Клеменца показав йому, де на пістолеті запобіжник, і Віто відвів його. Колись, ще малим хлопцем на Сицилії, коли йому ледве минуло дев'ять років, він часто ходив на полювання разом з батьком і часто стріляв з важкої рушниці, яку називають «лупара». Якраз його вправність поводження з «лупарою» й призвела до того, що після загибелі батька вбивці винесли смертний вирок і синові.
Із затемненого під'їзду Віто побачив, як Фануччі білою плямою перейшов вулицю у напрямку до дверей. Віто відсахнувся, притиснувшись плечима до внутрішніх дверей, які вели на сходи. Пістолета він тримав напоготові, його простягнена рука всього якісь два кроки не сягала вуличних дверей. Двері розчинилися всередину. Білий, широкоплечий, грізний Фануччі затулив собою прозір у дверях. Корлеоне вистрелив.
Відкриті двері частково випустили звук пострілу на вулицю, але й будинок наче аж струснуло. Фануччі вхопився за двері, намагаючись устояти рівно і силкуючись видобути пістолета. Він пообривав ґудзики на піджаку й відкинув полу. Віто побачив його пістолет, а разом з тим і червоні патьоки на білій сорочці, що стікали від черепа вниз. Дуже старанно, так, ніби він стромляв голку у вену, Віто Корлеоне послав другу кулю в те червоне мереживо.
Фануччі впав на проході, заважаючи дверям зачинитися. У нього вихопився жахливий, майже комічний зойк людини, яка відчуває неймовірний фізичний біль. Він кричав і кричав. Віто пригадував, що Фануччі скрикнув принаймні тричі, поки він підніс йому пістолета до спітнілої скроні й вистрелив у голову. Не минуло й п'яти секунд, як Фануччі вже лежав мертвий у прочинених дверях.
Віто дуже обережно витяг великий гаманець із піджака вбитого й поклав собі за пазуху. А потім перейшов вулицю, зайшов у будинок навпроти, вийшов у маленький внутрішній двір і піднявся пожежною драбиною на дах. Звідти глянув ще раз на вулицю. Тіло Фануччі ще лежало на дверях, нікого іншого не було видно. Двоє вікон у будинку розчинилися, і з них вистромилися темні голови, а що він не міг розгледіти їхніх рис, то й вони, очевидно, не могли розгледіти його. І не стануть такі люди бігти в поліцію зі свідченням. Фануччі лежатиме до ранку, якщо на нього не натрапить черговий полісмен. Ніхто з мешканців будинку не захоче самохіть накликати на себе підозру поліції та ходити на допити. Всі позамикають двері і вдаватимуть, що нічого не чули.
Йому не було чого поспішати. Він дістався покрівлями до власного будинку, спустився по сходах униз, відімкнув двері квартири, зайшов і замкнувся. Витребушив гаманець убитого. Окрім семисот доларів, там був лише один п'ятидоларовий та кілька однодоларових папірців. Під підкладку була запхана стара п'ятидоларова золота монета — може, талісман на щастя. Якби Фануччі був багатим гангстером, він напевне не тягав би з собою весь свій скарб. Це також підтвердило деякі з припущень Віто.
Він знав, що треба спекатися гаманця й пістолета (знав також, що золоту п'ятидоларівку треба залишити в гаманці). Віто знов піднявся на дах, пройшов кілька будинків і жбурнув гаманець у повітряний колодязь. А потім витяг набої з пістолета і з усієї сили вдарив стволом об карниз покрівлі. Ствол не піддавався. Тоді він перехопив пістолет за нього і тріснув рукояткою об димар. Пістолет розпався на рукоятку й ствол. Віто жбурнув обидві частини в різні повітряні колодязі між будинками. Вони впали з височини п'яти поверхів без стуку: в колодязях уже назбиралися купи м'якого сміття, до завтра з вікон викинуть ще більше, і якщо він буде такий щасливий, ніщо не розкриється. Віто вернувся додому.
Він трохи дрижав від збудження, але цілком володів собою. Перевдягнувся, і побоюючись, що на одяг могла потрапити кров, кинув його в балію, в якій жінка прала білизну. Узяв луг і великий темний брусок простого мила, намилив і протер одяг над раковиною на залізній пральній дошці. А потім вимив милом і лугом балію і раковину. В кутку в спальні побачив купку щойно випраної білизни і змішав з нею свої речі. А потім натяг свіжі штани й сорочку і вийшов, щоб приєднатися до дітей, дружини та сусідів, які сиділи перед будинком.
Всі ці запобіжні заходи виявилися непотрібними. Поліція, знайшовши ранком труп, не викликала Віто Корлеоне на допит. Його неабияк дивувало, що їй взагалі так ніколи й не став відомим візит Фануччі до нього в день убивства. Він розраховував на той факт, що Фануччі живий і здоровий вийшов з його помешкання, як на алібі. Пізніше Віто дізнався, що поліція навіть рада була здихатися
Фануччі і не дуже й розшукувала вбивць. Вирішили, що Фануччі скарали інші гангстери, і тому допитали кількох відомих бандитів, за якими вже значилось по кілька кримінальних злочинів. А що Віто Корлеоне ще ні разу ні на чому не попадався, то на нього так підозра і не впала.
Але якщо поліцію вдалося перехитрити, то з партнерами була інша річ. Піт Клеменца й Тессіо уникали зустрічі з ним тиждень, два тижні, а потім якось зайшли до нього. Вони поводилися з підкресленою повагою. Віто Корлеоне привітав їх, як звикле, гостинно, налив вина. Першим лагідно заговорив Клеменца:
— Ніхто вже не збирає данину з крамарів на Дев'ятій авеню, ніхто не збирає й з гравців у нашому районі.
Віто Корлеоне пильно подивився на обох, але нічого не сказав у відповідь. Тоді порушив мовчання Тессіо:
— Ми могли б узяти на себе клієнтуру Фануччі, вони б нам платили.
Віто Корлеоне знизав плечима:
— А чому ви прийшли з цим до мене? Мене такі справи не цікавлять анітрохи.
Клеменца зареготав. Ще юнаком, ще до того, як він розкохав собі величезне черево, Клеменца вже сміявся сміхом гладкого чоловіка:
— Так-так, ну, а як із тим пістолетом, що я тобі дав для роботи з машинами? Коли він більше тобі не потрібен, ти б міг повернути його мені.
Віто Корлеоне повільно, неквапно видобув з кишені пачку асигнацій і відділив від неї п'ять десятидоларівок:
— Ось, плачу. Я викинув пістолета після того, як ми впоралися з тією машиною. — І він посміхнувся до обох.
Тоді Віто ще не знав впливу своєї посмішки. Від неї всередині хололо, хоч у ній не було ніякої навмисної погрози. Він посміхався немовби до якогось власного жарту, відомого лише йому самому. Та усміхався він так лише годі, коли пахло смертю і коли не йшлося про жарти, а його очі залишалися не усміхнені, і оскільки зовні він завжди був спокійною й розсудливою людиною, такий несподіваний типі його справжньої натури навівав жах.
Клеменца відмовив:
— Мені не треба грошей.
Віто сховав гроші в кишеню. Він чекав. Вони добре розуміли один одного. І Клеменца, й Тессіо знали, що це він убив Фануччі, і хоч Віто ніколи не прохопився жодним слоном, за кілька тижнів усі в їхній околиці вже знали про це. Всі тепер ставилися до Віто Корлеоне як до «шановної людини». Проте він нічого не робив для того, щоб перебрати на себе данину, яку здирав Фануччі.
Сталося те, що мусило статися. Якось увечері його дружина привела з собою до хати сусідку, вдовицю. То була італійка з бездоганною славою. Вона тяжко працювала, щоб забезпечити своїх напівосиротілих дітей. Її шістнадцятирічний син приносив платню додому у заклеєному конверті, як заведено на батьківщині, в Італії, і вручав її матері, сімнадцятирічна донька-модистка робила так само. Вся родина вечорами за мізерну плату нашивала ґудзики на паперові картки, на яких ті продаються. Жінку звали синьйора Коломбо. Дружина сказала Віто:
— Синьйора має клопіт і хоче попросити тебе про послугу.
Віто Корлеоне сподівався, що в нього проситимуть грошей, і вже зібрався відлічити, скільки треба. Та виявилося, що йдеться про інше. Пані Коломбо мала песика, якого дуже любив її найменший син. Але до власника будинку почали надходити скарги, що собака ночами гавкає, і він наказав пані Коломбо збути пса. Вона вдала, що послухалася. Але власник довідався, що його обдурили, і наказав звільнити квартиру. На цей раз вона і справді пообіцяла спекатися собаки і зробила те, але розлючений хазяїн затявся на своєму, і тепер вона мала залишити квартиру по-доброму або хазяїн покличе поліцію і їх викинуть на вулицю. А як же плакав її бідний хлопчик, коли вони віддали собачку родичам на Лонг-Айленд! І все це, виявляється, марно — тепер їх викидають з квартири.
Віто Корлеоне запитав у неї ввічливо:
— А чому ви просите допомоги саме в мене?
Пані Коломбо кивнула на його дружину:
— Це вона порадила мені звернутися до тебе.
Із затемненого під'їзду Віто побачив, як Фануччі білою плямою перейшов вулицю у напрямку до дверей. Віто відсахнувся, притиснувшись плечима до внутрішніх дверей, які вели на сходи. Пістолета він тримав напоготові, його простягнена рука всього якісь два кроки не сягала вуличних дверей. Двері розчинилися всередину. Білий, широкоплечий, грізний Фануччі затулив собою прозір у дверях. Корлеоне вистрелив.
Відкриті двері частково випустили звук пострілу на вулицю, але й будинок наче аж струснуло. Фануччі вхопився за двері, намагаючись устояти рівно і силкуючись видобути пістолета. Він пообривав ґудзики на піджаку й відкинув полу. Віто побачив його пістолет, а разом з тим і червоні патьоки на білій сорочці, що стікали від черепа вниз. Дуже старанно, так, ніби він стромляв голку у вену, Віто Корлеоне послав другу кулю в те червоне мереживо.
Фануччі впав на проході, заважаючи дверям зачинитися. У нього вихопився жахливий, майже комічний зойк людини, яка відчуває неймовірний фізичний біль. Він кричав і кричав. Віто пригадував, що Фануччі скрикнув принаймні тричі, поки він підніс йому пістолета до спітнілої скроні й вистрелив у голову. Не минуло й п'яти секунд, як Фануччі вже лежав мертвий у прочинених дверях.
Віто дуже обережно витяг великий гаманець із піджака вбитого й поклав собі за пазуху. А потім перейшов вулицю, зайшов у будинок навпроти, вийшов у маленький внутрішній двір і піднявся пожежною драбиною на дах. Звідти глянув ще раз на вулицю. Тіло Фануччі ще лежало на дверях, нікого іншого не було видно. Двоє вікон у будинку розчинилися, і з них вистромилися темні голови, а що він не міг розгледіти їхніх рис, то й вони, очевидно, не могли розгледіти його. І не стануть такі люди бігти в поліцію зі свідченням. Фануччі лежатиме до ранку, якщо на нього не натрапить черговий полісмен. Ніхто з мешканців будинку не захоче самохіть накликати на себе підозру поліції та ходити на допити. Всі позамикають двері і вдаватимуть, що нічого не чули.
Йому не було чого поспішати. Він дістався покрівлями до власного будинку, спустився по сходах униз, відімкнув двері квартири, зайшов і замкнувся. Витребушив гаманець убитого. Окрім семисот доларів, там був лише один п'ятидоларовий та кілька однодоларових папірців. Під підкладку була запхана стара п'ятидоларова золота монета — може, талісман на щастя. Якби Фануччі був багатим гангстером, він напевне не тягав би з собою весь свій скарб. Це також підтвердило деякі з припущень Віто.
Він знав, що треба спекатися гаманця й пістолета (знав також, що золоту п'ятидоларівку треба залишити в гаманці). Віто знов піднявся на дах, пройшов кілька будинків і жбурнув гаманець у повітряний колодязь. А потім витяг набої з пістолета і з усієї сили вдарив стволом об карниз покрівлі. Ствол не піддавався. Тоді він перехопив пістолет за нього і тріснув рукояткою об димар. Пістолет розпався на рукоятку й ствол. Віто жбурнув обидві частини в різні повітряні колодязі між будинками. Вони впали з височини п'яти поверхів без стуку: в колодязях уже назбиралися купи м'якого сміття, до завтра з вікон викинуть ще більше, і якщо він буде такий щасливий, ніщо не розкриється. Віто вернувся додому.
Він трохи дрижав від збудження, але цілком володів собою. Перевдягнувся, і побоюючись, що на одяг могла потрапити кров, кинув його в балію, в якій жінка прала білизну. Узяв луг і великий темний брусок простого мила, намилив і протер одяг над раковиною на залізній пральній дошці. А потім вимив милом і лугом балію і раковину. В кутку в спальні побачив купку щойно випраної білизни і змішав з нею свої речі. А потім натяг свіжі штани й сорочку і вийшов, щоб приєднатися до дітей, дружини та сусідів, які сиділи перед будинком.
Всі ці запобіжні заходи виявилися непотрібними. Поліція, знайшовши ранком труп, не викликала Віто Корлеоне на допит. Його неабияк дивувало, що їй взагалі так ніколи й не став відомим візит Фануччі до нього в день убивства. Він розраховував на той факт, що Фануччі живий і здоровий вийшов з його помешкання, як на алібі. Пізніше Віто дізнався, що поліція навіть рада була здихатися
Фануччі і не дуже й розшукувала вбивць. Вирішили, що Фануччі скарали інші гангстери, і тому допитали кількох відомих бандитів, за якими вже значилось по кілька кримінальних злочинів. А що Віто Корлеоне ще ні разу ні на чому не попадався, то на нього так підозра і не впала.
Але якщо поліцію вдалося перехитрити, то з партнерами була інша річ. Піт Клеменца й Тессіо уникали зустрічі з ним тиждень, два тижні, а потім якось зайшли до нього. Вони поводилися з підкресленою повагою. Віто Корлеоне привітав їх, як звикле, гостинно, налив вина. Першим лагідно заговорив Клеменца:
— Ніхто вже не збирає данину з крамарів на Дев'ятій авеню, ніхто не збирає й з гравців у нашому районі.
Віто Корлеоне пильно подивився на обох, але нічого не сказав у відповідь. Тоді порушив мовчання Тессіо:
— Ми могли б узяти на себе клієнтуру Фануччі, вони б нам платили.
Віто Корлеоне знизав плечима:
— А чому ви прийшли з цим до мене? Мене такі справи не цікавлять анітрохи.
Клеменца зареготав. Ще юнаком, ще до того, як він розкохав собі величезне черево, Клеменца вже сміявся сміхом гладкого чоловіка:
— Так-так, ну, а як із тим пістолетом, що я тобі дав для роботи з машинами? Коли він більше тобі не потрібен, ти б міг повернути його мені.
Віто Корлеоне повільно, неквапно видобув з кишені пачку асигнацій і відділив від неї п'ять десятидоларівок:
— Ось, плачу. Я викинув пістолета після того, як ми впоралися з тією машиною. — І він посміхнувся до обох.
Тоді Віто ще не знав впливу своєї посмішки. Від неї всередині хололо, хоч у ній не було ніякої навмисної погрози. Він посміхався немовби до якогось власного жарту, відомого лише йому самому. Та усміхався він так лише годі, коли пахло смертю і коли не йшлося про жарти, а його очі залишалися не усміхнені, і оскільки зовні він завжди був спокійною й розсудливою людиною, такий несподіваний типі його справжньої натури навівав жах.
Клеменца відмовив:
— Мені не треба грошей.
Віто сховав гроші в кишеню. Він чекав. Вони добре розуміли один одного. І Клеменца, й Тессіо знали, що це він убив Фануччі, і хоч Віто ніколи не прохопився жодним слоном, за кілька тижнів усі в їхній околиці вже знали про це. Всі тепер ставилися до Віто Корлеоне як до «шановної людини». Проте він нічого не робив для того, щоб перебрати на себе данину, яку здирав Фануччі.
Сталося те, що мусило статися. Якось увечері його дружина привела з собою до хати сусідку, вдовицю. То була італійка з бездоганною славою. Вона тяжко працювала, щоб забезпечити своїх напівосиротілих дітей. Її шістнадцятирічний син приносив платню додому у заклеєному конверті, як заведено на батьківщині, в Італії, і вручав її матері, сімнадцятирічна донька-модистка робила так само. Вся родина вечорами за мізерну плату нашивала ґудзики на паперові картки, на яких ті продаються. Жінку звали синьйора Коломбо. Дружина сказала Віто:
— Синьйора має клопіт і хоче попросити тебе про послугу.
Віто Корлеоне сподівався, що в нього проситимуть грошей, і вже зібрався відлічити, скільки треба. Та виявилося, що йдеться про інше. Пані Коломбо мала песика, якого дуже любив її найменший син. Але до власника будинку почали надходити скарги, що собака ночами гавкає, і він наказав пані Коломбо збути пса. Вона вдала, що послухалася. Але власник довідався, що його обдурили, і наказав звільнити квартиру. На цей раз вона і справді пообіцяла спекатися собаки і зробила те, але розлючений хазяїн затявся на своєму, і тепер вона мала залишити квартиру по-доброму або хазяїн покличе поліцію і їх викинуть на вулицю. А як же плакав її бідний хлопчик, коли вони віддали собачку родичам на Лонг-Айленд! І все це, виявляється, марно — тепер їх викидають з квартири.
Віто Корлеоне запитав у неї ввічливо:
— А чому ви просите допомоги саме в мене?
Пані Коломбо кивнула на його дружину:
— Це вона порадила мені звернутися до тебе.
Вы читаете Хрещений Батько
