батько торкнувся його, малий заверещав іще голосніше, ніж досі, і забився, мов у корчах.
- Не займайте його! Він вас ненавидить… Всі вони ненавидять вас, це правда! Щаслива у вас сімейка! Та й ви самі до чого докотилися, погляньте лишень на себе!
- Я ще й не до того дійду, Неллі,- засміявся цей пропащий чоловік, знову стаючи самим собою. - А зараз забирайтеся обоє. Чуєш, Гіткліфе! Геть із-перед очей! Щоб тобою й не пахло! Я б не хотів тебе вбивати сьогодні, хіба що дім підпалю - але то вже як мені заманеться.
Мовлячи отак, він потягся за півлітровою пляшкою бренді і хлюпнув собі трохи.
- Ні, годі вже вам! - втрутилась я. - Містер Гіндлі, уже Господь вас попередив! Хоч бідне дитя пожалійте, як себе не шкода!
- Та йому будь-хто дасть раду краще за мене, - була відповідь.
- Згляньтеся вже на власну душу! - просила я, намагаючись вихопити чарку в нього з рук.
- Оце вже не до мене! Навпаки, я бажаю її занапастити в покарання її Творцеві,- вигукнув богохульник.- І вчиню це з превеликим задоволенням! П'ю за її загибель!
Він вихилив чарку і нетерпляче наказав нам іти геть, супроводжуючи свої слова лайкою, надто гидкою, щоб її повторювати чи навіть згадувати.
- Шкода, що він не може впитися до смерті,- зауважив Гіткліф, луною повторивши всі озвучені прокляття, тільки-но зачинилися двері. - Хоч він і робить для цього все можливе, та занадто міцний. Містер Кеннет ставить на заклад свою кобилу, що Гіндлі переживе будь-кого у Гімертоні й ляже в могилу сивочолим грішником; хіба що станеться якесь диво, що звалить його з ніг.
Я пішла до кухні й сіла колисати своє ягнятко. Гіткліф, як я гадала, пішов на тік. Лише згодом виявилося, що він, пройшовши за високою скринею, розлігся на лаві біля стіни й тихенько лежав собі.
Я гойдала Гортона на колінах і тихенько наспівувала:
Ой дітвоньки плачуть о темній годині,
а мати їх слуха в нічній домовині…
Аж коли міс Катрина, що пересиділа всю чвару у своїй кімнаті, зазирнула у двері й прошепотіла:
- Ти сама, Неллі?
- Так, міс, - відповіла я.
Вона ввійшла і підступила до вогню. Я, гадаючи, що вона збирається щось сказати, звела на неї очі. її лице було сумне й стривожене, губи напіврозтулені, наче вона поривалася заговорити, - та натомість дівчина лише тяжко зітхнула. Я знов почала співати; я не забула її недавньої поведінки.
- Де Гіткліф? - спитала вона, перервавши мене.
- Працює,- відповіла я.
Він не вирішив за потрібне спростувати мої слова: мабуть, задрімав. Знов запала мовчанка, під час якої я помітила, як кілька краплинок скотилися зі щік дівчини на плити підлоги. «Соромиться хіба своєї ганебної поведінки? - спитала я себе. - Це щось нове; та хай сама викручується - я не піду на поступки!» Але її навряд чи щось бентежило, окрім власних неприємностей.
- О Боже! - врешті вигукнула вона. - Яка я нещасна!
- Це дуже прикро, - зауважила я. - Вам справді важко догодити: стільки друзів і так мало клопотів - а ви все незадоволені!
- Неллі, ти можеш заради мене тримати дещо в таємниці? - спитала вона, опускаючись біля мене навколішки, і втупила в мене той чарівний погляд, під якого мимохіть стає легше на серці - навіть якщо ви маєте повне право впиватися своєю образою.
- Та чи варте це дещо того, щоб його тримали в таємниці? - спитала я трохи лагідніше.
- Так! І вона мучить мене, і я маю комусь її довірити! Я хочу знати, як бути далі. Сьогодні Едгар Лінтон спитав мене, чи вийду я за нього заміж, і я дала йому відповідь, - поки що не скажу, яку саме; спершу кажи ти, що я мала йому відповісти?
- На Бога, міс Катрино, звідки мені те знати? - відказала я. - Звісно, судячи з тої вистави, що ви тут влаштували й в його присутності, розумніше було б йому відмовити; якщо він після такого просить вашої руки, він чи то несосвітенний А дурень, чи відчайдушний сміливець!
- Якщо ти й далі будеш так говорити, я більш нічого тобі не скажу, - ображено мовила вона, встаючи. - Я дала йому згоду, Неллі. Кажи скоріше - я вчинила неправильно?
- Ви згодилися! То нащо ж це обговорювати? Ви дали слово і вже не зможете забрати його назад!
- Та ти тільки скажи, чи мала я згодитися, - скажи! - роздратовано вигукнула спохмурніла дівчина, заламуючи руки.
- Тут є чимало різних чинників, які треба знати, перш ніж відповісти на твоє питання, - наставницьки мовила я. - Передусім, чи любите ви містера Едгара?
- А хіба може бути інакше? Звичайно, люблю, - відповіла вона.
Тоді я влаштувала їй справжній допит: у розмові з дівчиною двадцяти двох років для цього були всі підстави.
- Чому ви його любите, міс Кеті?
- Що за дурість! Я його люблю - і це головне.
- Авжеж. Та все-таки скажіть: чому?
- Ну, бо він гарний, і з ним приємно бути разом.
- Погано, - завважила я.
- І тому, що він молодий і веселий.
- Ще гірше.
- І тому, що він любить мене.
- Байдуже, не в тім річ.
- І він буде багатим, а я буду найшляхетнішою пані цих місць, і зможу пишатись, що маю такого чоловіка.
- А оце вже зовсім недобре! Тоді скажіть, як ви його любите?
- Як будь-хто любив би, - ти дурненька, Неллі!
- Аж ніяк. Кажіть!
- Я люблю землю під його ногами, і повітря над його головою, і все, до чого він торкається, і кожне слово, яке він каже. Люблю кожний його погляд, і кожен порух, і самого а його - повністю і всеохоплююче! Ось так!
- А чому?
- Ні, ти просто кепкуєш із мене! Це підло! Для мене це не жарти, - сердито відказала юна леді, відвертаючись до вогню.
- У мене й на думці не було жартувати, міс Катрино, - відповіла я. - Ви любите містера Едгара, бо він вродливий, і молодий, і веселий, і багатий - і любить вас. Оце останнє, щоправда, ваги не має: либонь, ви б його покохали і без цього; і не покохали б тільки через це, якби він не мав чотирьох перших чеснот.
- Звісно, не покохала б. Я б лише могла пожаліти його… певно, й зненавиділа б, якби він був потворний і неотесаний.
- Але ж є й інші вродливі, багаті юнаки на світі; може, й вродливіші, й багатші за нього. Що б завадило вам покохати їх?
- Якщо вони й є, я їх не зустрічала. Я не бачила жодного такого, як Едгар.
- То, може, побачите згодом; а він не завжди буде таким молодим і гарним - і, можливо, не завжди буде багатим.
- Та він такий зараз; а я живу лише цієї миті. Хоч би ти порадила щось доречніше!
- Ну, тоді нема про що й думати: якщо ви хочете жити лише цієї миті, то виходьте заміж за містера Едгара Лінтона.
- Мені не потрібний для цього твій дозвіл - я будь-що вийду за нього заміж. Але ж ти не сказала мені, чи я права.
- Певно, праві; якщо хтось буває правий, одружуючись лише на одну мить. А тепер послухаймо, чого ви тужите. Ваш брат буде вдоволений, старі леді й джентльмен, гадаю, теж не матимуть нічого проти; ви покинете занедбаний, незатишний дім заради маєтного й шанованого будинку; і ви любите Едгара, а він
- Не займайте його! Він вас ненавидить… Всі вони ненавидять вас, це правда! Щаслива у вас сімейка! Та й ви самі до чого докотилися, погляньте лишень на себе!
- Я ще й не до того дійду, Неллі,- засміявся цей пропащий чоловік, знову стаючи самим собою. - А зараз забирайтеся обоє. Чуєш, Гіткліфе! Геть із-перед очей! Щоб тобою й не пахло! Я б не хотів тебе вбивати сьогодні, хіба що дім підпалю - але то вже як мені заманеться.
Мовлячи отак, він потягся за півлітровою пляшкою бренді і хлюпнув собі трохи.
- Ні, годі вже вам! - втрутилась я. - Містер Гіндлі, уже Господь вас попередив! Хоч бідне дитя пожалійте, як себе не шкода!
- Та йому будь-хто дасть раду краще за мене, - була відповідь.
- Згляньтеся вже на власну душу! - просила я, намагаючись вихопити чарку в нього з рук.
- Оце вже не до мене! Навпаки, я бажаю її занапастити в покарання її Творцеві,- вигукнув богохульник.- І вчиню це з превеликим задоволенням! П'ю за її загибель!
Він вихилив чарку і нетерпляче наказав нам іти геть, супроводжуючи свої слова лайкою, надто гидкою, щоб її повторювати чи навіть згадувати.
- Шкода, що він не може впитися до смерті,- зауважив Гіткліф, луною повторивши всі озвучені прокляття, тільки-но зачинилися двері. - Хоч він і робить для цього все можливе, та занадто міцний. Містер Кеннет ставить на заклад свою кобилу, що Гіндлі переживе будь-кого у Гімертоні й ляже в могилу сивочолим грішником; хіба що станеться якесь диво, що звалить його з ніг.
Я пішла до кухні й сіла колисати своє ягнятко. Гіткліф, як я гадала, пішов на тік. Лише згодом виявилося, що він, пройшовши за високою скринею, розлігся на лаві біля стіни й тихенько лежав собі.
Я гойдала Гортона на колінах і тихенько наспівувала:
Ой дітвоньки плачуть о темній годині,
а мати їх слуха в нічній домовині…
Аж коли міс Катрина, що пересиділа всю чвару у своїй кімнаті, зазирнула у двері й прошепотіла:
- Ти сама, Неллі?
- Так, міс, - відповіла я.
Вона ввійшла і підступила до вогню. Я, гадаючи, що вона збирається щось сказати, звела на неї очі. її лице було сумне й стривожене, губи напіврозтулені, наче вона поривалася заговорити, - та натомість дівчина лише тяжко зітхнула. Я знов почала співати; я не забула її недавньої поведінки.
- Де Гіткліф? - спитала вона, перервавши мене.
- Працює,- відповіла я.
Він не вирішив за потрібне спростувати мої слова: мабуть, задрімав. Знов запала мовчанка, під час якої я помітила, як кілька краплинок скотилися зі щік дівчини на плити підлоги. «Соромиться хіба своєї ганебної поведінки? - спитала я себе. - Це щось нове; та хай сама викручується - я не піду на поступки!» Але її навряд чи щось бентежило, окрім власних неприємностей.
- О Боже! - врешті вигукнула вона. - Яка я нещасна!
- Це дуже прикро, - зауважила я. - Вам справді важко догодити: стільки друзів і так мало клопотів - а ви все незадоволені!
- Неллі, ти можеш заради мене тримати дещо в таємниці? - спитала вона, опускаючись біля мене навколішки, і втупила в мене той чарівний погляд, під якого мимохіть стає легше на серці - навіть якщо ви маєте повне право впиватися своєю образою.
- Та чи варте це дещо того, щоб його тримали в таємниці? - спитала я трохи лагідніше.
- Так! І вона мучить мене, і я маю комусь її довірити! Я хочу знати, як бути далі. Сьогодні Едгар Лінтон спитав мене, чи вийду я за нього заміж, і я дала йому відповідь, - поки що не скажу, яку саме; спершу кажи ти, що я мала йому відповісти?
- На Бога, міс Катрино, звідки мені те знати? - відказала я. - Звісно, судячи з тої вистави, що ви тут влаштували й в його присутності, розумніше було б йому відмовити; якщо він після такого просить вашої руки, він чи то несосвітенний А дурень, чи відчайдушний сміливець!
- Якщо ти й далі будеш так говорити, я більш нічого тобі не скажу, - ображено мовила вона, встаючи. - Я дала йому згоду, Неллі. Кажи скоріше - я вчинила неправильно?
- Ви згодилися! То нащо ж це обговорювати? Ви дали слово і вже не зможете забрати його назад!
- Та ти тільки скажи, чи мала я згодитися, - скажи! - роздратовано вигукнула спохмурніла дівчина, заламуючи руки.
- Тут є чимало різних чинників, які треба знати, перш ніж відповісти на твоє питання, - наставницьки мовила я. - Передусім, чи любите ви містера Едгара?
- А хіба може бути інакше? Звичайно, люблю, - відповіла вона.
Тоді я влаштувала їй справжній допит: у розмові з дівчиною двадцяти двох років для цього були всі підстави.
- Чому ви його любите, міс Кеті?
- Що за дурість! Я його люблю - і це головне.
- Авжеж. Та все-таки скажіть: чому?
- Ну, бо він гарний, і з ним приємно бути разом.
- Погано, - завважила я.
- І тому, що він молодий і веселий.
- Ще гірше.
- І тому, що він любить мене.
- Байдуже, не в тім річ.
- І він буде багатим, а я буду найшляхетнішою пані цих місць, і зможу пишатись, що маю такого чоловіка.
- А оце вже зовсім недобре! Тоді скажіть, як ви його любите?
- Як будь-хто любив би, - ти дурненька, Неллі!
- Аж ніяк. Кажіть!
- Я люблю землю під його ногами, і повітря над його головою, і все, до чого він торкається, і кожне слово, яке він каже. Люблю кожний його погляд, і кожен порух, і самого а його - повністю і всеохоплююче! Ось так!
- А чому?
- Ні, ти просто кепкуєш із мене! Це підло! Для мене це не жарти, - сердито відказала юна леді, відвертаючись до вогню.
- У мене й на думці не було жартувати, міс Катрино, - відповіла я. - Ви любите містера Едгара, бо він вродливий, і молодий, і веселий, і багатий - і любить вас. Оце останнє, щоправда, ваги не має: либонь, ви б його покохали і без цього; і не покохали б тільки через це, якби він не мав чотирьох перших чеснот.
- Звісно, не покохала б. Я б лише могла пожаліти його… певно, й зненавиділа б, якби він був потворний і неотесаний.
- Але ж є й інші вродливі, багаті юнаки на світі; може, й вродливіші, й багатші за нього. Що б завадило вам покохати їх?
- Якщо вони й є, я їх не зустрічала. Я не бачила жодного такого, як Едгар.
- То, може, побачите згодом; а він не завжди буде таким молодим і гарним - і, можливо, не завжди буде багатим.
- Та він такий зараз; а я живу лише цієї миті. Хоч би ти порадила щось доречніше!
- Ну, тоді нема про що й думати: якщо ви хочете жити лише цієї миті, то виходьте заміж за містера Едгара Лінтона.
- Мені не потрібний для цього твій дозвіл - я будь-що вийду за нього заміж. Але ж ти не сказала мені, чи я права.
- Певно, праві; якщо хтось буває правий, одружуючись лише на одну мить. А тепер послухаймо, чого ви тужите. Ваш брат буде вдоволений, старі леді й джентльмен, гадаю, теж не матимуть нічого проти; ви покинете занедбаний, незатишний дім заради маєтного й шанованого будинку; і ви любите Едгара, а він
Вы читаете Буремний Перевал
