тридцятьма набоями наш довбонутий на всю голову герой може перестріляти всіх віце-президентів, що сидять за столами червоного дерева, ще й на директорів лишиться.
Слова Тайлера спадають із моїх вуст. А я ж був такою приємною людиною.
Я дивлюся на свого боса. У нього блакитні, ніжно-ніжно-волошкові очі.
Напівавтоматичний карабін «J&R-68» теж має магазин на тридцять набоїв, але важить усього лиш сім фунтів.
Мій бос дивиться на мене.
Страхіття, кажу. Можливо, це хтось, кого він знає багато років. Може, цей хлоп знає про нього все: де він живе, де працює його дружина, куди його діти ходять до школи.
Ця розмова мене виснажує, і, що найдивніше, мені дуже-дуже обридло.
І нащо Тайлерові десять копій правил бійцівського клубу?
Чого не варто казати – це те, що я знаю про шкіряні салони, що викликають вроджені каліцтва. Я знаю про гальмівні колодки, котрі виглядають досить переконливо, аби пройти контроль в агента із закупівлі, проте відмовляють після двох тисяч миль.
Я знаю про реостат кондиціонування повітря, котрий може нагрітися так, що підсмажить мапи в бардачку. Я знаю, скільки людей згоріли живцем через перекид паливного інжектора. Бачив людей, яким відрізало ноги по коліно, – через вибух турбіни запальника лопаті виносило крізь протипожежну переділку до пасажирського салону. Був на місці подій і бачив звіти, де у графі ПРИЧИНА АВАРІЇ було записано «невідома».
Ні, кажу, це не мій аркуш. Беру його двома пальцями й висмикую з його рук. Схоже, краєчком йому порізало пальця, бо рука злетіла до рота, він важко дихає, а очі широко відкриті. Я зминаю папір у кульку й жбурляю її до смітнички біля мого столу.
Може, наступного разу, кажу, ви не приноситимете мені кожен шмат сміття, котрий підбираєте.
У суботу ввечері я йду на «Лишаємось Чоловіками Разом» – підвал єпископальної церкви Святої Трійці майже порожній. Тільки Великий Боб, і я заходжу всередину – кожен м’яз побитий зсередини й ззовні, але серце досі женеться і в думках у голові проносяться торнадо. Це безсоння. Всю ніч твої думки носяться в повітрі.
Усю ніч гадаю: я сплю чи ні? Я спав?
До всього, руки Великого Боба напнуті м’язами і яскраво сяють. Великий Боб усміхається, він радий мене бачити.
Він гадав, що я вмер.
Ага, кажу, я теж так думав.
– Гаразд, – каже Великий Боб, – у мене добрі новини.
– Де всі?
– Це і є добрі новини, – каже Великий Боб. – Групу розпустили. Я ходжу сюди попереджати тих, хто може підійти.
Я сідаю, закривши очі, на один із диванів із комісійного.
– Добрі новини, – продовжує Боб, – що є нова група, проте перше правило цієї нової групи: ти не говориш про неї.
Ти ба.
Великий Боб каже: «А друге правило – ти не говориш про неї».
От лайно. Я відкриваю очі.
Блядь.
– Група зветься бійцівським клубом, – каже Великий Боб, – і вони збираються щоп’ятниці ввечері в закритому гаражі на іншому кінці міста. Щочетверга ввечері є інший бійцівський клуб, у гаражі ближче.
Я не знаю про ці місця.
– Перше правило бійцівського клубу, – каже Великий Боб, – ти не говориш про бійцівський клуб.
У середу, четвер і п’ятницю ввечері Тайлер працює кіномеханіком. Минулого тижня я бачив його платіжне доручення.
– Друге правило бійцівського клубу, – каже Великий Боб, – ти не говориш про бійцівський клуб.
У суботу ввечері Тайлер ходить зі мною на бійцівський клуб.
– Б’ються тільки двоє.
У неділю зранку ми повертаємося додому побиті й спимо весь ранок. «Одна бійка за раз», – каже Великий Боб. Увечері в неділю й понеділок Тайлер працює офіціантом. «Під час бійки ніяких сорочок чи взуття». По вівторках увечері Тайлер варить мило, загортає його у вишуканий папір, відправляє його замовникам. Миловарня Пейпер-стрит. «Бійки, – каже Великий Боб, – тривають стільки, скільки мають тривати. Це правила, що вигадав хлоп, який вигадав бійцівський клуб». Великий Боб питає: «Ти знаєш його? Сам я його ніколи не бачив, – продовжує Великий Боб, – але цього хлопа звуть Тайлер Дерден». Миловарня Пейпер-стрит. Чи знаю я його? Хтозна, кажу. Можливо.
Глава 13
Коли я дістаюся готелю «Regent», Марла у вестибюлі вдягає халат. Марла подзвонила мені на роботу й спитала, чи не пропущу я спортзалу, чи бібліотеку, чи що я там собі планував після роботи і, натомість, не прийду побачити її.
Марла мене ненавидить, тому і подзвонила.
Вона не згадує про колагеновий фонд.
Марла питає, чи не зроблю я їй послугу. Цей день вона провела в ліжку. Харчується тим, що служба доставки їжі для немічних привозить її мертвим сусідам – вона бере їжу й каже, що вони сплять. Лежала, коротше, Марла сьогодні в ліжку, чекала на службу доставки їжі, яка мала приїхати між дванадцятою і другою. У неї нема медичного страхування, кілька років тому вона перестала ходити на огляди, але цього ранку вона подивилася й знайшла щось схоже на затвердіння, а вузлики під пахвою коло затвердіння були водночас твердими і ніжними, а вона не могла сказати нікому з тих, кого любить, вона не хоче
їх
лякати, їй нема за що відвідати лікаря, їй могло лише видатись, але їй потрібно було з кимось поговорити і щоби хтось інший подивився.
У Марли брунатні очі запеченої тварини, яку кинули в холодну воду. Те, що звуть вулканізацією, чи гальванізацією, чи закалюванням.
Марла каже, що забуде про колаген, якщо я допоможу їй з оглядом.
Зауважую собі, що вона не подзвонила Тайлерові, бо не хотіла його лякати. Я нейтральний у її нотатнику, я їй винен.
Ми підіймаємось у її кімнату, і Марла розповідає мені, що в дикій природі ти не бачиш старих тварин, бо коли вони починають старішати, вони вмирають. Якщо вони захворюють чи сповільнюються, хтось сильніший їх убиває. Тварини не створені для того, щоби старішати.
Марла лягає на ліжко, розперізує халат і каже, що наша культура зробила смерть чимось неправильним. Старі тварини мають бути протиприродним винятком.
Покручами.
Марла лежить, холодна й спітніла, у той час як я розповідаю їй про те, як у коледжі в мене була бородавка. На пенісі, тільки я називаю його членом. Я пішов на медичний факультет, щоби мені її видалили. Бородавку. Опісля я розповів батькові. Відтоді вже пройшли роки, як батько розсміявся і сказав, що я був дурнем, бо бородавки такого штибу діють, мов шипчаки на презервативах. Жінкам вони до вподоби, і Господь зробив мені послугу.
Я стою на колінах біля Марлиного ліжка, – руки все ще холодні, відчуваю її шкіру, стискаючи потрохи тіло Марли між пальців – дюйм за дюймом; Марла каже, що ці бородавки, шипчаки, даровані Господом, викликають у жінок рак матки.
І ось я сидів на одноразовій пелюшці в оглядовій кімнаті медичного факультету, студент-медик пшикав мені на член зрідженим азотом із балончика і ще восьмеро студентів за тим спостерігали. Ось де ти опиняєшся, якщо не маєш медичного страхування. Тільки вони не називали його членом, вони казали «пеніс», і як би там його не називали, пшикни на нього зрідженим азотом – і відчуєш майже те саме, що й при опіку лугом, не менше.
Марла сміється, доки не помічає, що мої пальці зупинилися. Мовби я щось знайшов.
Слова Тайлера спадають із моїх вуст. А я ж був такою приємною людиною.
Я дивлюся на свого боса. У нього блакитні, ніжно-ніжно-волошкові очі.
Напівавтоматичний карабін «J&R-68» теж має магазин на тридцять набоїв, але важить усього лиш сім фунтів.
Мій бос дивиться на мене.
Страхіття, кажу. Можливо, це хтось, кого він знає багато років. Може, цей хлоп знає про нього все: де він живе, де працює його дружина, куди його діти ходять до школи.
Ця розмова мене виснажує, і, що найдивніше, мені дуже-дуже обридло.
І нащо Тайлерові десять копій правил бійцівського клубу?
Чого не варто казати – це те, що я знаю про шкіряні салони, що викликають вроджені каліцтва. Я знаю про гальмівні колодки, котрі виглядають досить переконливо, аби пройти контроль в агента із закупівлі, проте відмовляють після двох тисяч миль.
Я знаю про реостат кондиціонування повітря, котрий може нагрітися так, що підсмажить мапи в бардачку. Я знаю, скільки людей згоріли живцем через перекид паливного інжектора. Бачив людей, яким відрізало ноги по коліно, – через вибух турбіни запальника лопаті виносило крізь протипожежну переділку до пасажирського салону. Був на місці подій і бачив звіти, де у графі ПРИЧИНА АВАРІЇ було записано «невідома».
Ні, кажу, це не мій аркуш. Беру його двома пальцями й висмикую з його рук. Схоже, краєчком йому порізало пальця, бо рука злетіла до рота, він важко дихає, а очі широко відкриті. Я зминаю папір у кульку й жбурляю її до смітнички біля мого столу.
Може, наступного разу, кажу, ви не приноситимете мені кожен шмат сміття, котрий підбираєте.
У суботу ввечері я йду на «Лишаємось Чоловіками Разом» – підвал єпископальної церкви Святої Трійці майже порожній. Тільки Великий Боб, і я заходжу всередину – кожен м’яз побитий зсередини й ззовні, але серце досі женеться і в думках у голові проносяться торнадо. Це безсоння. Всю ніч твої думки носяться в повітрі.
Усю ніч гадаю: я сплю чи ні? Я спав?
До всього, руки Великого Боба напнуті м’язами і яскраво сяють. Великий Боб усміхається, він радий мене бачити.
Він гадав, що я вмер.
Ага, кажу, я теж так думав.
– Гаразд, – каже Великий Боб, – у мене добрі новини.
– Де всі?
– Це і є добрі новини, – каже Великий Боб. – Групу розпустили. Я ходжу сюди попереджати тих, хто може підійти.
Я сідаю, закривши очі, на один із диванів із комісійного.
– Добрі новини, – продовжує Боб, – що є нова група, проте перше правило цієї нової групи: ти не говориш про неї.
Ти ба.
Великий Боб каже: «А друге правило – ти не говориш про неї».
От лайно. Я відкриваю очі.
Блядь.
– Група зветься бійцівським клубом, – каже Великий Боб, – і вони збираються щоп’ятниці ввечері в закритому гаражі на іншому кінці міста. Щочетверга ввечері є інший бійцівський клуб, у гаражі ближче.
Я не знаю про ці місця.
– Перше правило бійцівського клубу, – каже Великий Боб, – ти не говориш про бійцівський клуб.
У середу, четвер і п’ятницю ввечері Тайлер працює кіномеханіком. Минулого тижня я бачив його платіжне доручення.
– Друге правило бійцівського клубу, – каже Великий Боб, – ти не говориш про бійцівський клуб.
У суботу ввечері Тайлер ходить зі мною на бійцівський клуб.
– Б’ються тільки двоє.
У неділю зранку ми повертаємося додому побиті й спимо весь ранок. «Одна бійка за раз», – каже Великий Боб. Увечері в неділю й понеділок Тайлер працює офіціантом. «Під час бійки ніяких сорочок чи взуття». По вівторках увечері Тайлер варить мило, загортає його у вишуканий папір, відправляє його замовникам. Миловарня Пейпер-стрит. «Бійки, – каже Великий Боб, – тривають стільки, скільки мають тривати. Це правила, що вигадав хлоп, який вигадав бійцівський клуб». Великий Боб питає: «Ти знаєш його? Сам я його ніколи не бачив, – продовжує Великий Боб, – але цього хлопа звуть Тайлер Дерден». Миловарня Пейпер-стрит. Чи знаю я його? Хтозна, кажу. Можливо.
Глава 13
Коли я дістаюся готелю «Regent», Марла у вестибюлі вдягає халат. Марла подзвонила мені на роботу й спитала, чи не пропущу я спортзалу, чи бібліотеку, чи що я там собі планував після роботи і, натомість, не прийду побачити її.
Марла мене ненавидить, тому і подзвонила.
Вона не згадує про колагеновий фонд.
Марла питає, чи не зроблю я їй послугу. Цей день вона провела в ліжку. Харчується тим, що служба доставки їжі для немічних привозить її мертвим сусідам – вона бере їжу й каже, що вони сплять. Лежала, коротше, Марла сьогодні в ліжку, чекала на службу доставки їжі, яка мала приїхати між дванадцятою і другою. У неї нема медичного страхування, кілька років тому вона перестала ходити на огляди, але цього ранку вона подивилася й знайшла щось схоже на затвердіння, а вузлики під пахвою коло затвердіння були водночас твердими і ніжними, а вона не могла сказати нікому з тих, кого любить, вона не хоче
їх
лякати, їй нема за що відвідати лікаря, їй могло лише видатись, але їй потрібно було з кимось поговорити і щоби хтось інший подивився.
У Марли брунатні очі запеченої тварини, яку кинули в холодну воду. Те, що звуть вулканізацією, чи гальванізацією, чи закалюванням.
Марла каже, що забуде про колаген, якщо я допоможу їй з оглядом.
Зауважую собі, що вона не подзвонила Тайлерові, бо не хотіла його лякати. Я нейтральний у її нотатнику, я їй винен.
Ми підіймаємось у її кімнату, і Марла розповідає мені, що в дикій природі ти не бачиш старих тварин, бо коли вони починають старішати, вони вмирають. Якщо вони захворюють чи сповільнюються, хтось сильніший їх убиває. Тварини не створені для того, щоби старішати.
Марла лягає на ліжко, розперізує халат і каже, що наша культура зробила смерть чимось неправильним. Старі тварини мають бути протиприродним винятком.
Покручами.
Марла лежить, холодна й спітніла, у той час як я розповідаю їй про те, як у коледжі в мене була бородавка. На пенісі, тільки я називаю його членом. Я пішов на медичний факультет, щоби мені її видалили. Бородавку. Опісля я розповів батькові. Відтоді вже пройшли роки, як батько розсміявся і сказав, що я був дурнем, бо бородавки такого штибу діють, мов шипчаки на презервативах. Жінкам вони до вподоби, і Господь зробив мені послугу.
Я стою на колінах біля Марлиного ліжка, – руки все ще холодні, відчуваю її шкіру, стискаючи потрохи тіло Марли між пальців – дюйм за дюймом; Марла каже, що ці бородавки, шипчаки, даровані Господом, викликають у жінок рак матки.
І ось я сидів на одноразовій пелюшці в оглядовій кімнаті медичного факультету, студент-медик пшикав мені на член зрідженим азотом із балончика і ще восьмеро студентів за тим спостерігали. Ось де ти опиняєшся, якщо не маєш медичного страхування. Тільки вони не називали його членом, вони казали «пеніс», і як би там його не називали, пшикни на нього зрідженим азотом – і відчуєш майже те саме, що й при опіку лугом, не менше.
Марла сміється, доки не помічає, що мої пальці зупинилися. Мовби я щось знайшов.
Вы читаете Бійцівський клуб
