нього і на сусідні вершини, а все навколо ховалося в тіні. Я пояснила, що це голі кам'яні брили, і землі між ними ледве вистачає, щоб зростити таке-сяке хирляве деревце.
- А чому вони такі осяйні ще довго після того, як тут уже стемніє? - допитувалася вона.
- Бо там набагато вище, ніж тут у нас, - відповідала я, - і вам на них не піднятися, вони надто високі й круті. Взимку мороз приходить туди раніше, ніж до нас; у розпалі літа я навіть знайшла сніг у тій чорній провалині на північно-східному боці!
- О, ти бувала там! - захоплено вигукнула вона. - Отже, і я зможу туди піти, коли виросту. А тато там бував, Неллі?
- На щастя, мати Лінтона вмерла - квапливо відповіла я, - що те місце негоже для прогулянки. Поля, де ви гуляєте з ним, аж як миліші! А парк Трашкрос-Грейнджу - найліпша місцинка на світі.
- Парк я знаю, а гори - ні,- промимрила вона до себе.- І мені дуже хотілося б поглянути на все довкола з найвищої вершини; мій маленький поні Мінні колись домчить мене і туди. Одна зі служниць якось обмовилася про «Печеру фей» і Кеті загорілося там побувати. Вона не давала спокою містеру Лінтону, і той пообіцяв, що дозволить їй цю мандрівку, коли вона постаршає. Але міс Катрина лічила свій вік місяцями, і питання: «Ну як, я вже досить велика, щоб піти на Пеністон-Крег?» - не полишало її вуст. Звивистий шлях, що вів у гори, пролягав поблизу Буремного Перевалу. Едгар не міг наважитися на таку подорож і тому незмінно давав доньці одну й ту саму відповідь: «Ні, люба, ще рано».
Я вже згадувала, що місіс Гіткліф прожила трохи більше дванадцяти років після того, як покинула чоловіка. У їхній сім'ї ніхто не відзначався міцним здоров'ям: і їй, і Едгарові бракувало життєвої снаги, притаманної тутешнім жителям. На що вона хворіла востаннє, я не знаю; мабуть, обох звела в могилу та сама недуга - подібна до гарячки, вона підкрадається повільно, та є невиліковною і дедалі швидше висотує з людини життя. Ізабелла написала братові, що вже чотири місяці як хвора й усвідомлює, який на неї чекає кінець, і попросила його приїхати, якщо це можливо; бо їй треба владнати чимало справ, і вона хоче попрощатися з ним і віддати йому Лінтона. Вона сподівалася, що хлопчика в нього не заберуть, як не забрали в неї; батько Лінтона, намагалася вона переконати себе, не схоче взяти на свої плечі такий тягар, як утримання та виховання дитини. Мій хазяїн, не вагаючись ні хвилини, згодився на сестрине прохання; він неохоче виїздив із дому на звичайні запрошення, та на це відгукнувся відразу ж. Він наказав мені не зводити очей із Катрини і кілька разів повторив, що їй не слід виходити за межі парку, хоч би й у моєму супроводі; те, що дівчинка може вийти сама, йому навіть не спадало на думку.
Його не було три тижні. Перші кілька днів Кеті сиділа в кутку бібліотеки, така засмучена, що не могла ні читати, ні забавлятися; у такому спокійному стані вона не завдавала мені клопотів. Та невдовзі цей стан змінився нетерплячим і вередливим нудьгуванням, а я була надто заклопотана, та, А зрештою, не така вже й молоденька, щоб витанцьовувати навколо неї, і тому віднайшла засіб, що давав малій змогу розважатися самій: я відправляла її прогулятися парком - часом пішки, а часом і верхи на поні - і терпляче вислуховувала її розповіді про справжні й вигадані пригоди, що сталися з нею під час подорожі.
Літо буяло у всій своїй красі, і вона настільки вподобала ці самотні прогулянки, що іноді пропадала до самого чаю, і тоді на її казкові оповіді не вистачало й цілого вечора. Я не боялася, що вона випурхне на волю: ворота були надійно замкнені, до того ж мені здавалося, що вона навряд чи наважиться вийти сама, навіть якби вони стояли відчинені. На лихо, така довірливість мені, як то кажуть, вилізла боком. Якось Катрина прибігла до мене о восьмій ранку і сказала, що вона сьогодні - арабський купець, що вирушає зі своїм караваном до пустелі, і я мушу дати їй усякого їства для неї та її худобини: коня і трьох верблюдів, тобто для великого хорта і двох пойнтерів. Я зібрала чималий запас ласощів і поскладала все до кошика при сідлі. Мала вскочила у сідло - веселе ельфенятко у крислатому капелюшку з вуаллю, що мав захищати її від липневого сонця - і пустила поні клусом, сміючись у відповідь на мої турботливі намовляння не пускатися навскач та раніше повернутися. Бешкетниця не з'явилася до чаю; один із мандрівників - хорт, що був уже старим і полюбляв спокійніший відпочинок, - скоро повернувся; але ні Кеті, ні поні, ні інших собак ніде не було видно. Я відсилала шукачів і тим путівцем, і отим, і іншим - і врешті-решт сама взялася до пошуків. Один із робітників лагодив огорожу навколо розсадника, біля самої межі наших володінь. Я спитала, чи не бачив він малої панянки.
- Бачив уранці,- відповів він, - вона попросила, щоб я їй зрізав ліщинову лозинку, а потім гайнула на своєму Стрибунці через огорожу - отуто, де нижче, - і тільки її й бачили! Можете собі уявити, як я почувалася після такої новини!
Вмить зметикувала, що мандрівниця, певно, вирушила до У Пеністон-Крегу. «Що ж це з нею буде»? - вигукнула я, кидаючись до пролому в огорожі, яку латав робітник, і вискочила просто на битий шлях. Я мчала, мов із вітром наввипередки, милю за милею, поки вигин дороги не виніс мене до самого Буремного Перевалу, але не постерегла Катрини ні тут, ні там.
Крег лежить за півтори милі від Перевалу, а Перевал - за чотири від Грейнджу; тому я боялася, що не зможу туди дістатися до темряви. «А як вона посковзнулася десь там на камені,- думала я, - і вбилася чи зламала руку або ногу?» Ці страхи так заволоділи мною, що спершу я відчула невимовне полегшення, побачивши біля будинку Чарлі - одного з найлютіших наших пойнтерів; він лежав під вікном, морда в нього була розпухла, вухо скривавлене.
Я відчинила хвіртку і, збігши на ґанок, чимдуж затарабанила у двері. Жінка, що їх відчинила, була мені знайома: раніше вона жила у Гімертоні, а після смерті містера Ерншо найнялася сюди.
- Ой, - мовила вона, - ви шукаєте вашу малу панночку! Не бійтеся, вона тут, жива й здорова; та добре, що це ви, а не хазяїн.
- То його немає? - видихнула я, задихаючись із переляку та швидкого бігу.
- Ні, ні,- відповіла вона. - Обоє пішли, і він, і Джозеф; мабуть, ще з годину не вернуться. Заходьте, спочинете трошки.
Я увійшла - і побачила моє заблукале ягнятко біля вогнища: воно гойдалось у маленькому кріслечку, що належало її матері, коли та була дитиною. Свого капелюшка вона повісила на стіну й почувалася цілком як удома: сміялась і щось гомоніла до Гортона - високого, міцного вісімнадцятирічного парубка, який витріщався на неї з цікавістю та подивом, силкуючись втямити бодай щось із її безугавної швидкої балаканини.
- Дуже добре, міс! - вигукнула я, приховуючи радість під маскою гніву. - Тепер я вас більш нікуди не відпущу, поки не повернеться ваш тато. Ви в мене й за поріг не ступите, капосне ви, неслухняне дівчисько!
- Ой, Неллі! - весело скрикнула вона, зістрибнувши з крісла, і підбігла до мене. - Я тобі розповім таку чудову історію! То ти мене все-таки знайшла… Ти бувала тут коли-небудь раніше?
- Одягайте вашого капелюшка, - мовила я, - і хутко мені додому! Ви мене дуже засмутили, міс Кеті; дуже ви негарно поводитесь! А пхинькати нема чого: це мені не відшкодує того страху, що я натерпілася, поки оббігала всю округу! Ви лишень подумайте, як містер Лінтон мене застерігав не випускати вас із парку; а ви нишком тікаєте! Тепер видно, що ви за хитра лисичка, і ніхто вам більше не йнятиме віри.
- А що я зробила? - схлипнула вона, заскочена зненацька. - Тато нічого мені не казав, і він не буде мене сварити, Неллі, він ніколи не сердиться, як ти!
- Ну-бо, ходімо! - квапила я. - Дайте я зав'яжу вам стрічки. І годі вам комизитись! Ой, сором який! Тринадцять літ дівчині, а так вередує!
Я сказала так, бо вона скинула з голови капелюшка і відскочила від мене подалі, до коминка.
- Ні,- втрутилася служниця, - це гарна дівчинка, ви вже не сваріться на неї, місіс Дін. То ми її втримали: вона хотіла відразу ж їхати додому, аби ви там не сполошилися. Гортон схотів її провести, а я подумала, що так воно й краще буде: місця тут дикі, самі пагорби довкола. Гортон упродовж усієї розмови стояв, застромивши руки до кишень, надто знічений, аби говорити, хоча з його погляду здавалося, що моє вторгнення для нього є не надто великою приємністю.
- Скільки вас можна чекати? - вела я далі, не звертаючи уваги на втручання служниці. - За десять хвилин звечоріє. Де ваш поні, міс Кеті? І де Фенікс? Я вас тут покину, якщо ви не поквапитеся, тож будьте ласкаві!
- Поні на подвір'ї,- відповіла вона, - а Фенікса замкнули. Його покусали - і Чарлі також. Я хотіла тобі про все розповісти, але ти не в гуморі й тому на це не заслуговуєш.
Я підняла капелюшка і збиралася знов надягти його на неї, але вона, побачивши, що всі довкола на її боці, почала бігати від мене по всій кімнаті; я кинулась її ловити, а вона вислизала, мов мишеня, - то за
- А чому вони такі осяйні ще довго після того, як тут уже стемніє? - допитувалася вона.
- Бо там набагато вище, ніж тут у нас, - відповідала я, - і вам на них не піднятися, вони надто високі й круті. Взимку мороз приходить туди раніше, ніж до нас; у розпалі літа я навіть знайшла сніг у тій чорній провалині на північно-східному боці!
- О, ти бувала там! - захоплено вигукнула вона. - Отже, і я зможу туди піти, коли виросту. А тато там бував, Неллі?
- На щастя, мати Лінтона вмерла - квапливо відповіла я, - що те місце негоже для прогулянки. Поля, де ви гуляєте з ним, аж як миліші! А парк Трашкрос-Грейнджу - найліпша місцинка на світі.
- Парк я знаю, а гори - ні,- промимрила вона до себе.- І мені дуже хотілося б поглянути на все довкола з найвищої вершини; мій маленький поні Мінні колись домчить мене і туди. Одна зі служниць якось обмовилася про «Печеру фей» і Кеті загорілося там побувати. Вона не давала спокою містеру Лінтону, і той пообіцяв, що дозволить їй цю мандрівку, коли вона постаршає. Але міс Катрина лічила свій вік місяцями, і питання: «Ну як, я вже досить велика, щоб піти на Пеністон-Крег?» - не полишало її вуст. Звивистий шлях, що вів у гори, пролягав поблизу Буремного Перевалу. Едгар не міг наважитися на таку подорож і тому незмінно давав доньці одну й ту саму відповідь: «Ні, люба, ще рано».
Я вже згадувала, що місіс Гіткліф прожила трохи більше дванадцяти років після того, як покинула чоловіка. У їхній сім'ї ніхто не відзначався міцним здоров'ям: і їй, і Едгарові бракувало життєвої снаги, притаманної тутешнім жителям. На що вона хворіла востаннє, я не знаю; мабуть, обох звела в могилу та сама недуга - подібна до гарячки, вона підкрадається повільно, та є невиліковною і дедалі швидше висотує з людини життя. Ізабелла написала братові, що вже чотири місяці як хвора й усвідомлює, який на неї чекає кінець, і попросила його приїхати, якщо це можливо; бо їй треба владнати чимало справ, і вона хоче попрощатися з ним і віддати йому Лінтона. Вона сподівалася, що хлопчика в нього не заберуть, як не забрали в неї; батько Лінтона, намагалася вона переконати себе, не схоче взяти на свої плечі такий тягар, як утримання та виховання дитини. Мій хазяїн, не вагаючись ні хвилини, згодився на сестрине прохання; він неохоче виїздив із дому на звичайні запрошення, та на це відгукнувся відразу ж. Він наказав мені не зводити очей із Катрини і кілька разів повторив, що їй не слід виходити за межі парку, хоч би й у моєму супроводі; те, що дівчинка може вийти сама, йому навіть не спадало на думку.
Його не було три тижні. Перші кілька днів Кеті сиділа в кутку бібліотеки, така засмучена, що не могла ні читати, ні забавлятися; у такому спокійному стані вона не завдавала мені клопотів. Та невдовзі цей стан змінився нетерплячим і вередливим нудьгуванням, а я була надто заклопотана, та, А зрештою, не така вже й молоденька, щоб витанцьовувати навколо неї, і тому віднайшла засіб, що давав малій змогу розважатися самій: я відправляла її прогулятися парком - часом пішки, а часом і верхи на поні - і терпляче вислуховувала її розповіді про справжні й вигадані пригоди, що сталися з нею під час подорожі.
Літо буяло у всій своїй красі, і вона настільки вподобала ці самотні прогулянки, що іноді пропадала до самого чаю, і тоді на її казкові оповіді не вистачало й цілого вечора. Я не боялася, що вона випурхне на волю: ворота були надійно замкнені, до того ж мені здавалося, що вона навряд чи наважиться вийти сама, навіть якби вони стояли відчинені. На лихо, така довірливість мені, як то кажуть, вилізла боком. Якось Катрина прибігла до мене о восьмій ранку і сказала, що вона сьогодні - арабський купець, що вирушає зі своїм караваном до пустелі, і я мушу дати їй усякого їства для неї та її худобини: коня і трьох верблюдів, тобто для великого хорта і двох пойнтерів. Я зібрала чималий запас ласощів і поскладала все до кошика при сідлі. Мала вскочила у сідло - веселе ельфенятко у крислатому капелюшку з вуаллю, що мав захищати її від липневого сонця - і пустила поні клусом, сміючись у відповідь на мої турботливі намовляння не пускатися навскач та раніше повернутися. Бешкетниця не з'явилася до чаю; один із мандрівників - хорт, що був уже старим і полюбляв спокійніший відпочинок, - скоро повернувся; але ні Кеті, ні поні, ні інших собак ніде не було видно. Я відсилала шукачів і тим путівцем, і отим, і іншим - і врешті-решт сама взялася до пошуків. Один із робітників лагодив огорожу навколо розсадника, біля самої межі наших володінь. Я спитала, чи не бачив він малої панянки.
- Бачив уранці,- відповів він, - вона попросила, щоб я їй зрізав ліщинову лозинку, а потім гайнула на своєму Стрибунці через огорожу - отуто, де нижче, - і тільки її й бачили! Можете собі уявити, як я почувалася після такої новини!
Вмить зметикувала, що мандрівниця, певно, вирушила до У Пеністон-Крегу. «Що ж це з нею буде»? - вигукнула я, кидаючись до пролому в огорожі, яку латав робітник, і вискочила просто на битий шлях. Я мчала, мов із вітром наввипередки, милю за милею, поки вигин дороги не виніс мене до самого Буремного Перевалу, але не постерегла Катрини ні тут, ні там.
Крег лежить за півтори милі від Перевалу, а Перевал - за чотири від Грейнджу; тому я боялася, що не зможу туди дістатися до темряви. «А як вона посковзнулася десь там на камені,- думала я, - і вбилася чи зламала руку або ногу?» Ці страхи так заволоділи мною, що спершу я відчула невимовне полегшення, побачивши біля будинку Чарлі - одного з найлютіших наших пойнтерів; він лежав під вікном, морда в нього була розпухла, вухо скривавлене.
Я відчинила хвіртку і, збігши на ґанок, чимдуж затарабанила у двері. Жінка, що їх відчинила, була мені знайома: раніше вона жила у Гімертоні, а після смерті містера Ерншо найнялася сюди.
- Ой, - мовила вона, - ви шукаєте вашу малу панночку! Не бійтеся, вона тут, жива й здорова; та добре, що це ви, а не хазяїн.
- То його немає? - видихнула я, задихаючись із переляку та швидкого бігу.
- Ні, ні,- відповіла вона. - Обоє пішли, і він, і Джозеф; мабуть, ще з годину не вернуться. Заходьте, спочинете трошки.
Я увійшла - і побачила моє заблукале ягнятко біля вогнища: воно гойдалось у маленькому кріслечку, що належало її матері, коли та була дитиною. Свого капелюшка вона повісила на стіну й почувалася цілком як удома: сміялась і щось гомоніла до Гортона - високого, міцного вісімнадцятирічного парубка, який витріщався на неї з цікавістю та подивом, силкуючись втямити бодай щось із її безугавної швидкої балаканини.
- Дуже добре, міс! - вигукнула я, приховуючи радість під маскою гніву. - Тепер я вас більш нікуди не відпущу, поки не повернеться ваш тато. Ви в мене й за поріг не ступите, капосне ви, неслухняне дівчисько!
- Ой, Неллі! - весело скрикнула вона, зістрибнувши з крісла, і підбігла до мене. - Я тобі розповім таку чудову історію! То ти мене все-таки знайшла… Ти бувала тут коли-небудь раніше?
- Одягайте вашого капелюшка, - мовила я, - і хутко мені додому! Ви мене дуже засмутили, міс Кеті; дуже ви негарно поводитесь! А пхинькати нема чого: це мені не відшкодує того страху, що я натерпілася, поки оббігала всю округу! Ви лишень подумайте, як містер Лінтон мене застерігав не випускати вас із парку; а ви нишком тікаєте! Тепер видно, що ви за хитра лисичка, і ніхто вам більше не йнятиме віри.
- А що я зробила? - схлипнула вона, заскочена зненацька. - Тато нічого мені не казав, і він не буде мене сварити, Неллі, він ніколи не сердиться, як ти!
- Ну-бо, ходімо! - квапила я. - Дайте я зав'яжу вам стрічки. І годі вам комизитись! Ой, сором який! Тринадцять літ дівчині, а так вередує!
Я сказала так, бо вона скинула з голови капелюшка і відскочила від мене подалі, до коминка.
- Ні,- втрутилася служниця, - це гарна дівчинка, ви вже не сваріться на неї, місіс Дін. То ми її втримали: вона хотіла відразу ж їхати додому, аби ви там не сполошилися. Гортон схотів її провести, а я подумала, що так воно й краще буде: місця тут дикі, самі пагорби довкола. Гортон упродовж усієї розмови стояв, застромивши руки до кишень, надто знічений, аби говорити, хоча з його погляду здавалося, що моє вторгнення для нього є не надто великою приємністю.
- Скільки вас можна чекати? - вела я далі, не звертаючи уваги на втручання служниці. - За десять хвилин звечоріє. Де ваш поні, міс Кеті? І де Фенікс? Я вас тут покину, якщо ви не поквапитеся, тож будьте ласкаві!
- Поні на подвір'ї,- відповіла вона, - а Фенікса замкнули. Його покусали - і Чарлі також. Я хотіла тобі про все розповісти, але ти не в гуморі й тому на це не заслуговуєш.
Я підняла капелюшка і збиралася знов надягти його на неї, але вона, побачивши, що всі довкола на її боці, почала бігати від мене по всій кімнаті; я кинулась її ловити, а вона вислизала, мов мишеня, - то за
Вы читаете Буремний Перевал
