Бійцівський клуб

Телефон дзеленчить.
Швейцар схилився до мого плеча й сказав: «Чимало молодих людей не знають, чого хочуть насправді».
О Тайлере, врятуй мене.
Телефон дзеленчить.
– Молодь гадає, що їм потрібен весь світ.
Позбав мене шведських меблів.
Позбав мене прикладного мистецтва.
Телефон дзеленчить, і Тайлер відповідає.
– Якщо ви не знаєте, чого хочете, – каже швейцар, – маєте покінчити з тим, чого точно не хочете.
Хай не стану я цілісним.
Хай не стану я сповненим.
Хай не стану я досконалим.
Позбав мене, Тайлере, від буття досконалим і сповненим.
Ми з Тайлером домовилися зустрітися в барі.
Швейцар спитав про номер, за яким мене могла б знайти поліція. Досі дощило. Моя «ауді» ще була на стоянці, проте на вітровому склі був розмазаний галогеновий торшер «Dakapo».
Ми з Тайлером зустрілися і випили багацько пива, і він сказав, що так, я можу поселитися в нього, але маю зробити йому послугу.
Наступного дня моя валіза прибуде з найменшим, що необхідно для виживання, – шістьма сорочками, шістьма парами нижньої білизни.
Тут, п’яні в барі, де ніхто на нас не дивиться і всім все одно, я питаю Тайлера, що він хоче, щоб я зробив.
Тайлер каже: «Вдар мене що є сили».
Глава 6
На екрані два малюнки з моєї презентації для «Microsoft», я відчуваю смак крові й сковтую. Мій бос не знає матеріалу, проте він не дозволить мені провести презентацію з підбитим оком та обличчям, напівнабряклим від швів усередині рота. Шви слабнуть, і я можу намацати їх язиком. Схоже на сплутану риболовну волосінь на пляжі. Уявляю їх, як чорні шви на знерухомленій собаці, й продовжую сковтувати кров. Бос веде презентацію за моїм сценарієм, відтак мені лишається керувати проектором при ноутбуці, тож я в темряві на іншому боці кімнати.
Чим більше я намагаюся злизати кров, тим більше липнуть від неї мої губи. Коли увімкнеться світло, я повернуся до консультантів Елен, Волтера, Норберта й Лінди і скажу: «Дякую, що завітали». Мій рот сяятиме від крові, і кров заповнить міжзубні проміжки.
Перш ніж тобі стане зле, ти зможеш сковтнути близько пінти крові.
Бійцівський клуб завтра, а я не збираюся пропускати бійцівський клуб.
Перед презентацією Волтер з «Microsoft» усміхається своєю екскаваторною щелепою, – обличчя, мов маркетинговий засіб, – кольору смаженої на барбекю картоплі. Волтер з його перстеником тисне мені руку своєю, м’якою і гладенькою, і каже: «Не хотів би я бачити, що сталося з тим другим хлопцем».
Перше правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб.
Я сказав Волтерові, що я впав.
Сам по собі.
Перед презентацією, коли я сидів навпроти свого боса, пояснюючи йому, який момент в сценарії якому слайдові відповідає, і хотів уже прогнати відеоролик, він і каже:
– Куди це ти втрапляєш кожен вікенд?
Я, кажу, просто не хочу помирати без кількох шрамів. Нема нічого особливого в тому, щоб мати красиве неторкане тіло. Ви ж бачили ті геть вишневі машини 1955 року, щойно з виставкової зали дилера, – мені завжди видавалося, що це маячня.
Друге правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб.
Може, під час обіду до тебе підійде офіціант з чорними від синців очима гігантської панди. Це після бійцівського клубу, що був на вихідних. Ти тоді бачив його голову затисненою поміж бетонною підлогою та двохсотфунтовим хлопом. Той раз по раз трощив кулаком перенісся офіціанта з глухими важкими звуками. Ти чув їх навіть крізь ревіння натовпу, доки офіціант не набрав повітря, щоби приснути кров’ю і сказати «стоп».
Ти не кажеш нічого, бо бійцівський клуб існує після того, як він починається, і доки бійцівський клуб не закінчується.
Ти бачив хлопа, котрий працює в копіювальному центрі. Місяць тому він, котрий не може запам’ятати, як підшивати замовлення чи перекладати пакети копій кольоровими аркушами, – він був богом на десять хвилин. Коли ти бачив, як він вибиває дух із удвічі більшого за себе бухгалтера, тоді стрибає на нього й місить, доки той не подає знак, і хлоп має зупинитись. Це третє правило бійцівського клубу – коли хтось каже «стоп» чи подає знак, навіть якщо він прикидається, бійка закінчена. Кожного разу, коли ти бачиш того хлопа, ти не можеш сказати йому, як чудово він бився.
Б’ються тільки двоє. Одна бійка за раз. Ніяких сорочок і взуття. Бійка триває стільки, скільки має тривати. Це інші правила бійцівського клубу.
Люди в бійцівському клубі – не ті самі, що у справжньому житті. Навіть якщо ти скажеш тому хлопу з копіювального центру, що він добре бився, ти розмовлятимеш з іншою людиною.
У бійцівському клубі я не той, кого знає мій бос.
Після ночі в бійцівському клубі гучність усього, що відбувається у справжньому світі, стишується. Твоє слово – закон, і навіть якщо хтось його порушує чи заперечує – тебе це вже не переймає.
У справжньому світі я координатор відділу повернень у сорочці та краватці. Я сиджу в темряві з ротом, залитим кров’ю, і прокручую заголовки й слайди. У цей час мій бос розповідає «Microsoft», чому він обрав для іконки такий блідо-волошковий колір.
На першому бійцівському клубі ми з Тайлером гамселили одне одного.
Бувало таке, якщо я повертався додому роздратованим, усвідомлюючи, що моє життя не вкладається у п’ятирічний план, я міг прибрати в квартирі чи покопирсатися в машині. Одного дня я помру без жодного шраму, і лишаться по мені справді затишна оселя й машина. Справді, справді затишна, доки в ній не оселився б пил чи новий власник. Ніщо не вічне. Навіть «Мона Ліза» руйнується. Відколи я в бійцівському клубі, можу розхитати половину зубів у роті.
Можливо, самовдосконалення не є відповіддю.
Тайлер не знав свого батька.
Може, відповідь – саморуйнація.
Ми з Тайлером усе ще ходимо до бійцівського клубу. Він проводиться в підвалі бару щосуботи ввечері, після закриття закладу, і щотижня ти приходиш і бачиш все більше народу.
Тайлер стає попід єдиною лампою посеред темного бетонного підвалу, він може бачити, як світло відблискує від сотень очей. Передусім Тайлер кричить: «Перше правило бійцівського клубу – ви не говорите про бійцівський клуб!»
«Друге правило бійцівського клубу, – кричить Тайлер, – ви не говорите про бійцівський клуб!»
Я знав свого батька близько шести років, але нічого не пам’ятаю. Мій батько заводить нову родину в новому місті кожні шість років. Не те щоб це дуже скидалося на повноцінну сім'ю, радше – на створення філій.
У бійцівському клубі ти бачиш покоління чоловіків, вихованих жінками.
Тайлер стоїть під єдиною лампою в опівнічній темряві напханого людьми підвалу, Тайлер нагадує інші правила: б’ються двоє, ніяких сорочок і взуття, бійки тривають стільки, скільки мають тривати.
«Сьоме правило, – кричить Тайлер, – якщо це ваша перша ніч у бійцівському клубі, ви маєте битись!»
Бійцівський клуб – це не футбол по телевізору. Ти не спостерігаєш за купкою незнайомих мужиків, що бігають за півсвіту від тебе і б’ють один одного в прямій супутниковій трансляції з двохвилинною затримкою, рекламою броварень кожні десять хвилин і паузою для ідентифікації станції. Після відвідин бійцівського клубу дивитися футбол по телевізії – все одно що переглядати порнографію, коли є нагода добре потрахатись.