Нері знову прийшов до Майкла і виклав карти на стіл.
Він сказав, що не хоче працювати в Лас-Вегасі, а воліє служити «родині» десь тут, у Нью-Йорку. Запевнив у своїй відданості. Майкл був зворушений. Нері це добре бачив. Але Майкл наполіг, щоб Нері спочатку відпочив місяць у Майамі, в готелі, що належав «родині»; йому оплатили дорогу й видали місячну платню наперед, отже, він мав потрібні кошти, щоб відпочити як слід.
Цей відпочинок уперше дав Нері змогу зазнати розкошів. Обслуга в готелі аж упадала за ним: «То ж приятель Майкла Корлеоне!»
Про це вже знали тут усі. Йому дали шикарний номер, не якусь там кімнатчину, як для бідного родича. Чоловік, що держав нічний клуб при готелі, звів його з вродливими дівчатами. Повернувшись до Нью-Йорка через місяць, Нері уже трохи не так дивився на життя.
Його приділили до загону Клеменци. У цього знавця кадрів він пройшов пильну перевірку. Доводилося вживати певних запобіжних заходів. Адже як-не-як Нері колись був полісменом. Але природна злість Нері поборола всі докори сумління, якщо вони у нього ще були.
Менше як за рік він «пройшов гарт», і всі дороги назад було йому відрізано.
Клеменца співав йому дифірамби. Нері, мовляв, справжнє диво, другий Лука Бразі. Клеменца хвалився, що він буде ще кращий за Луку Бразі. Адже ж Нері був його знахідкою. Фізичні дані його були досконалі. Він мав таку реакцію й координацію, що міг би стати другим Джо ді Маджо. Клеменца також знав, що Нері не залишать під його командою. Його підпорядкували самому Майклові Корлеоне — звісно, з неодмінним посередництвом Тома Хейгена. Нері отримував чималу платню, але у нього не було власного джерела прибутку, такого, як, скажімо, букмекерська контора чи данина з профспілкової організації. Зрозуміло, що його пошана до Майкла Корлеоне була безмежна, і одного дня Хейген жартома сказав Майклові: «Ну, тепер ти маєш свого Луку».
Майкл кивнув головою. Він справді домігся свого. Нері став вірним йому до самої смерті. А навчив Майкла зробити це, звичайно, сам дон. Якось, під час своєї довгої науки у батька, Майкл запитав:
— Скажи, як ти зумів приручити такого типа, як Бразі? Таку звірюку?
І дон прочитав йому лекцію.
— Є на світі люди, — сказав він, — котрі самі нариваються, щоб їх уколошкали. Ти, певне, помічав таких. Граючи в карти, заводять сварки; коли хто на дорозі ледь-ледь черкне їхню машину крилом, вискакують з машини, як скажені, або лають і дратують людей, про чию силу нічого не знають. Я якось бачив одного дурня, що умисне дражнив цілий гурт горлорізів, сам-самісінький і без зброї. Такі люди ніби ходять по світу й кричать: «Убийте мене! Убийте мене!» Про таке ми читаємо в газетах щодня. Звісно, такі люди й іншим завдають чимало лиха.
Ось Лука Бразі й був такою людиною. Але він був чоловік такий надзвичайний, що дуже довго не міг знайти на свою голову сильніших за себе. Для нас такі люди здебільшого ні до чого, але такий, як Бразі, в умілих руках стає могутньою зброєю. Весь фокус ось у чому: коли вже він не боїться смерті й справді шукає її, зроби так, щоб ти був єдиний на світі, від чиєї руки він не хоче вмерти. Нехай він боїться тільки цього — не самої смерті, а тільки того, що порішиш його саме ти. І тоді він твій.
Це був один з найцінніших уроків, даних доном за життя, і Майкл скористався ним, щоб зробити Нері своїм Лукою Бразі,
І ось тепер нарешті Альберт Нері у своїй квартирі в Бронксі збирався знову вдягти форму полісмена. Він старанно чистив її. Потім начистить кобуру. І на кашкеті також треба надраїти козирок, налощити міцні чорні черевики. Нері працював з охотою. Він знайшов своє місце в світі, Майкл Корлеоне довіряє йому цілковито, і сьогодні Нері виправдає цю довіру.
Розділ 31
Того ж таки дня два великі лімузини стояли на подвір’ї в Лонг-Біч. Одна з машин чекала на Конні Корлеоне, її матір, чоловіка та двох синів, щоб відвезти їх до аеропорту. Родина Ріцці збиралася провести в Лас-Вегасі літо й підготуватися до остаточного переїзду в це місто. Такий наказ отримав Карло від Майкла, незважаючи на протести Конні. Майкл не став пояснювати, що він бажає вивезти всіх з маєтку до початку переговорів між «родинами» Корлеоне й Барціні. Бо й саму зустріч тримали у великій таємниці. Про неї в «родині» знали лише капореджіме.
Другий лімузин чекав на Кей з дітьми: вони їхали навідати її батьків у Нью-Гемпшир. Майкл мусив залишатися на Лонг-Біч, у нього, на жаль, були невідкладні справи.
Напередодні ввечері Майкл переказав Карло Ріцці, що Карло зможе приєднатися до жінки й дітей через кілька днів, але поки що він потрібен тут. Конні лютувала. Намагалася додзвонитися до Майкла, але той поїхав у місто. І тепер нишпорила по всьому маєтку, але Майкл зачинився з Томом Хейгеном і наказав, щоб його не турбували. Конні поцілувала на прощання свого Карло, і він допоміг їй сісти в машину.
— Якщо ти не прилетиш через два дні, то я сама приїду сюди, за тобою, — погрожувала йому Конні.
— Я приїду, — пообіцяв він, нагороджуючи її наостанку змовницькою посмішкою хтивого чоловіка. Вона висунулася у віконце.
— Як ти думаєш, навіщо ти потрібен Майклові? — Від хвилювання її обличчя виглядало старим і непривабливим. Карло стенув плечима.
— Він обіцяв мені щось значне, — відповів Карло. Може, саме про це й хоче переговорити. У всякому разі, він натякнув саме на таку можливість.
Карло не знав, що на сьогоднішній вечір призначено зустріч з Барціні. Конні перепитала зацікавлено:
— Це правда, Карло?
Чоловік заспокійливо кивнув головою.
Лімузин виїхав через ворота на вулицю. Лише коли від'їхала перша машина, вийшов Майкл, щоб попрощатися з Кей і синами. Карло також підійшов і побажав Кей щасливої подорожі й доброго відпочинку. Нарешті й другий лімузин від'їхав з подвір'я.
— Вибач, що затримав тебе тут, Карло. Але це забере не більше двох днів.
— Будь ласка, скільки завгодно, — поспішив висловити свою згоду Карло.
— От і добре, — сказав Майкл. — Будь коло телефону, я тебе покличу, коли звільнюсь. А до того у мене є ще деякі справи, гаразд?
— Гаразд, гаразд, Майку, — відповів Карло. А тоді пішов до себе додому, подзвонив коханці, яку таємно тримав у Вестбері, і пообіцяв, що сьогодні ввечері спробує приїхати до неї. А потім витяг пляшку віскі й приготувався чекати. Сидіти за пляшкою довелося досить довго. Десь після полудня у ворота почали заїжджати машини. Карло бачив, як з однієї вийшов Клеменца, а трохи пізніше з другої вийшов Тессіо. Обох охоронець провів до будинку Майкла. Через кілька годин Клеменца вийшов, а Тессіо не з'являвся.
Карло пішов на подвір'я подихати свіжим повітрям, хвилин на десять, не більше. Він знав в обличчя усіх охоронців, що несли службу в маєтку, навіть приятелював з декотрими. Думав погомоніти з ким-небудь, щоб згаяти час. Але, на його подив, серед сьогоднішніх охоронців не було жодного знайомого обличчя. Всі незнайомі. А ще дивніше — коло брами стояв Рокко Лампоне, а Карло знав, що Рокко має надто високе становище в «родині», щоб виконувати таке холуйське доручення, хіба трапилося щось справді надзвичайне.
Рокко всміхнувся по-дружньому й привітався. Карло насторожився. Рокко сказав:
— Ого, а я думав, що ти збирався на відпочинок разом з доном.
— Майк хоче, щоб я затримався на пару днів. Має для мене якісь справи, — відповів Карло.
— Он воно що, — зітхнув Рокко Лампоне. — Мені сказав те ж саме. А потім звелів стовбичити при воротях. Що ж, він бос, ворота так ворота, кат їх бери. — В його голосі відчувалася трохи презирлива нотка; мовляв, Майклові ще далеко до свого батька.
Карло вислухав той натяк неприхильно.
— Майкл знає, що робить, — відказав він.
Рокко прийняв цю відсіч мовчки. Карло попрощався й пішов у дім. Щось діється, але Рокко не знав, що саме.
Майкл стояв біля вікна у вітальні й дивився, як Карло тиняється по двору. Хейген подав йому чарку міцного коньяку. Майкл вдячно всміхнувся й трохи надпив. Позад нього Хейген лагідно нагадав:
— Майку, треба починати, вже час.
— От якби не так скоро, — зітхнув Майкл, — якби старий протяг трохи довше.
— Все буде гаразд, — заспокоїв Хейген. — Якщо я не наплутав, то й ніхто не наплутає. Ти все чудово облагодив.
Вы читаете Хрещений Батько
