- Ти ж сьогодні не чекаєш того плюгавого Карл-сона? Хоч би я останні свої години тут мала спокій.
Та не встиг Малий щось відповісти, як за вікном хтось заспівав радісним голосом:
Прилинь, ясне сонечко, У моє віконечко... [471]
І на підвіконні вродився Карлсон.
- Гей-гоп! Ось прилинуло ваше ясне сонечко, тепер будемо бавитись. Гей-гоп!
Та панна Цап благально звела до нього руки:
- Ні, ні!.. Все, що завгодно, тільки не бавитись!
- Ну звичайно, спочатку ми поснідаємо,- мовив Карлсон і злетів з підвіконня. Панна Цап уже накрила [472] стіл собі й Малому. Карлсон сів на стілець і взяв ножа та виделку.
- Ну, починаймо! Давайте сніданок. Він приязно кивнув панні Цап.
- Ви теж можете поснідати з нами. Візьміть собі тарілку й сідайте до столу.
Він принюхався.
- А що ви нам дасте?
- Доброї прочуханки,- сказала панна Цап і почала ще дужче мішати в каструлі.- Принаймні тобі її треба було б дати. Але в мене так болить усе тіло, що, мабуть, я сьогодні не здужаю бігати.
Аж ось панна Цап висипала своє вариво в миску й поставила на стіл.
- їжте,- мовила вона.- Я поснідаю потім, бо лікар сказав, що мені треба їсти в тиші й спокої.
- Атож,- кивнув Карлсон,- там десь у коробці є сухарі, і ви погризете собі їх, коли ми поснідаємо. Візьмете скоринку і з'їсте в тиші й спокої.
Він спритно наклав собі на тарілку чималу купку пудингу. Зате Малий узяв тільки ложку. Він завжди боявся їжі, якої ще не пробував. А такого пудингу Малий ще зроду не бачив.
Карлсон почав мостити з пудингу вежку і вал навколо неї. Поки він споруджував свою фортецю, Малий обережно скуштував і... ох! Йому забило дух, на очах виступили сльози, а в роті запекло, немов вогдем. Але ж панна Цап стояла й очікувально дивилася на нього, тому Малий мовчки проковтнув той пудинг.
Карлсон глянув на нього з-за своєї вежі й запитав:
- Що з тобою? Чого ти плачеш?
- Я... я згадав щось дуже сумне,- затнувся Малий.
- Ага,- мовив Карлсон і жадібно накинувся на свою вежу. Він засунув до рота першу ложку, та враз зойкнув і зайшовся слізьми. [473]
- Що таке? - спитала панна Цап.
- Мабуть, отрута... Але вам видніше, чого ви сюди намішали,- сказав Карлсон.- Мерщій несіть пожежну помпу, бо в мене горлянка горить!
Він витер сльози.
- А ти чого плачеш? - спитав Малий.
- Я також згадав щось дуже сумне,- відповів Карлсон.
- А що саме? - поцікавився Малий.
- Оцей пудинг,- відповів Карлсон.
Проте їхня розмова не сподобалась панні Цап.
- Майте сором! Тисячі дітей на світі хтозна-що дали б, аби скуштувати такого пудингу.
Карлсон засунув руку до кишені й витяг записника.
- Можна попросити адресу хоч двох таких дітей? Але панна Цап тільки щось буркнула і не дала жодної адреси.
- То, мабуть, цілий рід якихось малих ковтачів вогню, які тільки те й роблять, що ковтають полум'я та сірку.
Тієї миті в сінях пролунав дзвоник, і панна Цап пішла відчиняти.
- Ходімо подивимось, хто то,- сказав Карлсон.- Може, то хтось із тих ковтачів вогню прийшов сюди, аби хтозна-що віддати за вогненну кашу панни Цап? Тоді треба пильнувати, щоб вона не продешевилась... А то віддасть за безцінь так багато коштовної отрути.
Він побіг до сіней, і Малий за ним. Вони стояли позад панни Цап і, коли та відчинила, почули, як хтось сказав:
- Моє прізвище Пек. Я з Шведського радіо і телебачення.
Малий похолов. Він обережно виглянув з-за сукні панни Цап і побачив, що перед дверима стояв якийсь чоловік, мабуть, один із тих вродливих, розумних і до [474] міри затовстих чоловіків у розквіті сил, яких, за словами панни Цап, повно на телестудії. - Може, я маю честь бачити Гільдур Цап? - спитав пан Пек.
- Це я,- відповіла панна Цап.- Але я заплатила й за радіо, й за телевізор, тож ви дарма прийшли.
Пан Пек приязно всміхнувся.
- Я не по гроші. Ні, я з нагоди тих привидів, що ви писали... Ми залюбки передамо ваш виступ.
Панна Цап почервоніла. Вона не могла й слова вимовити.
- Вам погано? - врешті спитав пан Пек.
- Ні,- мовила панна Цап.- Мало сказати погано. Це найгірші хвилини в моєму житті.
Малий стояв позад неї і відчував приблизно те саме. О господи, тепер почнеться жах. Кожної миті пан Пек може побачити Карлсона, і коли завтра мама, тато, Боссе й Бетан повернуться додому, тут буде повно дротів, і телекамер, і до міри затовстих дядьків, і не мати їм більше спокою. О господи, куди ж йому діти Карлсона!
І враз Малому впала в око стара скриня, що стояла в сінях. Там Бетан тримала свої театральні костюми. Вона та ще дівчата з їхнього класу створили собі якийсь безглуздий гурток. Вони часом збиралися в Бетан, перевдягались і бігали по всій квартирі, вдаючи з себе бозна-кого. Дівчата називали те кривляння театром - ото дурні! - думав Малий. Але як добре, що ця скриня тепер стоїть тут!
Малий відчинив віко скрині і схвильовано шепнув Карлсонові:
- Мерщій ховайся сюди!
І хоч Карлсон не розумів, навіщо йому ховатися, він був не з тих, хто відмовляється встругнути якусь штуку, коли того треба. Він хитро підморгнув Малому [476] і вскочив до скрині. Малий миттю зачинив віко. Потім занепокоєно зиркнув на панну Цап і пана Пека: чи, бува, не помітили вони чогось?
Ні, не помітили, бо саме забалакали про те, чого панні Цап так погано.
- Тут нема ніяких привидів,- сказала панна Цап мало не крізь сльози.- То все тільки негідні хлоп'ячі витівки.
- Отже, привидів немає,- мовив пан Пек. І тоді панна Цап зовсім розплакалась.
- Ні, нема... і я ніколи не попаду в телебачення... лиш Фріда!
Пан Пек ласкаво поплескав її по плечу.
- Не переймайтесь цим, панно Цап. Може, випаде якась інша Негода.
- Ні, не випаде,- хлипала панна Цап.
Вона опустилась на скриню, затулила руками обличчя й гірко заридала. Малому стало шкода її. Він був присоромлений і почувався так, неначе то він винен у всьому.
Раптом у скрині щось тихенько забурчало.
- О, пробачте,- мовила панна Цап.- Це тому, що я ще не снідала.
- Нічого, хай собі бурчить,- приязно сказав пан Пек.- Але сніданок, напевне, готовий, бо з кухні дуже смачно пахне. Що ви там приготували?
- Та трохи пудингу,- хлипала панна Цап.- Свого власного винаходу. Називається «Лагоминка Гільдур Цап».
- Пахне він неймовірно смачно,- сказав пан Пек.-
І неголодному хочеться покуштувати. Панна Цап підвелася зі скрині.
- Еге ж, він смачний, хоч дітлахи не захотіли його їсти. Може, покуштуєте?
Пан Пек трохи поманіжився, заявив, що йому незручно, [477] та врешті скінчилося тим, 'що вони обоє подалися до кухні.
Малий підняв віко й зазирнув до Карлсона, що лежав собі й тихенько буркотів.
- Прошу тебе, полеж, доки він піде,- сказав Малий,- а то попадеш у телевізор.
- Аякже,- сказав Карлсон.- Ти думаєш, що в цій скриньці не так тісно, як у телевізорі, га?
Малий прочинив трохи віко, щоб Карлсонові було чим дихати, а тоді побіг до кухні. Йому дуже кортіло поглянути на пана Пека, коли той куштуватиме лагоминку панни Цап.
