Аліса в країні чудес

сталося б із днем і ніччю. Земля оберталася б навколо осі швидше, ніж...
- До речі, про ніж! - сказала Герцогиня. - Відтяти їй голову!
Аліса тривожно глипнула на кухарку, але та пустила ці слова повз вуха і знай собі помішувала юшку.
Тож Аліса докінчила:
- ...ніж раз на добу, себто раз на двадцять чотири години... чи, може, на дванадцять?..
- О, дай мені спокій! - урвала її Герцогиня. - Зроду не терпіла арифметики!
Вона завела щось наче колискову і заходилася чукикати немовля, люто стрясаючи його наприкінці кожного рядка.
Бурчи, кричи на немовля*,
Лупи його, як чхає,
Що те чхання нам дошкуля,
Маля прекрасно знає...
Хор
(З участю кухарки та маляти):
Гу! Гу! Гу!
*Оригіналом для цієї пародії послужив вірш невідомого автора, основна думка якого криється в словах: "Плекай малесеньке дитя 3 любов'ю і терпінням".[59]
Співаючи другу строфу, Герцогиня не переставала несамовито трясти немовля, а воно, сердешне, так репетувало, що Алісі нелегко було розібрати слова:
Бурчу, кричу на немовля,
Луплю його, як чхає.
Нехай маля не дошкуля -
До перчику звикає!
Хор:
Гу!Гу!Гу!
- Тримай! - крикнула раптом Герцогиня до Аліси і швиргонула в неї немовлям. - Можеш трохи поняньчити, як маєш охоту! Мені пора збиратися до Королеви на крокет!
І вона хутко вийшла. Кухарка жбурнула їй навздогін сковороду, але, на диво, схибила.
Спіймати дитину виявилося не так просто: руки й ноги в того чудернацького створіннячка були розчепірені на всі боки ("Достоту, як у морської зірки", - подумала Аліса), а само воно пихтіло, як паровик, і без упину пручалося.
Нарешті вона знайшла належний спосіб укоськати немовля: скрутила його у вузол, міцно схопила за праве вушко та ліву ніжку (щоб не розкрутилося), і вийшла з ним на свіже повітря.
- Якщо його звідси не забрати, - подумала Аліса, - то вони напевне його приб'ють, - як не нині, то завтра. Було б злочинно його покинути, правда ж? [60]
Останні слова вона проказала вголос, і маля рохнуло їй у відповідь (чхати воно вже перестало)^.
- Не рохкай, - сказала Аліса. - Висловлюй свої почуття у якийсь інший спосіб!
Та немовля рохнуло знову, й Аліса прискіпливо зазирнула йому в личко, аби з'ясувати причину. Ніс у нього був, без сумніву, аж надміру кирпатий, більше схожий на рильце, ніж на справжнього носа, та й очі зробилися підозріло маленькі як на дитину. Словом, його вигляд Алісі не сподобався.
"А може, то воно так схлипує?" - подумала вона і зазирнула маляті в очі, чи не видно там сліз. Ба ні, жодної сльозинки!..
- Якщо ти, золотко, збираєшся перекинутися поросям, - поважно мовила Аліса, - я не буду з тобою панькатися. Закарбуй це собі на носі!
Немовля знову схлипнуло (а чи зрохнуло - важко було сказати), й Аліса якийсь час несла його мовчки.
Вона вже починала хвилюватися - ото буде клопіт із цим чудом удома! - коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя.
Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було найсправжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо. Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу.
- З нього виросла б страх яка бридка дитина, - подумала Аліса. - А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне. [61]
І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята ("Аби лиш знаття, як міняти їхню подобу", - подумала вона), і раптом здригнулася з несподіванки: за кілька кроків від неї на гілляці сидів Чеширський Кіт.
Кіт натомість лише усміхнувся.
"На вигляд наче добродушний, - подумала Аліса, - але які в нього пазурі та зуби!.. Варто з ним триматися шанобливо".
- Мурчику-Чеширчику, - непевно почала вона, не знаючи, чи сподобається йому таке звертання.