Малий зазирнув під ліжко до Карлсона. Той лежав собі й весело поблискував очима. Та ось він виліз, вдоволений і радісний.
- Гей! - вигукнув він.- Почекай-но лишень до вечора, поки смеркне! Тоді хатній цап побачить таке, про що справді варто буде написати до телебачення!
Малий знову захихотів і ніжно глянув на Карлсона.
- Бути ізольованому теж гарно, аби тільки разом з тобою,- сказав він.
На мить Малий згадав Крістера й Гуніллу - раніше він завжди грався з ними.
Взагалі шкода, що тепер йому не можна, зустрічатися з Крістером і Гуніллою.
«Проте з Карлсоном однаково гратися веселіше»,- міркував він.
Але тепер Карлсон більше не мав часу гратися. Він [444]заявив, що мусить іти додому й наладнати свій глушник.
- Не випадає привидові із Васастаду густи, мов летюча діжка, розумієш? Ні, треба летіти тихо, страшно, як дух, щоб на хатньому цапові аж шерсть настовбурчилась.
Потім Карлсон домовився з Малим про сигналізацію дзвоником.
- Якщо ти подзвониш один раз,- сказав він,- то це буде «Приходь негайно», якщо двічі, то «Будь ласка, не приходь», а як тричі, то «Уяви собі, що на світі нема такого вродливого, і розумного, і до міри затов-стого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне».
- Навіщо ж мені дзвонити про таке? - здивувався Малий.
- Ну... бо приємні й підбадьорливі слова треба казати своїм приятелям приблизно кожні п'ять хвилин, а я не можу так часто прилітати сюди, збагнув?
Малий задумливо подивився на Карлсона.
- Я ж також твій приятель, правда? Але я не пам'ятаю, щоб ти колись казав мені приємні й підбадьорливі слова.
Карлсон засміявся.
- Це зовсім інша річ! Ти просто дурненький хлопчисько! [445]
Малий кивнув. Він знав, що Карлсон правду каже.
- Але ти хоч принаймні любиш мене?
- Еге ж, далебі, люблю,- мовив Карлсон.- Я й сам не знаю чому, але майже завжди думаю про тебе, коли не можу заснути після обіду.
Він поплескав Малого по щоці.
- Звісно, люблю тебе... мабуть, трохи через те, що ти зовсім не схожий на мене, бідолашна дитино.
Він знявся до вікна і на прощання помахав Малому рукою.
- А якщо ти дзвонитимеш, наче на пожежу,- додав Карлсон,- то це означатиме, що десь справді горить або «Я знову збудив тебе, любий Карлсоне, бери великого кошика і ходи забрати всі мої іграшки... я віддаю їх тобі».
І Карлсон полетів.
Але перед Малим на підлозі влігся Бімбо й замахав хвостом. Він так завжди показував, що радий комусь і хоче, щоб хтось із ним погрався. Малий ліг біля нього. Бімбо підстрибнув і заскавулів з радощів. Потім виліз Малому на руки й заплющив очі.
- Тобі приємно, що я не в школі і що я ізольований? - спитав Малий.- Ти, Бімбо, напевне, вважаєш, що я найкращий у світі?
Невеличкий привид із Васастаду
Малому випав довгий, самотній день, і він не міг дочекатися вечора. Йому здавалося, що то якийсь особливий вечір, ніби новорічний. Він грався з Бімбо, роздивлявся на свої марки і трохи вчив арифметику, бо не хотів відставати від своїх товаришів у. класі. Коли ж, на думку Малого, Крістер мав уже прийти зі школи, він зателефонував йому і розповів про скарлатину. [446]
- Я не міг піти до зубрильні, бо я ізольований, розумієш!
Малий вважав, що це прозвучало просто чудово. Крістер, певне, теж так вважав, бо зовсім принишк.
- Можеш розповісти про це Гуніллі,- додав Малий.
- Тобі не нудно? - озвався нарешті Крістер, коли трохи отямився.
- Ні, адже я маю...- почав Малий і замовк.
Він хотів сказати «Карлсона», та не міг через тата. Весною, звичайно, Крістер і Гунілла кілька разів бачили Карлсона, але це було ще до того, як тато звелів, щоб ніхто з них не розповідав про Карлсона жодній живій душі. Відтоді Крістер і Гунілла забули вже про нього, і Малий вважав, що це тільки на краще.
«Бо тепер він став моїм власним таємним Карлсо-ном»,- подумав собі Малий. Він квапливо попрощався з Крістером:
- Бувай, мені тепер ніколи.
Сумно було Малому обідати з самою тільки панною Цап. Але вона насмажила справді смачних тюфтельок, і Малий з'їв їх добру купку. Наостанці він дістав пирога з яблуками у ванільній підливі.
І тоді хлопцеві почало здаватися, що панна Цап не зовсім безнадійна.
«Найкраще в хатнього цапа - це пиріг з яблуками,- міркував він,- а найкраще в пирога - це ванільна підлива, а найкраще у ванільної підливи - це те, що я їм її».
І все-таки то був зовсім не веселий обід - стільки місць за столом стояло порожніх! Малий тужив за мамою і татом, за Боссе й Бетан - за всіма по черзі. Ну, йому справді-таки було сумно, до того ж, панна Цап весь час говорила про Фріду, а та вже Малому страх як набридла. [447]
Та ось настав вечір. Була осінь, і смеркало швидко. Малий стояв біля вікна блідий з напруження і дивився, як над дахами спалахують зірки. Він чекав. Це було гірше, як у новорічний вечір. Тоді доводиться чекати тільки на якогось гнома, а що таке гном проти неве^ личкого привида з Васастаду - ніщо! Малий нервово кусав нігті. Він знав, що тепер десь там нагорі Карлсон теж чекає. Панна Цап сиділа в кухні й парила собі в балійці ноги. Вона щодня парила їх, і ще мала прийти віддати Малому на добраніч. Вона обіцяла, що прийде. Отоді й настане пора подзвонити Карлсонові. А потім... о господи, як каже панна Цап, о господи, як же буде цікаво!
- Якщо вона не прийде скоро, то я лусну з нетерплячки! - промурмотів Малий.
Та ось вона прийшла. Малий побачив у дверях її великі босі вимиті ноги і аж стріпнувся, як рибина,- так злякався, хоч він і чекав на неї, і знав, що вона має прийти.
Панна Цап невдоволено поглянула на нього.
- Ти чого стовбичиш біля відчиненого вікна в піжамі? Ану гайда в ліжко!
- Я... я просто дивлюся на зірки,- затнувся Малий.- А ви не хочете поглянути на них?
То Малий так хитро хотів заманити її до вікна. Водночас він непомітно просунув руку за завісу, де був мотузок, і щосили шарпонув за нього. Він почув, як на даху задзвонив дзвоник.
Панна Цап теж почула.
- Щось нагорі торохтить,- сказала вона.- Дивно.
- Авжеж, справді дивно,- погодився Малий.
І він затамував віддих. Бо з їхнього даху знявся невеличкий, зовсім круглий привид і полинув перед вікном. І враз Малий почув мелодію - дуже тиху й дуже жалісливу, але він не сумнівався, що то «Жалобна при-видова пісня» линула серед осінньої ночі. [44Н]
- Ти глянь-но... он... о господи! - мовила панна Цап.
Вона зблідла як смерть і сіла на стілець. А ще казала, що не боїться привидів!
Малий спробував заспокоїти її. [449]
- Еге ж, тепер і я починаю вірити в привиди,- сказав він.- Але ж то такий маленький привид, що нема чого лякатися.
Та панна Цап не слухала його. Вона втупилась у вікно, що за ним привид почав свій фантастичний виступ.
- Забери його геть! Забери його геть! - застогнала панна Цап.
Але привида з Васастаду не можна було забрати. Він літав собі взад і вперед, угору і вниз, і часом перекидався в повітрі. І навіть як він перекидався, жаліслива мелодія не стихала.
Малий вважав, що то було справді гарне й поетичне видовище. Білий невеличкий привид, темне, всіяне зірками небо й жаліслива музика. Та панна Цап була іншої думки. Вона схопила Малого за руку й
