кісточками, гамселив, доки зуби не прорвалися крізь губи. Періщив ліктем, доки він не випав до моїх ніг. Доки не почорніла й витончилася шкіра на його вилицях.
Я хотів вдихати дим.
Птахи й олені – зайва розкіш, а риба має плавати догори черевом.
Я хотів спалити Лувр. Розтрощити толоком еллінський мармур і підтертися «Моною Лізою». Відтепер це мій світ.
Цей світ мій, світ мій, а ці давні люди – мертві.
Того ранку Тайлер вигадав проект «Каліцтво».
Ми хотіли позбавити світ його історії.
Ми снідали в будинку на Пейпер-стрит, і Тайлер сказав: уяви, що ти саджаєш редис і бульбу на п’ятнадцятій лунці полишеного поля для гольфу.
Що полюєш сохатого у вологих лісах навколо руїн «Rockefeller Centre», збираєш молюсків біля кістяка «Space Needle», нахиленого на сорок п’ять градусів. Ми розмалюємо хмарочоси величезними тотемними пиками і вишкірами гоблінів, і щовечора недобитки людства збиратимуться в спорожнілих зоопарках, щоби зачинитися в клітках від ведмедів, і великих кішок, і вовків, що вночі спостерігатимуть за нами ззовні решіток.
«Перероблення відходів і обмеження швидкості – лайно собаче, – каже Тайлер. – Це те саме, що кидати курити на смертнім ложі».
Проект «Каліцтво» врятує світ. Культурний льодовиковий період. Заздалегідь викликані темні віки. Проект «Каліцтво» змусить людство піти у сплячку, відпочити стільки, щоби Земля відновилася.
«Ти узаконюєш анархію, – каже Тайлер. – Сам побачиш».
Так само як бійцівський клуб чинить із клерками й маминими синками, проект «Каліцтво» зламає цивілізацію, щоб ми зробили щось ліпше з цього світу.
«Уяви, – каже Тайлер, – вистежувати лося повз вітрини супермаркету межи смердючих вішалок із зогнилими сукнями і смокінгами; носити шкіряний одяг, який прослужить тобі все життя, і дертися товстими ліанами кудзу по “Sears Tower”. Джек і бобове стебло, ти видерешся вище рівня вологих лісів, і повітря буде настільки чистим, що ти розгледиш, як маленькі фігурки мелють зерно і розкладають пасма оленини для в’ялення на порожній автостоянці чи на закинутій суперавто-страді, що вісьмома смугами під серпневим сонцем пролягла на тисячі миль».
«Ось мета проекту “Каліцтво” – сказав Тайлер, – повне й невідворотне знищення цивілізації».
Що наступне в проекті «Каліцтво», знає лише Тайлер. Друге правило – ти не ставиш питань.
«Не купуйте набоїв, – каже Тайлер Комітету Насильства. – І щоби ви цим не переймалися – так, ви будете вбивати».
Підпали. Насильство. Шкідники й дезинформація.
Без питань. Без питань. Без вибачень і брехні.
П’яте правило проекту «Каліцтво» – ти маєш вірити Тайлеру.
Глава 17
Бос приносить ще один аркуш і кладе його на стіл поруч мого ліктя. Я вже не ношу краватки. Бос одягнув синю, тож, мабуть, сьогодні четвер. З того часу як бос знайшов правила бійцівського клубу, а я припустив, що можу розстріляти його з карабіна, ми з ним не перекидаємося й парою слів на день, а двері до його офісу постійно зачинені. А я ж тільки блазнював.
Або ж я міг подзвонити до відділу перевірок Міністерства транспорту. Існує кріплення переднього сидіння, яке ніколи не тестувалося на зіткнення перед запуском у виробництво.
Якщо знаєш, де шукати, шафи сповнені скелетів.
Доброго ранку, кажу.
Він каже: доброго.
Поруч мого ліктя лежить інший важливий таємний документ, «тільки для моїх очей». Тайлер хотів, щоби я друкував і робив копії. Тиждень тому він кроками підрахував розмір підвалу в орендованому будинку на Пейпер-стрит. Шістдесят п’ять довжин підошви вздовж і сорок – ушир. Тайлер думав уголос.
«Скільки буде шість на сім?»
Сорок два.
«А сорок два на три?»
Сто двадцять шість.
Тайлер дав мені аркуш нотаток і сказав набрати його й зробити сімдесят дві копії.
Нащо стільки?
«Тому що, – сказав Тайлер, – саме стільки осіб можуть спати в підвалі, якщо ми покладемо їх на триповерхові армійські ліжка».
А спорядження? – спитав я.
Тайлер сказав: «Вони не приноситимуть нічого поза списком, і все це має вміститися під матрацом».
Список, знайдений моїм босом у копіювальній машині, лічильник якої все ще стояв на сімдесяти двох копіях, містив:
«Принесення вказаних речей не гарантує допуску до тренувань, але жодна кандидатура не буде розглянута, доки волонтер не прибуде з указаними речами та п’ятьмастами доларів на особистий похорон».
«Кремація невпізнаного тіла коштує триста доларів, – сказав мені Тайлер, – і ціна продовжує зростати. Кожен, хто вмирає без таких грошей, відправляється до анатомічного кабінету».
Ці гроші завжди мають міститись у взутті волонтера, тож навіть якщо він помре, його смерть не обтяжить проект «Каліцтво».
Також волонтер мусить прибути з такими речами:
Дві чорні сорочки.
Двоє чорних штанів.
Одна пара важкого чорного взуття.
Дві пари чорних шкарпеток і дві пари простої чорної білизни.
Одна щільна чорна куртка.
Це враховуючи одяг на волонтері.
Один білий рушник.
Один матрац з армійських поставок.
Одна біла пластикова миска.
Бос усе ще поруч, я беру оригінал і кажу: «Дякую». Бос повертається до свого кабінету, і я повертаюся до роботи – розкладаю пасьянс на комп’ютері.
Після роботи я віддаю Тайлерові копії, так минають дні.
Приходжу на роботу.
Повертаюся додому.
Приходжу на роботу.
Повертаюся додому, а там на Ґанку стоїть хлоп. Хлопець біля вхідних дверей із запасною чорною сорочкою і штанями в брунатному паперовому пакеті, і решта необхідного в нього теж є: і білий рушник, і армійський матрац, і пластикова миска лежать на поруччі Ґанку. З вікна на східцях ми за ним спостерігаємо, і Тайлер каже мені його відіслати: «Він замолодий».
Хлопець на Ґанку – містер янгольське личко, якого я намагався знищити тої ночі, коли Тайлер вигадав проект «Каліцтво». Навіть із синцями під очима й світлим, коротко стриженим волоссям, на його зосередженому личку нема зморщок чи шрамів. Одягни його в сукню і змусь усміхатися – матимеш дівчинку. Містер янгол стоїть навшпиньки біля вхідних дверей, вдивляється прямо в потріскане дерево, – руки по швах, у чорному взутті, чорна сорочка, чорні штани.
«Спекайся його, – каже Тайлер. – Він замолодий».
Я питаю, наскільки замолодий.
«Це не важить, – каже Тайлер, – якщо волонтер молодий, ми кажемо йому, що він занадто молодий. Якщо він товстий, то він надміру жирний. Якщо старий, то застарий. Худий – занадто худий. Білий – надто білий. Чорний – надміру чорний».
Так випробовували волонтерів в буддистських монастирях хрінзна-скільки років, каже Тайлер.
Я хотів вдихати дим.
Птахи й олені – зайва розкіш, а риба має плавати догори черевом.
Я хотів спалити Лувр. Розтрощити толоком еллінський мармур і підтертися «Моною Лізою». Відтепер це мій світ.
Цей світ мій, світ мій, а ці давні люди – мертві.
Того ранку Тайлер вигадав проект «Каліцтво».
Ми хотіли позбавити світ його історії.
Ми снідали в будинку на Пейпер-стрит, і Тайлер сказав: уяви, що ти саджаєш редис і бульбу на п’ятнадцятій лунці полишеного поля для гольфу.
Що полюєш сохатого у вологих лісах навколо руїн «Rockefeller Centre», збираєш молюсків біля кістяка «Space Needle», нахиленого на сорок п’ять градусів. Ми розмалюємо хмарочоси величезними тотемними пиками і вишкірами гоблінів, і щовечора недобитки людства збиратимуться в спорожнілих зоопарках, щоби зачинитися в клітках від ведмедів, і великих кішок, і вовків, що вночі спостерігатимуть за нами ззовні решіток.
«Перероблення відходів і обмеження швидкості – лайно собаче, – каже Тайлер. – Це те саме, що кидати курити на смертнім ложі».
Проект «Каліцтво» врятує світ. Культурний льодовиковий період. Заздалегідь викликані темні віки. Проект «Каліцтво» змусить людство піти у сплячку, відпочити стільки, щоби Земля відновилася.
«Ти узаконюєш анархію, – каже Тайлер. – Сам побачиш».
Так само як бійцівський клуб чинить із клерками й маминими синками, проект «Каліцтво» зламає цивілізацію, щоб ми зробили щось ліпше з цього світу.
«Уяви, – каже Тайлер, – вистежувати лося повз вітрини супермаркету межи смердючих вішалок із зогнилими сукнями і смокінгами; носити шкіряний одяг, який прослужить тобі все життя, і дертися товстими ліанами кудзу по “Sears Tower”. Джек і бобове стебло, ти видерешся вище рівня вологих лісів, і повітря буде настільки чистим, що ти розгледиш, як маленькі фігурки мелють зерно і розкладають пасма оленини для в’ялення на порожній автостоянці чи на закинутій суперавто-страді, що вісьмома смугами під серпневим сонцем пролягла на тисячі миль».
«Ось мета проекту “Каліцтво” – сказав Тайлер, – повне й невідворотне знищення цивілізації».
Що наступне в проекті «Каліцтво», знає лише Тайлер. Друге правило – ти не ставиш питань.
«Не купуйте набоїв, – каже Тайлер Комітету Насильства. – І щоби ви цим не переймалися – так, ви будете вбивати».
Підпали. Насильство. Шкідники й дезинформація.
Без питань. Без питань. Без вибачень і брехні.
П’яте правило проекту «Каліцтво» – ти маєш вірити Тайлеру.
Глава 17
Бос приносить ще один аркуш і кладе його на стіл поруч мого ліктя. Я вже не ношу краватки. Бос одягнув синю, тож, мабуть, сьогодні четвер. З того часу як бос знайшов правила бійцівського клубу, а я припустив, що можу розстріляти його з карабіна, ми з ним не перекидаємося й парою слів на день, а двері до його офісу постійно зачинені. А я ж тільки блазнював.
Або ж я міг подзвонити до відділу перевірок Міністерства транспорту. Існує кріплення переднього сидіння, яке ніколи не тестувалося на зіткнення перед запуском у виробництво.
Якщо знаєш, де шукати, шафи сповнені скелетів.
Доброго ранку, кажу.
Він каже: доброго.
Поруч мого ліктя лежить інший важливий таємний документ, «тільки для моїх очей». Тайлер хотів, щоби я друкував і робив копії. Тиждень тому він кроками підрахував розмір підвалу в орендованому будинку на Пейпер-стрит. Шістдесят п’ять довжин підошви вздовж і сорок – ушир. Тайлер думав уголос.
«Скільки буде шість на сім?»
Сорок два.
«А сорок два на три?»
Сто двадцять шість.
Тайлер дав мені аркуш нотаток і сказав набрати його й зробити сімдесят дві копії.
Нащо стільки?
«Тому що, – сказав Тайлер, – саме стільки осіб можуть спати в підвалі, якщо ми покладемо їх на триповерхові армійські ліжка».
А спорядження? – спитав я.
Тайлер сказав: «Вони не приноситимуть нічого поза списком, і все це має вміститися під матрацом».
Список, знайдений моїм босом у копіювальній машині, лічильник якої все ще стояв на сімдесяти двох копіях, містив:
«Принесення вказаних речей не гарантує допуску до тренувань, але жодна кандидатура не буде розглянута, доки волонтер не прибуде з указаними речами та п’ятьмастами доларів на особистий похорон».
«Кремація невпізнаного тіла коштує триста доларів, – сказав мені Тайлер, – і ціна продовжує зростати. Кожен, хто вмирає без таких грошей, відправляється до анатомічного кабінету».
Ці гроші завжди мають міститись у взутті волонтера, тож навіть якщо він помре, його смерть не обтяжить проект «Каліцтво».
Також волонтер мусить прибути з такими речами:
Дві чорні сорочки.
Двоє чорних штанів.
Одна пара важкого чорного взуття.
Дві пари чорних шкарпеток і дві пари простої чорної білизни.
Одна щільна чорна куртка.
Це враховуючи одяг на волонтері.
Один білий рушник.
Один матрац з армійських поставок.
Одна біла пластикова миска.
Бос усе ще поруч, я беру оригінал і кажу: «Дякую». Бос повертається до свого кабінету, і я повертаюся до роботи – розкладаю пасьянс на комп’ютері.
Після роботи я віддаю Тайлерові копії, так минають дні.
Приходжу на роботу.
Повертаюся додому.
Приходжу на роботу.
Повертаюся додому, а там на Ґанку стоїть хлоп. Хлопець біля вхідних дверей із запасною чорною сорочкою і штанями в брунатному паперовому пакеті, і решта необхідного в нього теж є: і білий рушник, і армійський матрац, і пластикова миска лежать на поруччі Ґанку. З вікна на східцях ми за ним спостерігаємо, і Тайлер каже мені його відіслати: «Він замолодий».
Хлопець на Ґанку – містер янгольське личко, якого я намагався знищити тої ночі, коли Тайлер вигадав проект «Каліцтво». Навіть із синцями під очима й світлим, коротко стриженим волоссям, на його зосередженому личку нема зморщок чи шрамів. Одягни його в сукню і змусь усміхатися – матимеш дівчинку. Містер янгол стоїть навшпиньки біля вхідних дверей, вдивляється прямо в потріскане дерево, – руки по швах, у чорному взутті, чорна сорочка, чорні штани.
«Спекайся його, – каже Тайлер. – Він замолодий».
Я питаю, наскільки замолодий.
«Це не важить, – каже Тайлер, – якщо волонтер молодий, ми кажемо йому, що він занадто молодий. Якщо він товстий, то він надміру жирний. Якщо старий, то застарий. Худий – занадто худий. Білий – надто білий. Чорний – надміру чорний».
Так випробовували волонтерів в буддистських монастирях хрінзна-скільки років, каже Тайлер.
Вы читаете Бійцівський клуб
