готелів. Принаймні це ліпше, ніж тактика Марли, котра краде джинси з сушарок автоматичних пралень і продає їх по двадцять доларів за пару кудись, де купують заношені джинси. Тайлер ніколи не їв у ресторанах, а в Марли ніколи не було зморщок.
Без будь-яких підстав Тайлер відіслав матері Марли п’ятнадцятифунтову коробку шоколадних цукерок.
Ще один спосіб провести цю ніч гірше, розповідає мені в «ітраіа» Тайлер, це брунатний павук- самітник. Коли він жалить, він впорскує тобі не отруту, а харчовий фермент, котрий розчиняє тканини навколо укусу, і рука, чи нога, чи обличчя, образно кажучи, тануть на очах. Тайлер десь ховався, коли все це трапилось. Марлу якось занесло до будинку. Навіть не грюкаючи, Марла спирається на одвірок і верещить на все горло: «Тук, тук».
Я на кухні, читаю «Reader's Digest». І я геть збентежений.
Марла верещить: «Тайлере, ти вдома? Я можу увійти?»
Я кричу, що Тайлера нема вдома.
– Не будь букою, – кричить Марла.
Я вже підходжу до вхідних дверей. Марла стоїть у фойє з бандероллю «Federal Express» і каже: «Мені треба дещо покласти тобі до морозилки».
Іду вслід за нею на кухню й кажу: «Не треба». Ні.
Ні.
Ні.
Вона ж не збирається зберігати тут свій мотлох?
– Але, гарбузику, – каже Марла, – у мене в готелі нема морозилки, ти сам казав, що я можу користатись твоєю.
Ні, я не казав. Останнє, чого мені кортить, – щоби Марла тут оселилася, річ за річчю.
Марла вже розкрила свою бандероль на кухонному столі й дістала звідтам щось біле, оточене розсипчастим пінопластом, і почала трусити цим білим переді мною. «Це не річ, – каже вона. – Це моя матір, тому відібись від мене».
Те, що Марла витягнула із бандеролі, – один з тих пакунків білої речовини, з яких Тайлер витоплює сало, щоби зробити мило.
«Усе могло бути ще гірше, – каже Тайлер, – якби ти випадково з’їв те, що було в одному з тих пакетів. Прокинувся б якось уночі, вичавив би трохи тої гидоти, додав суміші для каліфорнійського цибулевого супу і з’їв би з чіпсами. Чи броколі».
Поки ми з Марлою стояли на кухні, більше за все на світі я хотів, щоби Марла не відкривала морозилку.
Я спитав, що вона збирається робити з цією білою штукою.
– Пухкі губи, – сказала Марла. – 3 віком губи западають. А я збираю колаген для ін’єкцій у губи. У мене в твоїй морозилці майже тридцять фунтів колагену.
Я спитав, якого розміру губи вона хоче.
Вона відповіла, що сама операція її дуже лякає.
Речовина з пакунку «Federal Express», кажу я Тайлерові в «ітраіа», була тою самою речовиною, з якої ми виготовляли мило. З того часу, як визнали небезпечність силікону, колаген став користуватися неабиякою популярністю для розгладжування зморщок, збільшення губ чи увиразнювання підборіддя. Марла пояснила, що найбільше колагену можна задешево отримати з коров’ячого жиру, стерилізованого й обробленого, але надовго він у твоєму тілі не затримається. Вколють тобі, скажімо, в губи, а організм відторгає ін’єкцію і виводить її. За шість місяців у тебе знов тонкі губи.
Найліпший колаген, каже Марла, твій власний жир, відсмоктаний зі стегон, оброблений, очищений і загнаний назад у твої губи чи кудись іще. Цей колаген буде триматися.
Ця речовина в холодильнику була колагеновим фондом Марли. Коли в її матусі наростав зайвий жир, вона його відсмоктувала й пакувала. Марла каже, що цей процес зветься «підбирання». Якщо Марлиній матусі колаген непотрібний, вона відсилає його дочці. У самої Марли жиру ніколи не було, а матуся Марли вважає, що колаген від родича все одно триматиметься ліпше, ніж той дешевий яловичий.
Світло вуличних ліхтарів уздовж бульвару проходить крізь торгову угоду, і на щоці Тайлера відбивається «ЗАБИРАТИ ЯК Є».
«Павуки, – каже Тайлер, – могли відкласти тобі під шкіру яйця, а коли б вивелись личинки, то почали б прогризати в тобі ходи. Ось наскільки гіршим могло б стати твоє життя».
Тепер моє курча в теплому кремовому мигдалевому соусі смакує як щось відсмоктане зі стегон матері Марли.
Тоді, стоячи разом із Марлою на кухні, я і втямив, що зробив Тайлер.
ВКРИЛАСЯ ЗМОРШКАМИ.
І я втямив, нащо він послав цукерки Марлиній матері.
ПРОШУ, ДОПОМОЖИ.
Кажу: Марло, ти не хочеш зазирати до морозилки.
– Чого не хочу? – перепитує Марла.
«Ми ніколи не їмо червоного м'яса, – каже Тайлер мені в “impala” – і не можемо використовувати курячий жир – мило не застигатиме. Ця штука, – продовжує Тайлер, – принесла нам удачу. Цим колагеном ми оплатили оренду».
Кажу: ти мав сказати Марлі. Тепер вона гадає, що винен я.
«Омилення, – каже Тайлер, – хімічна реакція, необхідна для виробництва доброго мила. Ані курячий, ані будь-який інший жир із високим вмістом солей тут не підійде».
«Слухай, – продовжує Тайлер, – у нас велике замовлення. Зробимо ось що: пошлемо матері Марли ще шоколаду і, може, якихось фруктових кексів».
Гадаю, це більше не спрацьовуватиме.
Коротше, Марла зазирнула до морозилки. Атож, перед тим ми трохи почубилися. Я намагався її зупинити, і пакет, який вона тримала, впав і розмазався по лінолеуму, то ми обидвое послизнулися на цій липкій білій масі й нас ледь не знудило. Я обхопив Марлу за талію, притиснув руки до боків, її волосся лізло мені в обличчя, а я раз по раз казав, що то був не я. То був не я.
Я того не робив.
– Моя мама! Ти її всю розмазав!
Ми мали зробити мило, кажу я, притискаючи обличчя їй до потилиці. Ми мали випрати штани, заплатити оренду, полагодити газопровід. Це був не я.
Це був Тайлер.
Марла кричить: «Що ти верзеш?» – і викручується зі спідниці. Я ковзаю підлогою, намагаючись підвестися, в руці затиснена Марлина строката спідниця, а Марла, у трусиках, танкетках «Feels» і селюцькій блузі, тягнеться до морозилки, а там нема колагенового фонду.
Усе, що там є, – дві батарейки від ліхтарика.
– Де вона?
Я вже відповзаю геть, руки й взуття ковзають лінолеумом, дупа протирає чисту смугу на брудній підлозі – від Марли та холодильника. Прикриваю обличчя спідницею, щоби не бачити обличчя Марли, коли я скажу їй.
Правду.
Ми зробили мило. З цього. З неї. З матері Марли.
– Мило?
Мило. Вариш жир. Змішуєш з лугом. Отримуєш мило.
Коли Марла починає верещати, я кидаю спідницею їй в обличчя і біжу. Послизаюся. Біжу.
Коло за колом, першим поверхом, Марла за мною, пригальмовуючи на кутах, відштовхуючись від віконних рам для прискорення. Послизаючись.
Лишаючи масні відбитки маси й бруду на розквіткованих шпалерах. Падаючи і в’їжджаючи в стінні панелі, підіймаючись, продовжуємо бігти.
Марла кричить: «Ти зварив мою матір!»
Тайлер зварив її матір.
Без будь-яких підстав Тайлер відіслав матері Марли п’ятнадцятифунтову коробку шоколадних цукерок.
Ще один спосіб провести цю ніч гірше, розповідає мені в «ітраіа» Тайлер, це брунатний павук- самітник. Коли він жалить, він впорскує тобі не отруту, а харчовий фермент, котрий розчиняє тканини навколо укусу, і рука, чи нога, чи обличчя, образно кажучи, тануть на очах. Тайлер десь ховався, коли все це трапилось. Марлу якось занесло до будинку. Навіть не грюкаючи, Марла спирається на одвірок і верещить на все горло: «Тук, тук».
Я на кухні, читаю «Reader's Digest». І я геть збентежений.
Марла верещить: «Тайлере, ти вдома? Я можу увійти?»
Я кричу, що Тайлера нема вдома.
– Не будь букою, – кричить Марла.
Я вже підходжу до вхідних дверей. Марла стоїть у фойє з бандероллю «Federal Express» і каже: «Мені треба дещо покласти тобі до морозилки».
Іду вслід за нею на кухню й кажу: «Не треба». Ні.
Ні.
Ні.
Вона ж не збирається зберігати тут свій мотлох?
– Але, гарбузику, – каже Марла, – у мене в готелі нема морозилки, ти сам казав, що я можу користатись твоєю.
Ні, я не казав. Останнє, чого мені кортить, – щоби Марла тут оселилася, річ за річчю.
Марла вже розкрила свою бандероль на кухонному столі й дістала звідтам щось біле, оточене розсипчастим пінопластом, і почала трусити цим білим переді мною. «Це не річ, – каже вона. – Це моя матір, тому відібись від мене».
Те, що Марла витягнула із бандеролі, – один з тих пакунків білої речовини, з яких Тайлер витоплює сало, щоби зробити мило.
«Усе могло бути ще гірше, – каже Тайлер, – якби ти випадково з’їв те, що було в одному з тих пакетів. Прокинувся б якось уночі, вичавив би трохи тої гидоти, додав суміші для каліфорнійського цибулевого супу і з’їв би з чіпсами. Чи броколі».
Поки ми з Марлою стояли на кухні, більше за все на світі я хотів, щоби Марла не відкривала морозилку.
Я спитав, що вона збирається робити з цією білою штукою.
– Пухкі губи, – сказала Марла. – 3 віком губи западають. А я збираю колаген для ін’єкцій у губи. У мене в твоїй морозилці майже тридцять фунтів колагену.
Я спитав, якого розміру губи вона хоче.
Вона відповіла, що сама операція її дуже лякає.
Речовина з пакунку «Federal Express», кажу я Тайлерові в «ітраіа», була тою самою речовиною, з якої ми виготовляли мило. З того часу, як визнали небезпечність силікону, колаген став користуватися неабиякою популярністю для розгладжування зморщок, збільшення губ чи увиразнювання підборіддя. Марла пояснила, що найбільше колагену можна задешево отримати з коров’ячого жиру, стерилізованого й обробленого, але надовго він у твоєму тілі не затримається. Вколють тобі, скажімо, в губи, а організм відторгає ін’єкцію і виводить її. За шість місяців у тебе знов тонкі губи.
Найліпший колаген, каже Марла, твій власний жир, відсмоктаний зі стегон, оброблений, очищений і загнаний назад у твої губи чи кудись іще. Цей колаген буде триматися.
Ця речовина в холодильнику була колагеновим фондом Марли. Коли в її матусі наростав зайвий жир, вона його відсмоктувала й пакувала. Марла каже, що цей процес зветься «підбирання». Якщо Марлиній матусі колаген непотрібний, вона відсилає його дочці. У самої Марли жиру ніколи не було, а матуся Марли вважає, що колаген від родича все одно триматиметься ліпше, ніж той дешевий яловичий.
Світло вуличних ліхтарів уздовж бульвару проходить крізь торгову угоду, і на щоці Тайлера відбивається «ЗАБИРАТИ ЯК Є».
«Павуки, – каже Тайлер, – могли відкласти тобі під шкіру яйця, а коли б вивелись личинки, то почали б прогризати в тобі ходи. Ось наскільки гіршим могло б стати твоє життя».
Тепер моє курча в теплому кремовому мигдалевому соусі смакує як щось відсмоктане зі стегон матері Марли.
Тоді, стоячи разом із Марлою на кухні, я і втямив, що зробив Тайлер.
ВКРИЛАСЯ ЗМОРШКАМИ.
І я втямив, нащо він послав цукерки Марлиній матері.
ПРОШУ, ДОПОМОЖИ.
Кажу: Марло, ти не хочеш зазирати до морозилки.
– Чого не хочу? – перепитує Марла.
«Ми ніколи не їмо червоного м'яса, – каже Тайлер мені в “impala” – і не можемо використовувати курячий жир – мило не застигатиме. Ця штука, – продовжує Тайлер, – принесла нам удачу. Цим колагеном ми оплатили оренду».
Кажу: ти мав сказати Марлі. Тепер вона гадає, що винен я.
«Омилення, – каже Тайлер, – хімічна реакція, необхідна для виробництва доброго мила. Ані курячий, ані будь-який інший жир із високим вмістом солей тут не підійде».
«Слухай, – продовжує Тайлер, – у нас велике замовлення. Зробимо ось що: пошлемо матері Марли ще шоколаду і, може, якихось фруктових кексів».
Гадаю, це більше не спрацьовуватиме.
Коротше, Марла зазирнула до морозилки. Атож, перед тим ми трохи почубилися. Я намагався її зупинити, і пакет, який вона тримала, впав і розмазався по лінолеуму, то ми обидвое послизнулися на цій липкій білій масі й нас ледь не знудило. Я обхопив Марлу за талію, притиснув руки до боків, її волосся лізло мені в обличчя, а я раз по раз казав, що то був не я. То був не я.
Я того не робив.
– Моя мама! Ти її всю розмазав!
Ми мали зробити мило, кажу я, притискаючи обличчя їй до потилиці. Ми мали випрати штани, заплатити оренду, полагодити газопровід. Це був не я.
Це був Тайлер.
Марла кричить: «Що ти верзеш?» – і викручується зі спідниці. Я ковзаю підлогою, намагаючись підвестися, в руці затиснена Марлина строката спідниця, а Марла, у трусиках, танкетках «Feels» і селюцькій блузі, тягнеться до морозилки, а там нема колагенового фонду.
Усе, що там є, – дві батарейки від ліхтарика.
– Де вона?
Я вже відповзаю геть, руки й взуття ковзають лінолеумом, дупа протирає чисту смугу на брудній підлозі – від Марли та холодильника. Прикриваю обличчя спідницею, щоби не бачити обличчя Марли, коли я скажу їй.
Правду.
Ми зробили мило. З цього. З неї. З матері Марли.
– Мило?
Мило. Вариш жир. Змішуєш з лугом. Отримуєш мило.
Коли Марла починає верещати, я кидаю спідницею їй в обличчя і біжу. Послизаюся. Біжу.
Коло за колом, першим поверхом, Марла за мною, пригальмовуючи на кутах, відштовхуючись від віконних рам для прискорення. Послизаючись.
Лишаючи масні відбитки маси й бруду на розквіткованих шпалерах. Падаючи і в’їжджаючи в стінні панелі, підіймаючись, продовжуємо бігти.
Марла кричить: «Ти зварив мою матір!»
Тайлер зварив її матір.
Вы читаете Бійцівський клуб
