виделками тремтливі ягнячі відбивні, кожен шмат розміром зі свиню, кожен рот – хижий стоунгендж слонової кістки.
Я кажу: давай уже.
Тайлер каже: «Не можу».
Якщо суп вихолоне, вони відішлють його назад.
Гіганти можуть повернути будь-що взагалі без причини. Їм просто хочеться побачити, як ти плазуватимеш за їхні гроші. Вони знають, що на подібних обідах, на таких бенкетах чайові вже включені в рахунок, тож ставляться до тебе як до лайна. Насправді ми нічого не завертаємо на кухню. Трохи пересунь на тарелі pommes parisienne та asperges hollandaise
[25]
, подай їх кому-небудь іншому, і напродив усе владнається.
Кажу: водоспад НіаҐара. Річка Ніл. У школі ми вважали, що коли покласти руку сплячого у миску з теплою водою, він надзюрить у ліжко.
Тайлер каже: «О, так». Позаду мене він каже: «О, так. Пішло. О, так. Ага».
Крізь напівпрочинені двері із залів наприкінці службового коридора видніють золоті, чорні та червоні спідниці довжиною із золоту вельветову завісу старого театру на Бродвеї. Знову і знову сновигають пари «кадиллаків» із чорної шкіри зі шнурівками на місці вітрового скла. Над машинами рухається місто хмарочосів, підперезаних червоними пасками.
Не захоплюйся, кажу я.
Ми з Тайлером стали партизанами-терориста-ми сфери обслуговування. Диверсантами святкових вечерь. Готель обслуговує святкові вечері, і якщо комусь багнеться їжі, вони отримують їжу, вино, порцеляну, і кришталь, і офіціантів. Вони отримують усе й оплачують один рахунок. 1 поза-як вони знають, що не можуть відмовити тобі в чайових, то ставляться, мов до таргана.
Якось Тайлер обслуговував святкову вечерю. Саме тоді він і став офіціантом-відступником. Тоді він подавав рибні страви в такому собі біло-скляному будинку-хмаринці, що ніби маяв над містом на сталевих ніжках, які спиралися на схил пагорба. Посеред зміни рибних страв, коли Тайлер мив тарелі зі зміни спагеті, господиня зайшла до кухні, тримаючи клаптик паперу, що майорів прапорцем, – так трусилася її рука. Крізь стиснуті зуби мадам спитала, чи, бува, не бачили офіціанти когось із гостей, котрі проходили холом, що веде до спалень будинку? Особливо жінок-гостей. Чи прислугу?
Тайлер, Альберт, Лен та Джері миють і складають тарелі й готують їжу, Леслі збиває часникове масло для артишоку, фаршированого креветками й равликами.
«Ми не повинні заходити в ту частину будинку, – каже Тайлер. – Ми заходимо через гараж, і все, що маємо бачити, – гараж, кухню і їдальню».
Господар приходить вслід за дружиною і бере в неї з тремтячих рук клапоть паперу. «Усе буде гаразд», – каже він.
– Як мені дивитися в обличчя цим людям, – говорить мадам, – доки я не дізнаюся, хто це зробив?
Господар кладе долоню їй на спину в білій шовковій сукні, що так пасує до її будинку, і мадам виструнчується, випрямлює плечі й раптово заспокоюється. «Вони твої гості, – каже він. – А цей вечір вельми важливий».
Уся сцена виглядає приблизно так, ніби черевомовець оживлює свою ляльку. Мадам дивиться на чоловіка, і, легенько підштовхуючи, господар виводить дружину знов до їдальні. Нотатка падає на підлогу, і протягом від зачинених дверей її підносить до ніг Тайлера.
Альберт питає: «Ну, і що там?»
Лен починає вичищати тарелі зі зміни рибних страв.
Леслі засовує тацю з артишоками назад у піч і каже: «Справді, що ж там таке?»
Тайлер дивиться прямо на Леслі і каже, не підіймаючи нотатки: «Я додав трохи сечі до щонайменше одного з ваших вишуканих парфумів».
Альберт усміхається: «Ти надзюрив їй у парфуми?»
Ні, каже Тайлер. Він просто полишив нотатку межи флаконів. У неї їх на столику у ванній не менше ста.
Леслі всміхається: «То ти справді того не робив?»
«Ні, – каже Тайлер. – Але вона того не знає».
Решту біло-скляної вечері в не?і Тайлер продовжував вичищати тарелі від вистиглих артишоків, потім від холодної телятини з pommes duchesse
[26]
і від холодного суфле по-польськи, не забуваючи щонайменше дюжину разів наповнити вином бокал господині. Мадам сиділа, спостерігаючи, як кожна з її гостей-жінок їсть, доки між чищенням тарілок від шербету й подаванням абрикосового печива місце мадам на чолі стола раптом не спорожніло.
Вони вже збиралися після відходу гостей і складали відерця для охолодження вина і порцеляну до готельного фургона, коли підійшов господар і попрохав Альберта допомогти з чимось важким.
Леслі каже, що, може, Тайлер зайшов надто далеко.
Голосно й чітко Тайлер каже, що вони вбивають китів. Він каже, це заради вироблення парфумів, що коштують дорожче, ніж золото. Більшість людей кита ніколи не бачили. У Леслі двійко дітей у кімнатці біля шосе, а в господині у флакони на туалетному столику вкладено більше грошей, ніж усі ми заробляємо за рік. Альберт повертається після допомагання господареві й набирає 911. Прикриває рота рукою і каже: «Хлопці, не слід було Тайлерові це робити».
Тайлер каже: «То розкажи розпоряднику бенкету. Хай мене звільнять. Я не одружувався на цій лайновій роботі».
Усі втупились у підлогу.
«Звільнення, – каже Тайлер, – найліпше, що може статися з будь-ким із нас. Бо тоді ми б перестали ходити водою і зробили що-небудь із нашим життям».
Альберт каже в слухавку, що потрібна швидка, називає адресу. Залишаючись на зв’язку, Альберт каже, що в господині справжня істерика. Альберту довелося підіймати її з підлоги біля дверей туалету. Господар не міг того зробити, бо мадам заявила, що це він насцяв у її парфуми, і казала, що він хоче довести її до божевілля, фліртуючи з однією з гостей, і що вона втомилася, втомилася від усіх тих людей, яких вони звуть своїми друзями.
Господар не міг її підняти через те, що мадам упала на підлогу біля дверей туалету і розмахувала скалкою від розбитого флакона. Мадам казала, що переріже собі горло, якщо він спробує до неї доторкнутись.
«Круто», – каже Тайлер.
А від Альберта смердить. Леслі каже: «Альберте, любий, ти смердиш».
Нема шансів на те, що ти вийдеш з тої ванної і не смердітимеш. Альберт каже, що кожна пляшечка з тих парфумів лежить розбита на підлозі, а унітаз набитий іншими флаконами. Виглядає, наче лід, каже Альберт, як на тих найкрутіших вечірках, де ми наповнюємо льодом пісуари. З ванної смердить, і вся підлога у скалках, котрі ніколи не розтануть, і коли Альберт допомагає мадам піднятися, її біла сукня вкрита жовтими патьоками: вона жбурляє розбитим флаконом у господаря, послизається на парфумах і битому склі і падає на долоні.
Вона плаче й стікає кров’ю, скоцюрбившись біля унітаза. «О, і мені пече, – каже вона. – Волтере, воно пече. Воно все ще пече».
Парфуми, всі ці мертві кити в її порізаних руках, вони печуть.
Господар підводить її на ноги, мадам тримає руки ніби під час молитви, тільки не повністю складеними, кров стікає долонями, зап’ястками крізь діамантовий браслет аж до ліктів, де і скрапує.
А господар каже: «Все буде гаразд, Ніно».
– Мої руки, Волтере, – каже мадам.
– Усе буде гаразд.
Мадам питає: «Хто вчинив так зі мною? Хто міг так мене ненавидіти?»
Господар звертається до Альберта: «Чи не могли б ви викликати швидку?»
Це і була перша місія Тайлера в якості терориста сфери обслуговування. Партизана-офіціанта. Порушника спокою за мінімальну зарплатню. Тайлер роками займався цим, але каже, що завжди веселіше
Я кажу: давай уже.
Тайлер каже: «Не можу».
Якщо суп вихолоне, вони відішлють його назад.
Гіганти можуть повернути будь-що взагалі без причини. Їм просто хочеться побачити, як ти плазуватимеш за їхні гроші. Вони знають, що на подібних обідах, на таких бенкетах чайові вже включені в рахунок, тож ставляться до тебе як до лайна. Насправді ми нічого не завертаємо на кухню. Трохи пересунь на тарелі pommes parisienne та asperges hollandaise
[25]
, подай їх кому-небудь іншому, і напродив усе владнається.
Кажу: водоспад НіаҐара. Річка Ніл. У школі ми вважали, що коли покласти руку сплячого у миску з теплою водою, він надзюрить у ліжко.
Тайлер каже: «О, так». Позаду мене він каже: «О, так. Пішло. О, так. Ага».
Крізь напівпрочинені двері із залів наприкінці службового коридора видніють золоті, чорні та червоні спідниці довжиною із золоту вельветову завісу старого театру на Бродвеї. Знову і знову сновигають пари «кадиллаків» із чорної шкіри зі шнурівками на місці вітрового скла. Над машинами рухається місто хмарочосів, підперезаних червоними пасками.
Не захоплюйся, кажу я.
Ми з Тайлером стали партизанами-терориста-ми сфери обслуговування. Диверсантами святкових вечерь. Готель обслуговує святкові вечері, і якщо комусь багнеться їжі, вони отримують їжу, вино, порцеляну, і кришталь, і офіціантів. Вони отримують усе й оплачують один рахунок. 1 поза-як вони знають, що не можуть відмовити тобі в чайових, то ставляться, мов до таргана.
Якось Тайлер обслуговував святкову вечерю. Саме тоді він і став офіціантом-відступником. Тоді він подавав рибні страви в такому собі біло-скляному будинку-хмаринці, що ніби маяв над містом на сталевих ніжках, які спиралися на схил пагорба. Посеред зміни рибних страв, коли Тайлер мив тарелі зі зміни спагеті, господиня зайшла до кухні, тримаючи клаптик паперу, що майорів прапорцем, – так трусилася її рука. Крізь стиснуті зуби мадам спитала, чи, бува, не бачили офіціанти когось із гостей, котрі проходили холом, що веде до спалень будинку? Особливо жінок-гостей. Чи прислугу?
Тайлер, Альберт, Лен та Джері миють і складають тарелі й готують їжу, Леслі збиває часникове масло для артишоку, фаршированого креветками й равликами.
«Ми не повинні заходити в ту частину будинку, – каже Тайлер. – Ми заходимо через гараж, і все, що маємо бачити, – гараж, кухню і їдальню».
Господар приходить вслід за дружиною і бере в неї з тремтячих рук клапоть паперу. «Усе буде гаразд», – каже він.
– Як мені дивитися в обличчя цим людям, – говорить мадам, – доки я не дізнаюся, хто це зробив?
Господар кладе долоню їй на спину в білій шовковій сукні, що так пасує до її будинку, і мадам виструнчується, випрямлює плечі й раптово заспокоюється. «Вони твої гості, – каже він. – А цей вечір вельми важливий».
Уся сцена виглядає приблизно так, ніби черевомовець оживлює свою ляльку. Мадам дивиться на чоловіка, і, легенько підштовхуючи, господар виводить дружину знов до їдальні. Нотатка падає на підлогу, і протягом від зачинених дверей її підносить до ніг Тайлера.
Альберт питає: «Ну, і що там?»
Лен починає вичищати тарелі зі зміни рибних страв.
Леслі засовує тацю з артишоками назад у піч і каже: «Справді, що ж там таке?»
Тайлер дивиться прямо на Леслі і каже, не підіймаючи нотатки: «Я додав трохи сечі до щонайменше одного з ваших вишуканих парфумів».
Альберт усміхається: «Ти надзюрив їй у парфуми?»
Ні, каже Тайлер. Він просто полишив нотатку межи флаконів. У неї їх на столику у ванній не менше ста.
Леслі всміхається: «То ти справді того не робив?»
«Ні, – каже Тайлер. – Але вона того не знає».
Решту біло-скляної вечері в не?і Тайлер продовжував вичищати тарелі від вистиглих артишоків, потім від холодної телятини з pommes duchesse
[26]
і від холодного суфле по-польськи, не забуваючи щонайменше дюжину разів наповнити вином бокал господині. Мадам сиділа, спостерігаючи, як кожна з її гостей-жінок їсть, доки між чищенням тарілок від шербету й подаванням абрикосового печива місце мадам на чолі стола раптом не спорожніло.
Вони вже збиралися після відходу гостей і складали відерця для охолодження вина і порцеляну до готельного фургона, коли підійшов господар і попрохав Альберта допомогти з чимось важким.
Леслі каже, що, може, Тайлер зайшов надто далеко.
Голосно й чітко Тайлер каже, що вони вбивають китів. Він каже, це заради вироблення парфумів, що коштують дорожче, ніж золото. Більшість людей кита ніколи не бачили. У Леслі двійко дітей у кімнатці біля шосе, а в господині у флакони на туалетному столику вкладено більше грошей, ніж усі ми заробляємо за рік. Альберт повертається після допомагання господареві й набирає 911. Прикриває рота рукою і каже: «Хлопці, не слід було Тайлерові це робити».
Тайлер каже: «То розкажи розпоряднику бенкету. Хай мене звільнять. Я не одружувався на цій лайновій роботі».
Усі втупились у підлогу.
«Звільнення, – каже Тайлер, – найліпше, що може статися з будь-ким із нас. Бо тоді ми б перестали ходити водою і зробили що-небудь із нашим життям».
Альберт каже в слухавку, що потрібна швидка, називає адресу. Залишаючись на зв’язку, Альберт каже, що в господині справжня істерика. Альберту довелося підіймати її з підлоги біля дверей туалету. Господар не міг того зробити, бо мадам заявила, що це він насцяв у її парфуми, і казала, що він хоче довести її до божевілля, фліртуючи з однією з гостей, і що вона втомилася, втомилася від усіх тих людей, яких вони звуть своїми друзями.
Господар не міг її підняти через те, що мадам упала на підлогу біля дверей туалету і розмахувала скалкою від розбитого флакона. Мадам казала, що переріже собі горло, якщо він спробує до неї доторкнутись.
«Круто», – каже Тайлер.
А від Альберта смердить. Леслі каже: «Альберте, любий, ти смердиш».
Нема шансів на те, що ти вийдеш з тої ванної і не смердітимеш. Альберт каже, що кожна пляшечка з тих парфумів лежить розбита на підлозі, а унітаз набитий іншими флаконами. Виглядає, наче лід, каже Альберт, як на тих найкрутіших вечірках, де ми наповнюємо льодом пісуари. З ванної смердить, і вся підлога у скалках, котрі ніколи не розтануть, і коли Альберт допомагає мадам піднятися, її біла сукня вкрита жовтими патьоками: вона жбурляє розбитим флаконом у господаря, послизається на парфумах і битому склі і падає на долоні.
Вона плаче й стікає кров’ю, скоцюрбившись біля унітаза. «О, і мені пече, – каже вона. – Волтере, воно пече. Воно все ще пече».
Парфуми, всі ці мертві кити в її порізаних руках, вони печуть.
Господар підводить її на ноги, мадам тримає руки ніби під час молитви, тільки не повністю складеними, кров стікає долонями, зап’ястками крізь діамантовий браслет аж до ліктів, де і скрапує.
А господар каже: «Все буде гаразд, Ніно».
– Мої руки, Волтере, – каже мадам.
– Усе буде гаразд.
Мадам питає: «Хто вчинив так зі мною? Хто міг так мене ненавидіти?»
Господар звертається до Альберта: «Чи не могли б ви викликати швидку?»
Це і була перша місія Тайлера в якості терориста сфери обслуговування. Партизана-офіціанта. Порушника спокою за мінімальну зарплатню. Тайлер роками займався цим, але каже, що завжди веселіше
Вы читаете Бійцівський клуб
