Почувши це, Карлсон пирхнув.
- Вона мені життя вкорочує! Всюди пхає свого носа! В цій хаті я ніколи не маю спокою!
Він сів на стілець і насупився.
- Якщо так і далі буде, то я не граюся. Самі собі споряджайте своїх привидів, як хочете!
Та потім він підскочив до шаховки з білизною і відчинив дверцята. [432]
- На щастя, тут ще є простирадла. ! Він схопив мамине найкраще льняне простирадло та Малий зупинив його:
- О ні, не це! Лиши його... там є старі порвані простирадла, вони теж годяться. ;
Карлсон був невдоволений.
- Старі порвані простирадла! Я вважав, що невеличкий привид із Васастаду повинен мати ошатне святкове вбрання. Та коли вже в мене немає на прикметі іншого, ще кращого будинку, то нехай... давай сюди те дрантя!
Малий витяг два порваних простирадла й подав Карлсонові.
- Якщо ти їх ізшиєш, то вийде привидовий одяг,- мовив він.
Карлсон стояв набурмосений з простирадлами в руках.
- Якщо я їх ізшию? Ти хотів сказати: якщо ти їх ізшиєш! Гайда, полетимо до мене на дах, щоб у розпалі шиття не наскочив хатній цап!
А за кілька хвилин Малий уже сидів у Карлсоновій хатці й шив привидові одяг. У школі на уроках ручної праці він навчився і пришивати, і вистьобувати, і шити хрестиком, але як зліпити з двох простирадл одяг привидові, його не навчено. Довелося давати собі раду самому. Він обережно спробував залучити собі на підмогу Карлсона.
- Ти хоч би покраяв простирадла,- попросив він. Карлсон похитав головою.
- От кого б я покраяв, то це твою маму... і ще й як би покраяв! їй конче треба було забирати моє приви- дове вбрання! Отож буде чесно й справедливо, коли ти зшиєш мені нове. Берись до роботи й не скигли!
Крім того, сказав він, йому ніколи шити, бо треба негайно малювати картину. [434]
- Картини малюють тоді, коли є натхнення. А воно якраз надходить до мене. Гоп! Ось воно й прийшло!
Малий не знав, що таке натхнення. Карлсон пояснив, що це така хвороба. На неї хворіють усі художники - тоді їм хочеться малювати й малювати, замість шити привидові одяг.
Тож Малий виліз на столярний верстат, сів, підібгавши ноги, як справжній кравець, і заходився шити, а Карлсон примостився собі в куточку біля коминка й малював картину.
За вікном стояла темна ніч, але в Карлсоновій хатці було ясно й затишно - під стелею горіла гасова лампа, а в коминку палав вогонь.
- Сподіваюсь, ти уважний і вмілий кравець,- мовив Карлсон.- У кожному разі я хочу мати гарний привидовий одяг. Я люблю мережку навколо шиї, або хай буде шлярка.
Малий нічого не відповів.
Він шив собі далі, в коминку потріскував вогонь, а Карлсон усе малював.
- А що ти малюєш? - запитав Малий.
- Побачиш, коли я закінчу,- відповів Карлсон. Нарешті Малий зшив привидовий одяг - як йому здавалося, цілком добрий одяг. Карлсон поміряв його і лишився дуже вдоволений. Щоб показати себе, він пролетів кілька разів по кімнаті.
Малий здригнувся. Карлсон видався йому справді страшним і схожим на привида. Бідолашна панна Цап! Вона так хотіла мати привида, і от їй з'явиться такий, що, далебі, кого завгодно може перелякати.
- Тепер хатній цап хай шле повідомлення дядькам з телебачення,- мовив Карлсон.- Бо скоро з'явиться невеличкий привид із Васастаду, моторизований, буйний, і вродливий, і страшенно-страшенно небезпечний.
Карлсон літав по кімнаті й задоволено сміявся. Картина [435] більше не цікавила його. Малий підійшов подивитися, що Карлсон намалював.
«Портрет моїх кроликів»,- було написано внизу на аркуші.
Насправді ж Карлсон намалював маленьке червоне звірятко, що більше скидалося на лисицю.
- Це що, лисиця? - спитав Малий.
Карлсон стишив лет і приземлився поряд з Малим. Він схилив набік голову й поглянув на картину.
- Ну, певне, що лисиця. Безперечно, це лисиця, що її намалював найкращий у світі майстер малювати лисиць.
- Так,- сказав Малий,- але ж... тут написано «Портрет моїх кроликів»... Де ж ті кролики?
- Вони всередині в лисиці,- відповів Карлсон. [436]
Карлсонів дзвоник
Другого ранку і Боссе, і Бетан прокинулися з якимись дивними червоними плямами на тілі.
- Скарлатина,- сказала панна Цап, побачивши плями. Те саме сказав лікар, якого вона викликала.
- Скарлатина! Негайно до лікарні! Потім він показав на Малого:
- А його поки що треба ізолювати.
Малий заплакав. Він не хотів, щоб його ізолювали. І не тому, що знав, як то бути ізольованому, але це слово звучало препогано.
- Цить,- сказав Боссе, коли лікар пішов,- це означає, що тобі тільки не доведеться ходити до школи й зустрічатися з іншими дітьми. Щоб не заразити їх, розумієш?
Бетан лежала й плакала.
- Бідний Малий! Який ти будеш самітний! Мабуть, треба зателефонувати мамі.
Але панна Цап не хотіла й чути про таке.
- Нізащо! Пані Свантесон потрібен спокій і відпочинок. Подумайте-но, адже вона теж хвора. Я буду його доглядати. -
Вона кивнула на Малого, що весь у сльозах стояв коло ліжка Бетан.
Більше говорити не було часу, бо приїхала санітарна машина й забрала Боссе та Бетан. Малий плакав. Звісно, він часом сердився на своїх брата й сестру, але й дуже їх любив.
Яке горе, що Боссе й Бетан треба лягати в лікарню!
- Ну, бувай здоров, Малий! - сказав Боссе, коли санітари виносили його.
- До побачення, любий, дорогий братику, не сумуй! Ми скоро повернемось! - мовила Бетан. [437]
- Добре тобі казати,- ревів Малий.- А як вм помрете!
Панна Цап насварила його:
- Як можна бути такому дурному й думати, що вію скарлатини помирають!
Малий пішов до своєї кімнати. Там він узяв на руки! Бімбо.
- Тепер у мене залишився тільки ти,- сказав він і обняв Бімбо.- І, звичайно, Карлсон.
Бімбо чудово розумів, що Малому тяжко. Він лизав хлопчикові обличчя, немов хотів сказати:
«Так, але принаймні ти маєш мене. І Карлсона!» Довгу хвилину Малий сидів собі тихенько й думав,,; як добре, що є Бімбо. А потім страшенно затужив за мамою. Він згадав, що обіцяв їй писати, і надумав негайно виконати обіцянку.
«Люба мамо,- писав він.- Мабуть, що нашій родині кінець. Боссе і Бетан захоріли на шкарлатину і лижать у лікарні а я ізольований. Це ни погано але я теж захорію на шкарлатину а тато в Лондоні коли він ще живий хоч я ни чув щоб він був хорий проте він певне захорів потім якщо решта всі хорі. Мині сумно без вас, авжеж а ви дуже хорі? Я міг би багато розповісти за Карлсона але я ни буду бо ви тілки будуте хвилюватися а вам каже хатній цап потрібин спокій і відпочинок. Вона ни хора і Карлсон також та скоро будуть хорі. *
До побачиння дорога мамо відпочивайте собі спокійно!»
- Більше я нічого не писатиму,- сказав Малий до Бімбо,- бо не хочу її лякати.
Потім він підійшов до вікна й подзвонив Карлсо-нові. Аякже, таки справді подзвонив! Бо вчора ввечері [438]
Карлсон вигадав одну хитру річ. Він провів дзвоника від кімнати Малого до своєї хатки на даху.
- Не випадає літати і вдавати з себе привида абияк,- сказав Карлсон.- Ні, тепер Карлсон зробив найкращий у світі дзвоник, і ти можеш подзвонити й призначити виступ привида тоді, коли хатній цап сидить у вигідному місці і вдивляється в темряву, щоб побачити мене, невеличкого й страшного.
