Марла втискає сигарету в м’яку білу шкіру зап’ястка. – Гори, відьмо, гори.
Тайлер нагорі, в моїй кімнаті, розглядає зуби в дзеркалі й каже, що знайшов мені роботу офіціанта, часткова зайнятість.
«В готелі “Pressman” якщо ти можеш працювати ввечері, – каже Тайлер. – Така робота підживлюватиме твою класову ненависть».
Ага, кажу, авжеж.
«Вони змушують чіпляти чорного метелика, – каже Тайлер. – Все, що необхідно для роботи, – біла сорочка і чорні штани».
Мило, Тайлере, кажу, нам потрібне мило. Нам треба зробити мило. Маю випрати штани.
Я тримаю ноги Тайлера, доки він двісті разів прокачує прес.
«Аби зробити мило, щонайперше маємо розтопити жир». Тайлер сповнений корисної інформації.
Не враховуючи сексу, Марла з Тайлером ніколи не бувають в одній кімнаті. Якщо Тайлер був неподалік, Марла його ігнорувала. Знайома тема. Мої батьки поводили себе так само, доки батько не поїхав до іншого міста. Відкривати нову філію.
Батько завжди казав: «Одружуйся, доки секс не набрид, інакше не одружишся ніколи».
Матір завжди казала: «Не купуй одягу із пластиковою блискавкою. Ніколи».
Мої батьки ніколи не казали нічого такого, що можна було б вишити на подушці.
Тайлер качає прес: сто дев’яносто вісім разів, сто дев’яносто дев’ять, двісті. Він одягнений у капці і щось на штиб халата.
«Відішли Марлу з дому, – каже Тайлер. – Най сходить до крамниці за лугом. Тільки щоб пластівцями, не порошком. Позбудься її».
Мені знову шість років і я знову переказую матері те, що сказав батько. І навпаки. Коли мені було шість, я це ненавидів. Ненавиджу і досі.
Тайлер починає присідання. Іду вниз, щоби відіслати Марлу за лугом, даю їй десять баксів і свого квитка на автобус. Марла все ще сидить на столі. Забираю цигарку в неї з руки. Кухонним рушником витираю її руку – там, де пухирі від опіків почали протікати. Взуваю її черевики на підборах.
Марла дивиться згори на те, як я взуваю її, і каже:
– Я сама увійшла. Не знала, чи є хто-небудь. Двері все одно не зачиняються.
Не кажу нічого.
– Знаєш, – каже Марла, – презерватив – кришталевий черевичок нашого покоління. Взуваєш його при зустрічі з прекрасним принцом, танцюєш усю ніч, а потім викидаєш. Презерватив, не принца.
Я не розмовляю з Марлою. Вона може здобути мої групи підтримки, отримати Тайлера, але моїм другом вона не стане.
– Я весь ранок на тебе чекала.
Вітер принесеПопіл або сніжинки – Камінь байдужий.Марла зістрибує з кухонного столу. На ній блакитна сукня без рукавів із якоїсь блискучої матерії. Вона підіймає пелену, щоб я подивився на стібки на внутрішньому боці. На Марлі нема білизни. Вона мені підморгує.
– Хотіла показати тобі свою нову сукню, – каже вона. – Це сукня дружки нареченої, вона ручної роботи. Подобається? Я придбала її в комісійному за долар. Уяви лишень, хтось сидів і робив ці стібки, щоби пошити цю огидну, гидку сукню.
Пелена сукні з одного боку довша, талія сповзає Марлі на стегна.
Перед тим як піти до крамниці, Марла підіймає пелену кінчиками пальців і танцює навколо мене й кухонного столу, похитуючи оголеними сідницями.
– Що мені до вподоби, – каже Марла, – то це речі, котрі сьогодні людям подобаються, а назавтра викидаються геть. Наприклад, новорічна ялинка. Ось вона була центром уваги, а наступного дня разом із сотнями таких самих ялинок вона валяється на узбіччі дороги, все ще в блискітках. Мов тварина, збита автомобілем на шосе. Як полишені жертви сексуальних злочинів, зв’язані скотчем, із нижньою білизною, натягнутою навиворіт.
Я просто хочу, щоби вона нарешті пішла.
– Я думала про це в центрі полишених тварин, – каже Марла. – Там – усі ці песики й кішечки, котрих люди так обожнювали, а потім викинули на вулицю. Вони так намагаються привернути твою увагу, стрибають і танцюють навколо, навіть старі тварини. Бо за три дні їм вколять дозу фенобарбіталу натрію і спалять в крематорії.
Велике спання. У стилі «Долини псів»
[21]
.
– Навіть якщо хтось любить тебе настільки, що ладен врятувати тобі життя, вони все одно тебе каструють. – Марла дивиться на мене так, ніби це я її трахаю, і додає: – Я тебе не переконала, так?
Марла виходить через чорний хід, наспівуючи ту гидотну пісеньку з «Долини ляльок»
[22]
.
Дивлюся, як вона йде.
Минає одна, дві, три миті тиші, доки нарешті Марла остаточно виходить з кімнати.
Я обертаюсь, і з’являється Тайлер.
«Ти її позбувся?» – питає він.
Ані звуку, ні запаху. Тайлер просто з’являється.
«Щонайперше, – каже Тайлер і кидається від кухонних дверей порпатись у холодильнику. – Щонайперше нам потрібно розтопити трохи жиру».
Щодо мого боса, каже Тайлер, якщо я справді на нього злий, треба лише сходити до поштамту і заповнити картку зміни адреси – і все його листування пересилатиметься в РеҐбі, Північна Дакота.
Тайлер починає витягувати звідти й кидати до раковини целофанові пакети замороженої білої маси. Мені ж сказано майже повністю наповнити каструлю водою і поставити її на плиту. Якщо води буде мало, жир під час перетоплювання на сало потемнішає.
«У цьому жирі, – кидає Тайлер, – забагато солей, тож чим більше води, тим ліпше».
«Поклади жир до води й доведи до кипіння».
Він вичавлює білу масу з пакетів у воду, а потім зариває спорожнені пакети поглибше у сміття.
Тайлер каже: «Прояви фантазію. Згадай усе те лайно, якому тебе навчали в бойскаутах. Згадай шкільний курс хімії».
Важкувато уявити Тайлера в бойскаутах.
Також можна було б, веде далі Тайлер, під’їхати вночі до будинку боса і прикрутити шланг до надвірного крана. Під’єднати шланг до ручної помпи і вкачати у водогін будинку трохи промислового барвника. Червоного, синього, зеленого – і подивитися, як виглядатиме бос наступного дня. Або я можу сидіти в кущах і докачувати ручну помпу, доки тиск у водогоні не підніметься до ста десяти фунтів на квадратний дюйм. Тоді, якщо хтось схоче змити за собою в туалеті, зливний бачок вибухне. На ста п’ятдесяти фунтах на квадратний дюйм, якщо хтось увімкне душ, водний тиск зірве насадку душу, зріже різьблення, бам – насадка перетвориться на смертельний снаряд.
Тайлер каже це, щоби мені полегшало. Насправді мені подобається мій бос. Окрім того, я просвітлений. Поводжу себе як Будда. Павуки, хризантеми. Діамантова сутра і Писання Блакитного Стрімчака. Ну, знаєш, Харі Рама, Крішна, Крішна. Типу просвітлений.
«Встромляння пір’я в дупу, – відволікається Тайлер, – ще не робить тебе куркою».
Коли жир розтоплюватиметься, сало спливатиме на поверхню киплячої води.
Ага, кажу, то я встромляю собі пір’я в дупу.
А Тайлер зі своїми цигарковими опіками на руках – така собі еволюціонована душа. Містер і місіс Людські Підтирки для Дуп. Я опановую себе і перетворююся на одного з тих, хто збирається колективно загинути, мов ті індуїстські корови на аеропортових інструкціях із поведінки в надзвичайних ситуаціях.
«Зменши вогонь під каструлею».
Я помішую киплячу воду.
Сало спливатиме все більше й більше, доки не вкриє воду перламутрово-райдужним шаром.
«Скористайся великою ложкою, щоби зняти цей шар і зібрати його окремо».
Тайлер нагорі, в моїй кімнаті, розглядає зуби в дзеркалі й каже, що знайшов мені роботу офіціанта, часткова зайнятість.
«В готелі “Pressman” якщо ти можеш працювати ввечері, – каже Тайлер. – Така робота підживлюватиме твою класову ненависть».
Ага, кажу, авжеж.
«Вони змушують чіпляти чорного метелика, – каже Тайлер. – Все, що необхідно для роботи, – біла сорочка і чорні штани».
Мило, Тайлере, кажу, нам потрібне мило. Нам треба зробити мило. Маю випрати штани.
Я тримаю ноги Тайлера, доки він двісті разів прокачує прес.
«Аби зробити мило, щонайперше маємо розтопити жир». Тайлер сповнений корисної інформації.
Не враховуючи сексу, Марла з Тайлером ніколи не бувають в одній кімнаті. Якщо Тайлер був неподалік, Марла його ігнорувала. Знайома тема. Мої батьки поводили себе так само, доки батько не поїхав до іншого міста. Відкривати нову філію.
Батько завжди казав: «Одружуйся, доки секс не набрид, інакше не одружишся ніколи».
Матір завжди казала: «Не купуй одягу із пластиковою блискавкою. Ніколи».
Мої батьки ніколи не казали нічого такого, що можна було б вишити на подушці.
Тайлер качає прес: сто дев’яносто вісім разів, сто дев’яносто дев’ять, двісті. Він одягнений у капці і щось на штиб халата.
«Відішли Марлу з дому, – каже Тайлер. – Най сходить до крамниці за лугом. Тільки щоб пластівцями, не порошком. Позбудься її».
Мені знову шість років і я знову переказую матері те, що сказав батько. І навпаки. Коли мені було шість, я це ненавидів. Ненавиджу і досі.
Тайлер починає присідання. Іду вниз, щоби відіслати Марлу за лугом, даю їй десять баксів і свого квитка на автобус. Марла все ще сидить на столі. Забираю цигарку в неї з руки. Кухонним рушником витираю її руку – там, де пухирі від опіків почали протікати. Взуваю її черевики на підборах.
Марла дивиться згори на те, як я взуваю її, і каже:
– Я сама увійшла. Не знала, чи є хто-небудь. Двері все одно не зачиняються.
Не кажу нічого.
– Знаєш, – каже Марла, – презерватив – кришталевий черевичок нашого покоління. Взуваєш його при зустрічі з прекрасним принцом, танцюєш усю ніч, а потім викидаєш. Презерватив, не принца.
Я не розмовляю з Марлою. Вона може здобути мої групи підтримки, отримати Тайлера, але моїм другом вона не стане.
– Я весь ранок на тебе чекала.
Вітер принесеПопіл або сніжинки – Камінь байдужий.Марла зістрибує з кухонного столу. На ній блакитна сукня без рукавів із якоїсь блискучої матерії. Вона підіймає пелену, щоб я подивився на стібки на внутрішньому боці. На Марлі нема білизни. Вона мені підморгує.
– Хотіла показати тобі свою нову сукню, – каже вона. – Це сукня дружки нареченої, вона ручної роботи. Подобається? Я придбала її в комісійному за долар. Уяви лишень, хтось сидів і робив ці стібки, щоби пошити цю огидну, гидку сукню.
Пелена сукні з одного боку довша, талія сповзає Марлі на стегна.
Перед тим як піти до крамниці, Марла підіймає пелену кінчиками пальців і танцює навколо мене й кухонного столу, похитуючи оголеними сідницями.
– Що мені до вподоби, – каже Марла, – то це речі, котрі сьогодні людям подобаються, а назавтра викидаються геть. Наприклад, новорічна ялинка. Ось вона була центром уваги, а наступного дня разом із сотнями таких самих ялинок вона валяється на узбіччі дороги, все ще в блискітках. Мов тварина, збита автомобілем на шосе. Як полишені жертви сексуальних злочинів, зв’язані скотчем, із нижньою білизною, натягнутою навиворіт.
Я просто хочу, щоби вона нарешті пішла.
– Я думала про це в центрі полишених тварин, – каже Марла. – Там – усі ці песики й кішечки, котрих люди так обожнювали, а потім викинули на вулицю. Вони так намагаються привернути твою увагу, стрибають і танцюють навколо, навіть старі тварини. Бо за три дні їм вколять дозу фенобарбіталу натрію і спалять в крематорії.
Велике спання. У стилі «Долини псів»
[21]
.
– Навіть якщо хтось любить тебе настільки, що ладен врятувати тобі життя, вони все одно тебе каструють. – Марла дивиться на мене так, ніби це я її трахаю, і додає: – Я тебе не переконала, так?
Марла виходить через чорний хід, наспівуючи ту гидотну пісеньку з «Долини ляльок»
[22]
.
Дивлюся, як вона йде.
Минає одна, дві, три миті тиші, доки нарешті Марла остаточно виходить з кімнати.
Я обертаюсь, і з’являється Тайлер.
«Ти її позбувся?» – питає він.
Ані звуку, ні запаху. Тайлер просто з’являється.
«Щонайперше, – каже Тайлер і кидається від кухонних дверей порпатись у холодильнику. – Щонайперше нам потрібно розтопити трохи жиру».
Щодо мого боса, каже Тайлер, якщо я справді на нього злий, треба лише сходити до поштамту і заповнити картку зміни адреси – і все його листування пересилатиметься в РеҐбі, Північна Дакота.
Тайлер починає витягувати звідти й кидати до раковини целофанові пакети замороженої білої маси. Мені ж сказано майже повністю наповнити каструлю водою і поставити її на плиту. Якщо води буде мало, жир під час перетоплювання на сало потемнішає.
«У цьому жирі, – кидає Тайлер, – забагато солей, тож чим більше води, тим ліпше».
«Поклади жир до води й доведи до кипіння».
Він вичавлює білу масу з пакетів у воду, а потім зариває спорожнені пакети поглибше у сміття.
Тайлер каже: «Прояви фантазію. Згадай усе те лайно, якому тебе навчали в бойскаутах. Згадай шкільний курс хімії».
Важкувато уявити Тайлера в бойскаутах.
Також можна було б, веде далі Тайлер, під’їхати вночі до будинку боса і прикрутити шланг до надвірного крана. Під’єднати шланг до ручної помпи і вкачати у водогін будинку трохи промислового барвника. Червоного, синього, зеленого – і подивитися, як виглядатиме бос наступного дня. Або я можу сидіти в кущах і докачувати ручну помпу, доки тиск у водогоні не підніметься до ста десяти фунтів на квадратний дюйм. Тоді, якщо хтось схоче змити за собою в туалеті, зливний бачок вибухне. На ста п’ятдесяти фунтах на квадратний дюйм, якщо хтось увімкне душ, водний тиск зірве насадку душу, зріже різьблення, бам – насадка перетвориться на смертельний снаряд.
Тайлер каже це, щоби мені полегшало. Насправді мені подобається мій бос. Окрім того, я просвітлений. Поводжу себе як Будда. Павуки, хризантеми. Діамантова сутра і Писання Блакитного Стрімчака. Ну, знаєш, Харі Рама, Крішна, Крішна. Типу просвітлений.
«Встромляння пір’я в дупу, – відволікається Тайлер, – ще не робить тебе куркою».
Коли жир розтоплюватиметься, сало спливатиме на поверхню киплячої води.
Ага, кажу, то я встромляю собі пір’я в дупу.
А Тайлер зі своїми цигарковими опіками на руках – така собі еволюціонована душа. Містер і місіс Людські Підтирки для Дуп. Я опановую себе і перетворююся на одного з тих, хто збирається колективно загинути, мов ті індуїстські корови на аеропортових інструкціях із поведінки в надзвичайних ситуаціях.
«Зменши вогонь під каструлею».
Я помішую киплячу воду.
Сало спливатиме все більше й більше, доки не вкриє воду перламутрово-райдужним шаром.
«Скористайся великою ложкою, щоби зняти цей шар і зібрати його окремо».
Вы читаете Бійцівський клуб
