.
- Чи не сказали б ви мені ласкаво, - трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, - чому ваш кіт такий дурносміх? [57]
- Бо він - чеширський!* - пояснила Герцогиня. - Ох ти ж порося!
Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі:
- А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися.
- Коти із графства Чешир сміються на весь шир, - сказала Герцогиня. - Майже всі.
- Я таких котів ще не бачила, - чемно мовила Аліса, рада-радісінька, що розмова налагодилася.
- Ти ще багато чого не бачила, - сказала Герцогиня. - Це зрозуміло.
Алісі не дуже сподобався тон цього зауваження, і вона подумала, що не завадило б перевести розмову на щось інше. Поки вона підшукувала тему, кухарка зняла з вогню казан і заходилася шпурляти чим попало в Герцогиню та немовля. Першими полетіли кочерга зі щипцями, за ними градом посипалися блюдця, тарілки й полумиски, та Герцогиня і бровою не повела, хоч дещо в неї й поцілило; а немовля й доти ревма ревло, тож зрозуміти, болить йому від ударів чи ні, було неможливо.
- Ой, що ви робите? Схаменіться! Благаю! - кричала Аліса, підстрибуючи зі страху. - Ой, просто в ніс! Бідний носик!
У цю мить страхітливих розмірів баняк прохурчав так близько від немовляти, що ледь не відбив йому носа.
*3а часів Керрола часто казали: "посміхається, як чеширський кіт". Походження цієї приказки невідоме. Існують, проте, дві версії її походження. Згідно з першою, у графстві Чешир (де, до речі, народився Керрол) якийсь невідомий маляр малював над дверима таверн левів, які посміхалися. Згідно з другою, чеширським сирам колись надавали форму усміхнених котів.[58]
- Якби ніхто не пхав свого носа до чужого проса, - хрипким басом сказала Герцогиня, - земля крутилася б куди шпаркіше.
- Ну й що б це дало? - зауважила Аліса, рада похизуватися своїми знаннями. - Подумайте лишень, що
Вы читаете Аліса в країні чудес
