не могло не з'явитися лихого передчуття. - От і нам із вами настав час оплакувати небіжчика. Хто б, ви думали, пішов од нас?
- Хто? - спитала я з острахом.
- Вгадайте! - відповів він, спішившись і чіпляючи повіддя на гак біля дверей.- І хапайтеся за кутик вашого фартуха: так чи інак доведеться.
- Не містер Гіткліф, звісно? - скрикнула я.
- Що? Ви хіба б за ним проливали сльози? - сказав лікар. - Ні, Гіткліф - здоровий лобур: я його щойно бачив. Він аж погладшав відтоді, як розлучивсь із своєю пані.
- То хто ж тоді, містере Кеннет? - нетерпляче спитала я.
- Гіндлі Ерншо! Ваш давній друг Гіндлі, - відповів він, - а мій непутящий приятель; хоча останнім часом він надто здичавів, як на мене. Отак! Я ж казав, без мокроти не обійдеться. Заспокойтеся! Він умер так само, як жив: п'янющий як чіп. Бідний хлопець! Мені теж його шкода. Нелегко втрачати давніх друзів; хоч він міг чорт зна-що втнути, та й я натерпівся від його вибриків. Йому ще й двадцять сім не сповнилося; не старший за вас. Та хто б повірив, що ви з ним однолітки?
Зізнаюся, ця новина завдала мені тяжчого удару, ніж смерть місіс Лінтон: давні спогади заворушились у серці; і, сівши на ґанок, я побивалася, мов за кревним родичем, й попросила містера Кеннета, щоб він звелів іншій служниці провести його до хазяїна. Я не могла позбутися сумніву - чи помер він власною смертю? І що б я не робила, ця думка не полишала мене; вона так мене змучила, що я зрештою наважилася попросити в хазяїна дозволу піти до Буремного Перевалу - віддати останню шану померлому й подбати про похорон. Містер Лінтон спочатку не хотів мене відпускати, та я сказала, що небіжчик лежить там сам, усіма покинутий, і я маю прислужитися своєму молочному братові й колишньому хазяїну так само, як нинішньому; та ще нагадала, що малий Гортон - племінник його покійної дружини, і, за відсутності ближчих родичів, містер Лінтон має ним опікуватися: йому слід було б - і навіть конче потрібно - поцікавитися станом маєтку та подальшими намірами свого шваґра. Хазяїн на той час був не в змозі займатися такими справами і порадив мені звернутися до адвоката. Його адвокат вів також і справи Гіндлі Ерншо; я пішла до селища й попросила а його піти зі мною. Він похитав головою і мовив, що Гіткліфа краще не чіпати, а Гортон, по правді кажучи, залишився У жебраком.
- Його батько помер у боргах, - мовив він, - уся власність віддана в заставу, і єдине, що лишається спадкоємцеві,- це можливість пробудити співчуття у серці кредитора, щоб той поставився до нього людяніше.
Прийшовши до Перевалу, я пояснила, що хочу пересвідчитися, чи все робиться як належить; і Джозеф, якому, вочевидь, доводилося скрутно, відверто зрадів моїй появі. Містер Гіткліф сказав, що, як на нього, мені тут нема чого робити; та якщо вже мені так треба, я можу лишитись і простежити за підготуванням до похорону.
- Як уже на те пішло, - завважив він, - слід було б закопати цього бовдура на перехресті, без усіляких там церемоній. Варто було мені вчора по обіді лишити його самого хвилин на десять, як він позамикав од мене двері й усю ніч пиячив, поки не допився до смерті! Вранці ми виламали двері, бо почули, що він хропе, мов коняка; отут він і лежав, на лаві, і не прокинувся б, хоч шкуру з нього злупи. Я послав по Кеннета, і він прийшов; та лише тоді, коли ця скотина вже обернулася на падло: він уже і вмер, і задубів, тож сама розумієш - більш здіймати переполох було ні з чого!
Старий підтвердив його слова, та до себе пробурмотів:
- Ма'ть, нічо' б Гіткліфу не трафилося, якби він сам пішов до лікаря! Я б хазяїнові ліпше підсобив: аж ніяк він не був мертвий, коли я пішов, ні…
Я наполягла, щоб похорон був пристойним. Містер Гіткліф сказав, що це теж мій власний клопіт: він лише бажає мені не забувати, що гроші на всю цю виставу йдуть із його кишені. Він поводивсь так само жорстоко й недбало, як завжди, не виявляв ні радощів, ні смутку, - лише мовчазну втіху, мов після завершення важкої роботи. Певної миті я й справді побачила на його обличчі тріумфальний вираз: це було саме тоді, коли з будинку виносили труну. В нього вистачило лицемірства, щоб удавати скорботу; і, перш ніж піти з Гортоном за труною, він підняв нещасну дитину над столом і промимрив із дивною насолодою: «Тепер, любий хлопчику, ти мій! І побачимо, чи виросте одне дерево таким кривим, як інше, коли його зігне той самий вітер!» Малий простодушно втішався з його слів: він бавився бакенбардами Гіткліфа і гладив його по щоці. Та я, розгадавши зміст сказаного, напрямки мовила:
- Хлопчик піде зі мною до Грейнджу, сер. Ні на що у світі ви не маєте менше прав, аніж на нього!
- Це Лінтон так каже? - спитав він.
- Звичайно: він наказав мені забрати дитину, - відповіла я.
- Гаразд, - сказав цей мерзотник. - Не будемо сперечатися зараз; та мені все одно хочеться подбати про якесь юне створіння, тож скажи своєму хазяїнові, що тільки-но він спробує відняти в мене цього хлопця, я візьму замість нього свого власного сина. Я і Гортона просто так не віддам; але того вже будь-що дістану, не сумнівайтеся! Так і передай своєму хазяїнові.
Цього натяку було досить, щоб зв'язати нам руки. Повернувшись додому, я розповіла хазяїнові про суть нашої розмови; і Едгар Лінтон, якого доля племінника і спершу не надто цікавила, не захотів втручатися до цієї справи. Щоправда, не думаю, що з його втручання був би хоч якийсь зиск.
Гість став тепер хазяїном Буремного Перевалу: він міцно заволодів маєтком і довів адвокатові - який, у свою чергу, довів це містеру Лінтону, - що Гіндлі Ерншо заставив усі свої землі до останнього ярда, бо став запеклим картярем і потребував грошей, аби вдовольняти свою пристрасть; а він, Гіткліф, був його кредитором. Таким чином Гортон, що мав би стати першим джентльменом у наших краях, потрапив у цілковиту залежність од ворога свого батька і живе у рідній домівці, як слуга - хіба що не отримує платні,- не здатний захистити свої права, бо не має жодного друга і не підозрює, як жорстоко його упосліджено.
Розділ вісімнадцятий
Дванадцять років (продовжила оповідь місіс Дін), що минули з тієї сумної пори, були найщасливішими роками мого життя: найбільші клопоти були, як наша маленька леді трохи занедужає - та через це проходять усі діти, багаті чи бідні.
Щодо всього іншого, то після перших шести місяців вона росла, мов ялинка, і вже вміла ходити і розмовляти - по-своєму - ще до того, як удруге зацвів верес над могилою місіс Лінтон. То був крихітний промінчик сонця, що освітлював самотній дім. Вона росла справжньою красунею, з темними очима Ерншо, але з білою, як в усіх Лінтонів, шкірою, тонкими рисами обличчя і світлим хвилястим волоссям. Дівчинка росла жвавою й задерикуватою, але без жорстокості, а серце мала напрочуд чуйне і палке. Своєю вдатністю до сильних почуттів вона нагадувала матір, та все ж не була подібною до неї, бо вміла бути м'якою й покірливою, мов голубка, голос мала ніжний, а погляд - мрійливий; її гнів ніколи не клекотів, а любов - не вирувала: вона була глибока й ніжна. Проте треба визнати, що мала вона й деякі вади: одна з них була зухвалість, а друга - вередливість, що завжди є у розбещених дітях - добрих чи злих. Якщо комусь зі слуг траплялось її розсердити, одразу ж починалось: «Я скажу татові!» І якщо батько дорікав їй хоч одним поглядом, то було вже страх яке горе; думаю, він за все життя не сказав їй жодного різкого слова. Він взяв освіту доньки цілком у свої руки й перетворив її на справді приємне заняття. На щастя, допитливість і гострий розум зробили з неї здібну ученицю: вона вчилася швидко й була жадібна до знань, віддаючи належне батьковому хисту до вчителювання.
До тринадцяти років вона ніколи не виходила за паркову браму сама. Містер Едгар Лінтон брав її з собою на прогулянку - на милю-дві, не далі,- але це траплялося рідко, а супроводжувати її комусь іншому він не довіряв. Гімертон був для неї незнаною чужиною, церква - єдиною будівлею, окрім її власного дому, за двері якої їй доводилося вступити. Буремний Перевал і містер Гіткліф не існували для неї; вона була справжньою самітницею, і, здавалося, це її задовольняло. Щоправда, іноді, роздивляючись краєвид за вікном своєї кімнати, вона питала мене:
- Неллі, коли мені можна буде піднятися на вершину отого пагорба? Я хочу знати, що за ним - море?
- Ні, міс Кеті,- відповідала я, - там знову пагорби, такі ж, як цей.
- А якими здаються ці золотаві скелі, коли стоїш під ними? - спитала вона іншого разу.
Крутий схил Пеністон-Крегу приваблював її найбільше, особливо коли призахідне сонце падало на
- Хто? - спитала я з острахом.
- Вгадайте! - відповів він, спішившись і чіпляючи повіддя на гак біля дверей.- І хапайтеся за кутик вашого фартуха: так чи інак доведеться.
- Не містер Гіткліф, звісно? - скрикнула я.
- Що? Ви хіба б за ним проливали сльози? - сказав лікар. - Ні, Гіткліф - здоровий лобур: я його щойно бачив. Він аж погладшав відтоді, як розлучивсь із своєю пані.
- То хто ж тоді, містере Кеннет? - нетерпляче спитала я.
- Гіндлі Ерншо! Ваш давній друг Гіндлі, - відповів він, - а мій непутящий приятель; хоча останнім часом він надто здичавів, як на мене. Отак! Я ж казав, без мокроти не обійдеться. Заспокойтеся! Він умер так само, як жив: п'янющий як чіп. Бідний хлопець! Мені теж його шкода. Нелегко втрачати давніх друзів; хоч він міг чорт зна-що втнути, та й я натерпівся від його вибриків. Йому ще й двадцять сім не сповнилося; не старший за вас. Та хто б повірив, що ви з ним однолітки?
Зізнаюся, ця новина завдала мені тяжчого удару, ніж смерть місіс Лінтон: давні спогади заворушились у серці; і, сівши на ґанок, я побивалася, мов за кревним родичем, й попросила містера Кеннета, щоб він звелів іншій служниці провести його до хазяїна. Я не могла позбутися сумніву - чи помер він власною смертю? І що б я не робила, ця думка не полишала мене; вона так мене змучила, що я зрештою наважилася попросити в хазяїна дозволу піти до Буремного Перевалу - віддати останню шану померлому й подбати про похорон. Містер Лінтон спочатку не хотів мене відпускати, та я сказала, що небіжчик лежить там сам, усіма покинутий, і я маю прислужитися своєму молочному братові й колишньому хазяїну так само, як нинішньому; та ще нагадала, що малий Гортон - племінник його покійної дружини, і, за відсутності ближчих родичів, містер Лінтон має ним опікуватися: йому слід було б - і навіть конче потрібно - поцікавитися станом маєтку та подальшими намірами свого шваґра. Хазяїн на той час був не в змозі займатися такими справами і порадив мені звернутися до адвоката. Його адвокат вів також і справи Гіндлі Ерншо; я пішла до селища й попросила а його піти зі мною. Він похитав головою і мовив, що Гіткліфа краще не чіпати, а Гортон, по правді кажучи, залишився У жебраком.
- Його батько помер у боргах, - мовив він, - уся власність віддана в заставу, і єдине, що лишається спадкоємцеві,- це можливість пробудити співчуття у серці кредитора, щоб той поставився до нього людяніше.
Прийшовши до Перевалу, я пояснила, що хочу пересвідчитися, чи все робиться як належить; і Джозеф, якому, вочевидь, доводилося скрутно, відверто зрадів моїй появі. Містер Гіткліф сказав, що, як на нього, мені тут нема чого робити; та якщо вже мені так треба, я можу лишитись і простежити за підготуванням до похорону.
- Як уже на те пішло, - завважив він, - слід було б закопати цього бовдура на перехресті, без усіляких там церемоній. Варто було мені вчора по обіді лишити його самого хвилин на десять, як він позамикав од мене двері й усю ніч пиячив, поки не допився до смерті! Вранці ми виламали двері, бо почули, що він хропе, мов коняка; отут він і лежав, на лаві, і не прокинувся б, хоч шкуру з нього злупи. Я послав по Кеннета, і він прийшов; та лише тоді, коли ця скотина вже обернулася на падло: він уже і вмер, і задубів, тож сама розумієш - більш здіймати переполох було ні з чого!
Старий підтвердив його слова, та до себе пробурмотів:
- Ма'ть, нічо' б Гіткліфу не трафилося, якби він сам пішов до лікаря! Я б хазяїнові ліпше підсобив: аж ніяк він не був мертвий, коли я пішов, ні…
Я наполягла, щоб похорон був пристойним. Містер Гіткліф сказав, що це теж мій власний клопіт: він лише бажає мені не забувати, що гроші на всю цю виставу йдуть із його кишені. Він поводивсь так само жорстоко й недбало, як завжди, не виявляв ні радощів, ні смутку, - лише мовчазну втіху, мов після завершення важкої роботи. Певної миті я й справді побачила на його обличчі тріумфальний вираз: це було саме тоді, коли з будинку виносили труну. В нього вистачило лицемірства, щоб удавати скорботу; і, перш ніж піти з Гортоном за труною, він підняв нещасну дитину над столом і промимрив із дивною насолодою: «Тепер, любий хлопчику, ти мій! І побачимо, чи виросте одне дерево таким кривим, як інше, коли його зігне той самий вітер!» Малий простодушно втішався з його слів: він бавився бакенбардами Гіткліфа і гладив його по щоці. Та я, розгадавши зміст сказаного, напрямки мовила:
- Хлопчик піде зі мною до Грейнджу, сер. Ні на що у світі ви не маєте менше прав, аніж на нього!
- Це Лінтон так каже? - спитав він.
- Звичайно: він наказав мені забрати дитину, - відповіла я.
- Гаразд, - сказав цей мерзотник. - Не будемо сперечатися зараз; та мені все одно хочеться подбати про якесь юне створіння, тож скажи своєму хазяїнові, що тільки-но він спробує відняти в мене цього хлопця, я візьму замість нього свого власного сина. Я і Гортона просто так не віддам; але того вже будь-що дістану, не сумнівайтеся! Так і передай своєму хазяїнові.
Цього натяку було досить, щоб зв'язати нам руки. Повернувшись додому, я розповіла хазяїнові про суть нашої розмови; і Едгар Лінтон, якого доля племінника і спершу не надто цікавила, не захотів втручатися до цієї справи. Щоправда, не думаю, що з його втручання був би хоч якийсь зиск.
Гість став тепер хазяїном Буремного Перевалу: він міцно заволодів маєтком і довів адвокатові - який, у свою чергу, довів це містеру Лінтону, - що Гіндлі Ерншо заставив усі свої землі до останнього ярда, бо став запеклим картярем і потребував грошей, аби вдовольняти свою пристрасть; а він, Гіткліф, був його кредитором. Таким чином Гортон, що мав би стати першим джентльменом у наших краях, потрапив у цілковиту залежність од ворога свого батька і живе у рідній домівці, як слуга - хіба що не отримує платні,- не здатний захистити свої права, бо не має жодного друга і не підозрює, як жорстоко його упосліджено.
Розділ вісімнадцятий
Дванадцять років (продовжила оповідь місіс Дін), що минули з тієї сумної пори, були найщасливішими роками мого життя: найбільші клопоти були, як наша маленька леді трохи занедужає - та через це проходять усі діти, багаті чи бідні.
Щодо всього іншого, то після перших шести місяців вона росла, мов ялинка, і вже вміла ходити і розмовляти - по-своєму - ще до того, як удруге зацвів верес над могилою місіс Лінтон. То був крихітний промінчик сонця, що освітлював самотній дім. Вона росла справжньою красунею, з темними очима Ерншо, але з білою, як в усіх Лінтонів, шкірою, тонкими рисами обличчя і світлим хвилястим волоссям. Дівчинка росла жвавою й задерикуватою, але без жорстокості, а серце мала напрочуд чуйне і палке. Своєю вдатністю до сильних почуттів вона нагадувала матір, та все ж не була подібною до неї, бо вміла бути м'якою й покірливою, мов голубка, голос мала ніжний, а погляд - мрійливий; її гнів ніколи не клекотів, а любов - не вирувала: вона була глибока й ніжна. Проте треба визнати, що мала вона й деякі вади: одна з них була зухвалість, а друга - вередливість, що завжди є у розбещених дітях - добрих чи злих. Якщо комусь зі слуг траплялось її розсердити, одразу ж починалось: «Я скажу татові!» І якщо батько дорікав їй хоч одним поглядом, то було вже страх яке горе; думаю, він за все життя не сказав їй жодного різкого слова. Він взяв освіту доньки цілком у свої руки й перетворив її на справді приємне заняття. На щастя, допитливість і гострий розум зробили з неї здібну ученицю: вона вчилася швидко й була жадібна до знань, віддаючи належне батьковому хисту до вчителювання.
До тринадцяти років вона ніколи не виходила за паркову браму сама. Містер Едгар Лінтон брав її з собою на прогулянку - на милю-дві, не далі,- але це траплялося рідко, а супроводжувати її комусь іншому він не довіряв. Гімертон був для неї незнаною чужиною, церква - єдиною будівлею, окрім її власного дому, за двері якої їй доводилося вступити. Буремний Перевал і містер Гіткліф не існували для неї; вона була справжньою самітницею, і, здавалося, це її задовольняло. Щоправда, іноді, роздивляючись краєвид за вікном своєї кімнати, вона питала мене:
- Неллі, коли мені можна буде піднятися на вершину отого пагорба? Я хочу знати, що за ним - море?
- Ні, міс Кеті,- відповідала я, - там знову пагорби, такі ж, як цей.
- А якими здаються ці золотаві скелі, коли стоїш під ними? - спитала вона іншого разу.
Крутий схил Пеністон-Крегу приваблював її найбільше, особливо коли призахідне сонце падало на
Вы читаете Буремний Перевал
