любить вас. Все начебто йде на краще. То що ж вам не дає спокою?
- Оце! І оце! - відповіла Катрина, вдаривши себе одною рукою по лобі, другою в груди. - Те місце, де живе душа… Душею й серцем я відчуваю, що не права!
- Дуже дивно! Щось я цього не втямлю.
- Це і є моя таємниця. І якщо ти не будеш насміхатися з мене, я тобі все поясню. Я не зможу це розказати як слід; та ти зрозумієш, що я відчуваю.
Вона знов сіла поруч зі мною; її лице посмутнішало і стало ніби суворішим, а стиснені в кулаки руки тремтіли.
- Неллі, тобі коли-небудь снилися дивні сни? - раптом, по кількахвилинних роздумах, спитала вона.
- Так, сняться й зараз, - відповіла я.
- І мені теж. Мені снились іноді такі сни, що лишалися зі мною й наяву й змінювали мої думки: вони проходили крізь мене, змішуючись із почуваннями, як вино з водою, і змінювали їхній колір. І цей сон був саме такий; я хочу тобі його розповісти - тільки обіцяй, що не глузуватимеш із жодної подробиці!
- Ой, не треба, міс Катриної - вигукнула я. - Нам і так вистачає лиха, аби ще підіймати з небуття привидів та забивати собі голову якимсь маренням. Ну-бо, звеселіться, а то ви й на себе не схожі. Погляньте на малого Гортона! От цей не бачить уві сні нічого страшного. Як він любо всміхається, коли спить!
- Так; і як любо лихословить його батечко, сидячи на самоті! Ти, мабуть, пам'ятаєш його зовсім іншим - таким, як оце щокате сонько, малим і безневинним. Проте, Неллі, я все-таки змушу тебе слухати, це недовго, а веселитись у мене сьогодні не має сил.
- Не буду я слухати! Не буду! - квапливо проказала я.
Я тоді вірила у сни - так само, як зараз; а у всій подобі Катрини тієї миті вчувалося щось надзвичайно похмуре, майже зловісне - і це навіювало мені незбагненний жах перед чимось, що могло вилитися у пророцтво і звіщувати страшне лихо. Вона образилася, та розповідати не стала. Вдавши, що її ці думки зайняло інше, вона невдовзі почала знову: - Якби я потрапила на небеса, Неллі, я була б там дуже нещасною.
- Бо ви ще не готові вирушити туди, - відказала я. - Всі грішники були б нещасні в раю.
- Ні, не тому. Мені якось наснилося, що я була там.
- Та кажу ж вам, не хочу слухати ваших снів, міс Катриної.
- Іду спати, - перервала я її знов.
Вона засміялась і втримала мене, коли я хотіла підвестися з крісла.
- Тут нема нічого страшного! - вигукнула вона. - Я лише хотіла сказати, що на небесах не почувалася вдома: в мене серце розривалося від плачу - так я просилася назад на землю; і янголи розсердилися та скинули мене просто у вересове поле на верхівці Буремного Перевалу; там я й прокинулася, плачучи від щастя. Це пояснить тобі й мою таємницю, й усе інше. Шлюб із Едгаром Лінтоном - це не для мене, як не для мене й небеса; і якби цей лихий чоловік так не принизив Гіткліфа, я б не вагалася ані хвилі. Та тепер я принижу й себе, якщо вийду за Гіткліфа заміж, і тому він ніколи не дізнається, як я його кохаю - і не тому, що він вродливий, Неллі, а тому, що він більше я, ніж я сама. З чого б не були створені наші душі, його душа та моя - однакові, а душа Лінтона так само відмінна від наших, як місячний промінь від блискавки або лід від вогню.
Вона ще не скінчила говорити, коли я відчула присутність Гіткліфа. Побачивши краєм ока легкий порух, я обернула голову і вгледіла, як він встає з лави й нечутно виходить геть. Він слухав доти, доки Катрина не сказала, що для неї було б приниженням вийти за нього заміж, і тоді не захотів лишатися, щоб не слухати далі. Моя співбесідниця, сидячи на підлозі, через високу скриню не могла бачити ні його присутності, ні того, як він пішов; та я, стривожившись, звеліла їй говорити тихіше.
- Чому? - спитала вона, злякано роззираючись.
- Джозеф тут, - відповіла я, вчувши гуркіт його тачки по брукованому подвір'ї,- а з ним, певно, й Гіткліф. Не знаю, чи це не він щойно стояв у дверях?
- Але ж не міг він почути мене з дверей! - сказала вона. - Дай мені побавити Гортона, поки будеш накривати на стіл; а тоді поклич мене, я буду з вами вечеряти. Я хочу заспокоїти своє сумління і впевнитися, що Гіткліф про все це нічого не знає. Він же не знає, ні? Він не знає, як це - бути закоханим!
- Не розумію, чого б йому про те не знати, так само, як і вам, - заперечила я, - і якщо його обраниця - ви, він буде найбільш нещасним створінням у світі. Тільки-но ви станете місіс Лінтон, він втратить і друга, і кохану, і все! А ви зважили, як тяжко вам буде з ним розлучитись, а йому - лишитися на світі самому? Тому що, міс Катрине.
- Залишитися самому! Розлучитись! - скрикнула вона з обуренням. - Хто це нас розлучить? їх спіткає доля Мілона! Поки я жива, Неллі, я не дозволю цього - нікому й ніколи! Нехай усі Лінтони згинуть із лиця землі, перш ніж я згоджуся зректися Гіткліфа. Ні, не цього я прагну і не це у мене на думці! Я б не згодилася стати місіс Лінтон за таку ціну! Він лишиться для мене тим самим, чим був усе життя. Едгар мусить забути свою колишню неприязнь і хоча б терпіти його; і так він і зробить, коли дізнається про мої справжні почуття до Гіткліфа. Неллі, я бачу, ти вважаєш, що я ница й себелюбна; та хіба тобі ніколи не спадало на думку, що ми з Гіткліфом будемо жебраками, якщо одружимось? А коли я вийду заміж за Лінтона, я зможу допомогти Гіткліфові й звільнити його з-під влади мого брата!
- На гроші вашого чоловіка, міс Катрино? - спитала я. - А він виявиться не таким поступливим, як ви собі гадаєте. І хоч не мені нас судити, та я гадаю, що це найгірша з усіх причин, які спонукають вас вийти за молодого Лінтона.
- Ні,- сказала вона, - це з них найкраща! Інші причини - це просто потурання моїм примхам; ну, і бажанням Едгара також. А це буде заради людини, в якій втілюються всі мої почуття - і до Едгара, і до самої себе. Я не можу передати цього словами, та, звичайно, і в тебе, і в кожної людини інколи з'являється відчуття, що ти існуєш не тільки в самому собі. Який сенс був би в моєму існуванні, якби я вся була а тільки тут? Найбільшим горем у житті для мене були знегоди Гіткліфа, які я бачила і переживала з самого початку! Він полонив усі думки мого життя. Якщо все навколо зникне, а він залишиться - моє існування триватиме й далі, та якщо усе залишиться, а його не буде - всесвіт стане для мене безмежно чужим, і я більше не вважатиму себе його часткою. Моє кохання до Едгара Лінтона схоже на вбрання дерев у лісі: час змінить його, як зима змінює дерева. А моя любов до Гіткліфа схожа на одвічне багатство земних надр: вона - життєдайне джерело, хоч і невидиме зовні. Неллі, я - то і є Гіткліф! Він завжди, завжди в мене на думці, і то не проста приємність, як не буваю приємною я собі сама, - а буття мого «я». Тому не говори знов, що ми розлучимося: це неможливо, і…
Вона замовкла і сховала обличчя у брижах моєї сукні, та я силоміць висмикнула поділ у неї. Мені вже урвався терпець вислуховувати це безглуздя.
- Якщо я хоч щось можу второпати з цих нісенітниць, міс, - мовила я, - то лише те, що ви не маєте жодної гадки про обов'язки, які покладає на вас заміжжя; а інакше ви просто розбещене, безсердечне дівчисько. Та надалі позбавте мене від ваших таємниць: я не обіцяю їх дотримувати.
- Але ж цю дотримаєш? - вимогливо спитала вона.
- Ні, не обіцяю, - відповіла я.
Вона б наполягала й далі, та прихід Джозефа поклав край нашій бесіді; Катрина відсіла у дальній куток і колисала Гортона, поки я готувала вечерю. Коли все було готове, ми з Джозефом почали сперечатися, хто понесе вечерю містеру Гіндлі. і не дійшли згоди доти, доки всі страви майже зовсім вихололи. Тоді ми домовилися, що почекаємо, поки хазяїн сам спитає про вечерю - якщо спитає взагалі. Ми побоювалися до нього заходити, коли він отак довго сидів на самоті.
- А чого це той бурлака аж досі швендяє в полі? Що він А собі думає? От ледацюга, і світ такого не бачив! - бурчав стариган, виглядаючи Гіткліфа.
- Я покличу його, - сказала я. - Він, мабуть, на току. Я вийшла й погукала його, та відповіді не було. Повернувшись, я прошепотіла міс Катрині, що він, напевне, почув більшу частину з того, що вона казала, і розповіла, як побачила, що він виходить із кухні тієї самої миті, коли вона скаржилася на братове з ним поводження. Вона злякано схопилася з місця, швиргонула Гортона на лаву й побігла шукати друга сама. Дівчині й на думку не спало, чому це його так збентежило та як її слова могли вплинути на Гіткліфа.
Її не було досить довго, і Джозеф запропонував більше не чекати. Він в'їдливо припустив, що вони, мабуть, свідомо вирішили не приходити, аби не слухати його довгої застільної молитви. Вони «достатньо розбещені для такого неподобства», зробив висновок він. І тому того вечора він додав до свого звичайного
- Оце! І оце! - відповіла Катрина, вдаривши себе одною рукою по лобі, другою в груди. - Те місце, де живе душа… Душею й серцем я відчуваю, що не права!
- Дуже дивно! Щось я цього не втямлю.
- Це і є моя таємниця. І якщо ти не будеш насміхатися з мене, я тобі все поясню. Я не зможу це розказати як слід; та ти зрозумієш, що я відчуваю.
Вона знов сіла поруч зі мною; її лице посмутнішало і стало ніби суворішим, а стиснені в кулаки руки тремтіли.
- Неллі, тобі коли-небудь снилися дивні сни? - раптом, по кількахвилинних роздумах, спитала вона.
- Так, сняться й зараз, - відповіла я.
- І мені теж. Мені снились іноді такі сни, що лишалися зі мною й наяву й змінювали мої думки: вони проходили крізь мене, змішуючись із почуваннями, як вино з водою, і змінювали їхній колір. І цей сон був саме такий; я хочу тобі його розповісти - тільки обіцяй, що не глузуватимеш із жодної подробиці!
- Ой, не треба, міс Катриної - вигукнула я. - Нам і так вистачає лиха, аби ще підіймати з небуття привидів та забивати собі голову якимсь маренням. Ну-бо, звеселіться, а то ви й на себе не схожі. Погляньте на малого Гортона! От цей не бачить уві сні нічого страшного. Як він любо всміхається, коли спить!
- Так; і як любо лихословить його батечко, сидячи на самоті! Ти, мабуть, пам'ятаєш його зовсім іншим - таким, як оце щокате сонько, малим і безневинним. Проте, Неллі, я все-таки змушу тебе слухати, це недовго, а веселитись у мене сьогодні не має сил.
- Не буду я слухати! Не буду! - квапливо проказала я.
Я тоді вірила у сни - так само, як зараз; а у всій подобі Катрини тієї миті вчувалося щось надзвичайно похмуре, майже зловісне - і це навіювало мені незбагненний жах перед чимось, що могло вилитися у пророцтво і звіщувати страшне лихо. Вона образилася, та розповідати не стала. Вдавши, що її ці думки зайняло інше, вона невдовзі почала знову: - Якби я потрапила на небеса, Неллі, я була б там дуже нещасною.
- Бо ви ще не готові вирушити туди, - відказала я. - Всі грішники були б нещасні в раю.
- Ні, не тому. Мені якось наснилося, що я була там.
- Та кажу ж вам, не хочу слухати ваших снів, міс Катриної.
- Іду спати, - перервала я її знов.
Вона засміялась і втримала мене, коли я хотіла підвестися з крісла.
- Тут нема нічого страшного! - вигукнула вона. - Я лише хотіла сказати, що на небесах не почувалася вдома: в мене серце розривалося від плачу - так я просилася назад на землю; і янголи розсердилися та скинули мене просто у вересове поле на верхівці Буремного Перевалу; там я й прокинулася, плачучи від щастя. Це пояснить тобі й мою таємницю, й усе інше. Шлюб із Едгаром Лінтоном - це не для мене, як не для мене й небеса; і якби цей лихий чоловік так не принизив Гіткліфа, я б не вагалася ані хвилі. Та тепер я принижу й себе, якщо вийду за Гіткліфа заміж, і тому він ніколи не дізнається, як я його кохаю - і не тому, що він вродливий, Неллі, а тому, що він більше я, ніж я сама. З чого б не були створені наші душі, його душа та моя - однакові, а душа Лінтона так само відмінна від наших, як місячний промінь від блискавки або лід від вогню.
Вона ще не скінчила говорити, коли я відчула присутність Гіткліфа. Побачивши краєм ока легкий порух, я обернула голову і вгледіла, як він встає з лави й нечутно виходить геть. Він слухав доти, доки Катрина не сказала, що для неї було б приниженням вийти за нього заміж, і тоді не захотів лишатися, щоб не слухати далі. Моя співбесідниця, сидячи на підлозі, через високу скриню не могла бачити ні його присутності, ні того, як він пішов; та я, стривожившись, звеліла їй говорити тихіше.
- Чому? - спитала вона, злякано роззираючись.
- Джозеф тут, - відповіла я, вчувши гуркіт його тачки по брукованому подвір'ї,- а з ним, певно, й Гіткліф. Не знаю, чи це не він щойно стояв у дверях?
- Але ж не міг він почути мене з дверей! - сказала вона. - Дай мені побавити Гортона, поки будеш накривати на стіл; а тоді поклич мене, я буду з вами вечеряти. Я хочу заспокоїти своє сумління і впевнитися, що Гіткліф про все це нічого не знає. Він же не знає, ні? Він не знає, як це - бути закоханим!
- Не розумію, чого б йому про те не знати, так само, як і вам, - заперечила я, - і якщо його обраниця - ви, він буде найбільш нещасним створінням у світі. Тільки-но ви станете місіс Лінтон, він втратить і друга, і кохану, і все! А ви зважили, як тяжко вам буде з ним розлучитись, а йому - лишитися на світі самому? Тому що, міс Катрине.
- Залишитися самому! Розлучитись! - скрикнула вона з обуренням. - Хто це нас розлучить? їх спіткає доля Мілона! Поки я жива, Неллі, я не дозволю цього - нікому й ніколи! Нехай усі Лінтони згинуть із лиця землі, перш ніж я згоджуся зректися Гіткліфа. Ні, не цього я прагну і не це у мене на думці! Я б не згодилася стати місіс Лінтон за таку ціну! Він лишиться для мене тим самим, чим був усе життя. Едгар мусить забути свою колишню неприязнь і хоча б терпіти його; і так він і зробить, коли дізнається про мої справжні почуття до Гіткліфа. Неллі, я бачу, ти вважаєш, що я ница й себелюбна; та хіба тобі ніколи не спадало на думку, що ми з Гіткліфом будемо жебраками, якщо одружимось? А коли я вийду заміж за Лінтона, я зможу допомогти Гіткліфові й звільнити його з-під влади мого брата!
- На гроші вашого чоловіка, міс Катрино? - спитала я. - А він виявиться не таким поступливим, як ви собі гадаєте. І хоч не мені нас судити, та я гадаю, що це найгірша з усіх причин, які спонукають вас вийти за молодого Лінтона.
- Ні,- сказала вона, - це з них найкраща! Інші причини - це просто потурання моїм примхам; ну, і бажанням Едгара також. А це буде заради людини, в якій втілюються всі мої почуття - і до Едгара, і до самої себе. Я не можу передати цього словами, та, звичайно, і в тебе, і в кожної людини інколи з'являється відчуття, що ти існуєш не тільки в самому собі. Який сенс був би в моєму існуванні, якби я вся була а тільки тут? Найбільшим горем у житті для мене були знегоди Гіткліфа, які я бачила і переживала з самого початку! Він полонив усі думки мого життя. Якщо все навколо зникне, а він залишиться - моє існування триватиме й далі, та якщо усе залишиться, а його не буде - всесвіт стане для мене безмежно чужим, і я більше не вважатиму себе його часткою. Моє кохання до Едгара Лінтона схоже на вбрання дерев у лісі: час змінить його, як зима змінює дерева. А моя любов до Гіткліфа схожа на одвічне багатство земних надр: вона - життєдайне джерело, хоч і невидиме зовні. Неллі, я - то і є Гіткліф! Він завжди, завжди в мене на думці, і то не проста приємність, як не буваю приємною я собі сама, - а буття мого «я». Тому не говори знов, що ми розлучимося: це неможливо, і…
Вона замовкла і сховала обличчя у брижах моєї сукні, та я силоміць висмикнула поділ у неї. Мені вже урвався терпець вислуховувати це безглуздя.
- Якщо я хоч щось можу второпати з цих нісенітниць, міс, - мовила я, - то лише те, що ви не маєте жодної гадки про обов'язки, які покладає на вас заміжжя; а інакше ви просто розбещене, безсердечне дівчисько. Та надалі позбавте мене від ваших таємниць: я не обіцяю їх дотримувати.
- Але ж цю дотримаєш? - вимогливо спитала вона.
- Ні, не обіцяю, - відповіла я.
Вона б наполягала й далі, та прихід Джозефа поклав край нашій бесіді; Катрина відсіла у дальній куток і колисала Гортона, поки я готувала вечерю. Коли все було готове, ми з Джозефом почали сперечатися, хто понесе вечерю містеру Гіндлі. і не дійшли згоди доти, доки всі страви майже зовсім вихололи. Тоді ми домовилися, що почекаємо, поки хазяїн сам спитає про вечерю - якщо спитає взагалі. Ми побоювалися до нього заходити, коли він отак довго сидів на самоті.
- А чого це той бурлака аж досі швендяє в полі? Що він А собі думає? От ледацюга, і світ такого не бачив! - бурчав стариган, виглядаючи Гіткліфа.
- Я покличу його, - сказала я. - Він, мабуть, на току. Я вийшла й погукала його, та відповіді не було. Повернувшись, я прошепотіла міс Катрині, що він, напевне, почув більшу частину з того, що вона казала, і розповіла, як побачила, що він виходить із кухні тієї самої миті, коли вона скаржилася на братове з ним поводження. Вона злякано схопилася з місця, швиргонула Гортона на лаву й побігла шукати друга сама. Дівчині й на думку не спало, чому це його так збентежило та як її слова могли вплинути на Гіткліфа.
Її не було досить довго, і Джозеф запропонував більше не чекати. Він в'їдливо припустив, що вони, мабуть, свідомо вирішили не приходити, аби не слухати його довгої застільної молитви. Вони «достатньо розбещені для такого неподобства», зробив висновок він. І тому того вечора він додав до свого звичайного
Вы читаете Буремний Перевал
