самій; але зрада і насильство - це списи, загострені з обох кінців: того, хто за них береться, вони ранять тяжче, ніж його ворога».
«Зрада і насильство - це справедлива відплата за зраду й насильство! - вигукнув Гіндлі Ерншо. - Місіс Гіткліф, я не прошу вас нічого робити - тільки сидіть тихо й мовчіть. Скажіть, на це ви здатні? Я певен, що ви зазнаєте не меншої втіхи, ніж я, дивлячись на останні хвилини існування цієї по-63. чвари; він укоротить вам віку, якщо ви його не випередите, й занапастить мене. Хай він буде проклятий, бісів мерзотник! Гамселить у двері, наче він тут хазяїн! Обіцяйте лише мовчати, і перш ніж проб'є цей годинник - на ньому за три хвилини перша, - ви будете вільною жінкою».
Він витяг зброю, яку я описувала тобі в листі, й хотів загасити свічку, але я відсунула її подалі й перехопила його за руку.
«Я не мовчатиму! - мовила я. - Не чіпайте його. Хай двері будуть замкнені - і цього досить!»
«Ні! Я ухвалив рішення - і, Бог мені свідок, не відступлюся від нього! - вигукнув цей нещасний чоловік. - Я зроблю вам добро всупереч вашій волі - і врятую від ганьби Гортона! А ви не турбуйтеся, вам не доведеться мене покривати - Катрина померла, на цілому світі нема нікого, хто сумував би за мною чи стидався мене, навіть якщо я цієї ж миті втну собі горлянку… Настав час скінчити усе це разом!»
Я могла б так само піти на ведмедя чи сперечатись із сомнамбулою. Єдине, що мені лишалося, - це підбігти до вікна і застерегти його жертву про долю, яка на неї чекає.
«Сьогодні вам краще пошукати собі іншого притулку! - загукала я, не приховуючи свого тріумфального тону. - Містер Ерншо збирається вас застрелити, якщо ви і далі стоятимете на своєму!»
«Ти краще відчини мені двері, ти…» - відповів він, звертаючись до мене в таких вишуканих виразах, які мені не хочеться повторювати.
«Я не втручатимуся, - відказала я знов. - Заходьте, і нехай вас застрелять, як на те ваша воля! Я виконала свій обов'язок».
З цими словами я зачинила вікно й повернулася на своє місце біля коминка; я була неспроможна лицемірити настільки, щоб удавати, ніби стривожена його подальшою долею. Ерншо напустився на мене з прокльонами, стверджуючи, що я досі люблю цього негідника, і ганив мене всіма можливими брутальними словами за мою слабкодухість. А я потайки міркувала - без жодних докорів сумління, - яке благо заподіє Гіткліф, позбавивши його від страждань, і як ощасливить мене Гіндлі, якщо відправить Гіткліфа до його рідної господи! Я сиділа, поринувши в ці думки, коли за моєю спиною порснули на підлогу уламки скла і чорне обличчя вищезгаданого добродія хижо зиркнуло до кімнати. Ґрати на вікні були надто щільними, аби він міг протиснути плечі, і я посміхнулася, втішаючись зі своєї уявної безпеки. Волосся й одяг Гіткліфа були білі від снігу, а його гострі зуби людожера, вищирені від холоду й люті, блищали в темряві.
«Ізабелло, впусти мене, а то жалкуватимеш!» - «прорік» він, як сказав би Джозеф.
«Я не можу скоїти вбивство, - відповіла я. - Містер Гіндлі Ерншо стоїть на сторожі з ножем і зарядженим пістолетом».
«Впусти мене через кухонні двері», - мовив він.
«Гіндлі буде там раніше за мене, - відповіла я. - Бідне ж ваше кохання, якщо воно боїться завірюхи! Ми спокійно спали щоночі, поки світив літній місяць, а зимовий вітер одразу ж загнав вас додому! Гіткліфе, я б на вашому місці лягла на її могилу й сконала, як вірний собака. Адже світ тепер не вартий того, щоб у ньому жити, правда? Ви так твердо переконали мене, що Катрина - вся радість вашого життя; я тепер просто не уявляю собі, як ви переживете цю втрату».
«Еге, то він тут! - закричав хазяїн, кидаючись до виламаного вікна. - Якщо я зможу просунути руку, я його й застрелю!»
Боюся, Неллі, ти вважатимеш мене справді ницою, але ти всього не знаєш, то й не суди. Я б ніколи не стала сприяти чи допомагати замаху на життя людини - навіть на його життя; але я була просто змушена бажати його смерті. І тому мене страшенно розчарували й вжахнули наслідки моєї в'їдливої промови - Гіткліф кинувся просто на Гіндлі Ерншо і вирвав зброю з його руки.
Пролунав постріл, і лезо ножа, відскочивши, дісталося до зап'ястя Ерншо. Гіткліф висмикнув ніж, ріжучи по живому, і так закривавленим і запхнув його до кишені. Потім він узяв камінь, виламав одну з перетинок між двома шибками і вліз досередини. Його супротивник лежав непритомний від болю та втрати крові, що цебеніла з артерії чи великої вени. Мерзотник штовхав його й топтав ногами, і бив головою об підлогу, водночас однією рукою втримуючи мене, щоб я не побігла кликати Джозефа. Він виявив просто-таки надлюдське самозречення, не дозволивши собі забити Гіндлі до смерті. Зрештою він вгамувався і, насилу дихаючи, вмостив своє вже наче розм'якле тіло на лаві. Потім одірвав рукава в сорочки містера Ерншо і грубо перев'язав йому рану, без упину спльовуючи та лаючись із таким самим завзяттям, із яким чинив розправу. Ледве він мене відпустив, я, не гаючи часу, кинулася розшукувати старого; він, збагнувши з моєї плутаної оповіді, що трапилося, поспішив униз, судомно хапаючи ротом повітря, бо сяк-так долав по дві сходинки замість одної. «Що ж воно теперечки буде?! Що ж воно буде?!» «А буде ось що, - гарикнув Гіткліф. - Твій хазяїн з'їхав із глузду, і як він за місяць оклигає, я запхну його до божевільні. Якого дідька ти замикаєш од мене двері, ти, беззуба собако? Що ти там белькочеш та плямкаєш? Іди сюди, я не буду з ним панькатись. Витри цю бридоту, та гляди, пильнуй вогонь своєї свічки - Ерншо увесь просякнутий бренді!» «То ви хтіли учинити вбивство? - залементував Джозеф, здіймаючи догори руки і з жахом зводячи очі. - Ох, не довелося ще такого бачити на віку! Святий Боже…»
Гіткліф швиргонув його на коліна в саму кров і кинув йому рушника; але той, замість витирати, стис долоні й затяг молитву, що насмішила мене своїми дивними зворотами. Я була в тому стані, коли розум чудується з будь-якої дрібниці; насправді ж я виявила таку відчайдушність, якої не мають і деякі злочинці біля ешафота.
«О, та я й забув за тебе, - мовив мучитель. - Ти зробиш це. На коліна! Ти змовилася з ним проти мене, так, гадино? Ворушися! Ось це робота, яка пасує тобі найбільше!»
Він трусонув мною так, що в мене клацнули зуби, і турнув на коліна поряд із Джозефом, який сумлінно скінчив свою молитву, потім звівся на ноги і почав присягатися, що негайно ж вирушає до Грейнджу: містер Лінтон - суддя, і хоч би в нього п'ятдесят жінок умерло, він має розглянути справу. Він так уперто наполягав на своєму, що Гіткліф вирішив почути розповідь про те, що сталося, з моїх вуст. Наступаючи на мене, він раз у раз спалахував гнівом, бо я не спромоглася видобути з себе зрозумілої відповіді. Гіткліфові коштувало неабияких зусиль переконати старого, що то не він почав бійку; тим паче, що я ледь відповідала на його питання. Однак містер Ерншо незабаром довів, що поки він іще жилець на цьому світі; Джозеф спішно вгатив йому чималу дозу бренді, і під дією цього життєдайного напою його хазяїн помалу відновив здатність рухатися й очуняв. Гіткліф, пересвідчившись, що Ерншо не пам'ятає про поводження, якого зазнав, поки лежав непритомний, сказав йому, що він упився до білої гарячки; і зазначив, що згодний вибачити його брутальну поведінку, але радить йому лягти спати. На моє полегшення, після цієї слушної поради він нас залишив, а Гіндлі розпластався біля вогнища. Я пішла до своєї кімнати, радіючи, що для мене все наче обійшлося.
Сьогодні вранці, коли я спустилася вниз - було десь пів й на дванадцяту, - містер Ерншо сидів біля вогню, зовсім кволий; його злий геній, майже такий само блідий і знеможений, А стояв, зіпершись на коминок. Ніхто не виявляв бажання обідати, і, марно прочекавши їх, поки на столі все не охололо, я взялася до їжі сама. Ніщо не заважало мені їсти з охотою, і я, спогорда позираючи на мовчазних чоловіків, радо відчувала, що сумління моє цілком чисте. Впоравшись із їжею, я наважилася на нечувану зухвалість - примостилася по ближче до вогню: обійшла кругом крісла Ерншо і уклякла в кутку біля нього.
Гіткліф на мене й не глянув, і я дивилася на нього знизу, розглядаючи його обличчя так сміливо, наче воно обернулося на камінь. Його чоло, що колись здавалося мені таким мужнім, а зараз - просто диявольським, було насуплене, очі василіска зблякли від безсоння і, може, від сліз - бо вії були зволожені; на губи замість лютого звіриного вищиру лягла печать мовчазної скорботи. Якби це був хтось інший, я б шанобливо схилилася перед таким горем. Але з нього я могла тільки зловтішатись, і хоч є ницим добивати подоланого ворога, я не могла втриматися, щоб не пустити йому шпильку: мить його слабкості була єдиною можливістю впитися помстою.
- Сором, панночко! - перервала я. - Можна подумати, ви ніколи в житті не розкривали Біблії. Якщо Господь карає ваших ворогів, ви мусите вдовольнитися з того. Це і гординя, й ницість - додавати свою кару до тієї, яку посилає Він!
- Загалом то це так, Неллі,- відповіла вона, - але які з тих страждань, що мучать Гіткліфа, можуть
«Зрада і насильство - це справедлива відплата за зраду й насильство! - вигукнув Гіндлі Ерншо. - Місіс Гіткліф, я не прошу вас нічого робити - тільки сидіть тихо й мовчіть. Скажіть, на це ви здатні? Я певен, що ви зазнаєте не меншої втіхи, ніж я, дивлячись на останні хвилини існування цієї по-63. чвари; він укоротить вам віку, якщо ви його не випередите, й занапастить мене. Хай він буде проклятий, бісів мерзотник! Гамселить у двері, наче він тут хазяїн! Обіцяйте лише мовчати, і перш ніж проб'є цей годинник - на ньому за три хвилини перша, - ви будете вільною жінкою».
Він витяг зброю, яку я описувала тобі в листі, й хотів загасити свічку, але я відсунула її подалі й перехопила його за руку.
«Я не мовчатиму! - мовила я. - Не чіпайте його. Хай двері будуть замкнені - і цього досить!»
«Ні! Я ухвалив рішення - і, Бог мені свідок, не відступлюся від нього! - вигукнув цей нещасний чоловік. - Я зроблю вам добро всупереч вашій волі - і врятую від ганьби Гортона! А ви не турбуйтеся, вам не доведеться мене покривати - Катрина померла, на цілому світі нема нікого, хто сумував би за мною чи стидався мене, навіть якщо я цієї ж миті втну собі горлянку… Настав час скінчити усе це разом!»
Я могла б так само піти на ведмедя чи сперечатись із сомнамбулою. Єдине, що мені лишалося, - це підбігти до вікна і застерегти його жертву про долю, яка на неї чекає.
«Сьогодні вам краще пошукати собі іншого притулку! - загукала я, не приховуючи свого тріумфального тону. - Містер Ерншо збирається вас застрелити, якщо ви і далі стоятимете на своєму!»
«Ти краще відчини мені двері, ти…» - відповів він, звертаючись до мене в таких вишуканих виразах, які мені не хочеться повторювати.
«Я не втручатимуся, - відказала я знов. - Заходьте, і нехай вас застрелять, як на те ваша воля! Я виконала свій обов'язок».
З цими словами я зачинила вікно й повернулася на своє місце біля коминка; я була неспроможна лицемірити настільки, щоб удавати, ніби стривожена його подальшою долею. Ерншо напустився на мене з прокльонами, стверджуючи, що я досі люблю цього негідника, і ганив мене всіма можливими брутальними словами за мою слабкодухість. А я потайки міркувала - без жодних докорів сумління, - яке благо заподіє Гіткліф, позбавивши його від страждань, і як ощасливить мене Гіндлі, якщо відправить Гіткліфа до його рідної господи! Я сиділа, поринувши в ці думки, коли за моєю спиною порснули на підлогу уламки скла і чорне обличчя вищезгаданого добродія хижо зиркнуло до кімнати. Ґрати на вікні були надто щільними, аби він міг протиснути плечі, і я посміхнулася, втішаючись зі своєї уявної безпеки. Волосся й одяг Гіткліфа були білі від снігу, а його гострі зуби людожера, вищирені від холоду й люті, блищали в темряві.
«Ізабелло, впусти мене, а то жалкуватимеш!» - «прорік» він, як сказав би Джозеф.
«Я не можу скоїти вбивство, - відповіла я. - Містер Гіндлі Ерншо стоїть на сторожі з ножем і зарядженим пістолетом».
«Впусти мене через кухонні двері», - мовив він.
«Гіндлі буде там раніше за мене, - відповіла я. - Бідне ж ваше кохання, якщо воно боїться завірюхи! Ми спокійно спали щоночі, поки світив літній місяць, а зимовий вітер одразу ж загнав вас додому! Гіткліфе, я б на вашому місці лягла на її могилу й сконала, як вірний собака. Адже світ тепер не вартий того, щоб у ньому жити, правда? Ви так твердо переконали мене, що Катрина - вся радість вашого життя; я тепер просто не уявляю собі, як ви переживете цю втрату».
«Еге, то він тут! - закричав хазяїн, кидаючись до виламаного вікна. - Якщо я зможу просунути руку, я його й застрелю!»
Боюся, Неллі, ти вважатимеш мене справді ницою, але ти всього не знаєш, то й не суди. Я б ніколи не стала сприяти чи допомагати замаху на життя людини - навіть на його життя; але я була просто змушена бажати його смерті. І тому мене страшенно розчарували й вжахнули наслідки моєї в'їдливої промови - Гіткліф кинувся просто на Гіндлі Ерншо і вирвав зброю з його руки.
Пролунав постріл, і лезо ножа, відскочивши, дісталося до зап'ястя Ерншо. Гіткліф висмикнув ніж, ріжучи по живому, і так закривавленим і запхнув його до кишені. Потім він узяв камінь, виламав одну з перетинок між двома шибками і вліз досередини. Його супротивник лежав непритомний від болю та втрати крові, що цебеніла з артерії чи великої вени. Мерзотник штовхав його й топтав ногами, і бив головою об підлогу, водночас однією рукою втримуючи мене, щоб я не побігла кликати Джозефа. Він виявив просто-таки надлюдське самозречення, не дозволивши собі забити Гіндлі до смерті. Зрештою він вгамувався і, насилу дихаючи, вмостив своє вже наче розм'якле тіло на лаві. Потім одірвав рукава в сорочки містера Ерншо і грубо перев'язав йому рану, без упину спльовуючи та лаючись із таким самим завзяттям, із яким чинив розправу. Ледве він мене відпустив, я, не гаючи часу, кинулася розшукувати старого; він, збагнувши з моєї плутаної оповіді, що трапилося, поспішив униз, судомно хапаючи ротом повітря, бо сяк-так долав по дві сходинки замість одної. «Що ж воно теперечки буде?! Що ж воно буде?!» «А буде ось що, - гарикнув Гіткліф. - Твій хазяїн з'їхав із глузду, і як він за місяць оклигає, я запхну його до божевільні. Якого дідька ти замикаєш од мене двері, ти, беззуба собако? Що ти там белькочеш та плямкаєш? Іди сюди, я не буду з ним панькатись. Витри цю бридоту, та гляди, пильнуй вогонь своєї свічки - Ерншо увесь просякнутий бренді!» «То ви хтіли учинити вбивство? - залементував Джозеф, здіймаючи догори руки і з жахом зводячи очі. - Ох, не довелося ще такого бачити на віку! Святий Боже…»
Гіткліф швиргонув його на коліна в саму кров і кинув йому рушника; але той, замість витирати, стис долоні й затяг молитву, що насмішила мене своїми дивними зворотами. Я була в тому стані, коли розум чудується з будь-якої дрібниці; насправді ж я виявила таку відчайдушність, якої не мають і деякі злочинці біля ешафота.
«О, та я й забув за тебе, - мовив мучитель. - Ти зробиш це. На коліна! Ти змовилася з ним проти мене, так, гадино? Ворушися! Ось це робота, яка пасує тобі найбільше!»
Він трусонув мною так, що в мене клацнули зуби, і турнув на коліна поряд із Джозефом, який сумлінно скінчив свою молитву, потім звівся на ноги і почав присягатися, що негайно ж вирушає до Грейнджу: містер Лінтон - суддя, і хоч би в нього п'ятдесят жінок умерло, він має розглянути справу. Він так уперто наполягав на своєму, що Гіткліф вирішив почути розповідь про те, що сталося, з моїх вуст. Наступаючи на мене, він раз у раз спалахував гнівом, бо я не спромоглася видобути з себе зрозумілої відповіді. Гіткліфові коштувало неабияких зусиль переконати старого, що то не він почав бійку; тим паче, що я ледь відповідала на його питання. Однак містер Ерншо незабаром довів, що поки він іще жилець на цьому світі; Джозеф спішно вгатив йому чималу дозу бренді, і під дією цього життєдайного напою його хазяїн помалу відновив здатність рухатися й очуняв. Гіткліф, пересвідчившись, що Ерншо не пам'ятає про поводження, якого зазнав, поки лежав непритомний, сказав йому, що він упився до білої гарячки; і зазначив, що згодний вибачити його брутальну поведінку, але радить йому лягти спати. На моє полегшення, після цієї слушної поради він нас залишив, а Гіндлі розпластався біля вогнища. Я пішла до своєї кімнати, радіючи, що для мене все наче обійшлося.
Сьогодні вранці, коли я спустилася вниз - було десь пів й на дванадцяту, - містер Ерншо сидів біля вогню, зовсім кволий; його злий геній, майже такий само блідий і знеможений, А стояв, зіпершись на коминок. Ніхто не виявляв бажання обідати, і, марно прочекавши їх, поки на столі все не охололо, я взялася до їжі сама. Ніщо не заважало мені їсти з охотою, і я, спогорда позираючи на мовчазних чоловіків, радо відчувала, що сумління моє цілком чисте. Впоравшись із їжею, я наважилася на нечувану зухвалість - примостилася по ближче до вогню: обійшла кругом крісла Ерншо і уклякла в кутку біля нього.
Гіткліф на мене й не глянув, і я дивилася на нього знизу, розглядаючи його обличчя так сміливо, наче воно обернулося на камінь. Його чоло, що колись здавалося мені таким мужнім, а зараз - просто диявольським, було насуплене, очі василіска зблякли від безсоння і, може, від сліз - бо вії були зволожені; на губи замість лютого звіриного вищиру лягла печать мовчазної скорботи. Якби це був хтось інший, я б шанобливо схилилася перед таким горем. Але з нього я могла тільки зловтішатись, і хоч є ницим добивати подоланого ворога, я не могла втриматися, щоб не пустити йому шпильку: мить його слабкості була єдиною можливістю впитися помстою.
- Сором, панночко! - перервала я. - Можна подумати, ви ніколи в житті не розкривали Біблії. Якщо Господь карає ваших ворогів, ви мусите вдовольнитися з того. Це і гординя, й ницість - додавати свою кару до тієї, яку посилає Він!
- Загалом то це так, Неллі,- відповіла вона, - але які з тих страждань, що мучать Гіткліфа, можуть
Вы читаете Буремний Перевал
