— Пуаро, — звернувся я до друга, — зміна обстановки пішла б вам на користь.
— Ви так думаєте, друже?
— Яв цьому переконаний.
— Справді? — відказав усміхаючись Пуаро. — Так ви вже все уладнали?
— Поїдете?
— Куди ви маєте намір мене відвезти?
— У Брайтон. Справа в тому, що мій приятель з Сіті залучив мене до однієї дуже вигідної справи, і... ну, як то кажуть, у мене завелись грошенята. Я вважаю, що, зупинившись в готелі «Гранд-Метрополітен», ми чудово проведемо наш уїкенд.
— Яз вдячністю приймаю вашу пропозицію. Те, що ви не забуваєте про мене, старого, свідчить про вашу добросердість. А, доброзичливе серце, врешті-решт, цінується вище за сірі мозкові клітини. Так-так, це кажу вам я, три, котрий про це часто забуває.
Мені таке зіставлення було не дуже до вподоби. Я підозрюю, що Пуаро іноді схильний недооцінювати мою кмітливість. Але його доброзичливість до мене була настільки очевидна, що моя легка досада швидко розвіялась.
— Отже, домовились, — підсумував я квапливо. У суботу ми вечеряли в «Гранд-Метрополітен» серед розкішно одягнено! публіки. Кого там у Брайтош тільки не було! Вбрання були чудові, а коштовності — поначеплені часом із бажання їх продемонструвати навіть усупереч доброму смаку — були просто дивовижні.
— Оце так видовисько! — бурмотів Пуаро. — Зборище спекулянтів, правда ж, Гастінгсе?
— Можливо, — відповів я. — Матимемо надію, що не всі вони одного поля ягоди.
Пуаро з цікавістю оглядався навкруги.
— Споглядаючи цю силу-силенну коштовностей, я починаю жалкувати, що спеціалізувався на викритті злочинів, а не на їх вчиненні. Яка чудова нагода для кваліфікованого злодія! Зверніть увагу, Гастінгсе, на огрядну даму, що сидить біля колони. Вона, можна твердити, вся увішана самоцвітами.
Я простежив за його поглядом.
— О, — вигукнув я, — це ж місіс Опалсен.
— Ви з нею знайомі?
— Як вам сказати, її чоловік — багатий біржовий маклер, який нажив великі гроші на недавньому нафтовому бумі.
По вечері ми зустріли Опалсенів у вітальні, і я відрекомендував їм Пуаро. Кілька хвилин ми невимушене розмовляли, і все закінчилось тим, що каву ми вже пили разом. Пуаро кинув кілька схвальних слів відносно дивовижних коштовних каменів, що прикрашали пишні груди леді, і та відразу ж розцвіла від глибокого задоволення.
— Це моє хобі, містере Пуаро. Я так люблю коштовні камені. Ец знає це моє уподобання, і, коли справи в нього йдуть непогано, він приносить мені що-небудь новеньке. Ви цікавитесь коштовними каменями?
— Подеколи мені доводиться мати з ними справу, мадам. Моя професія змусила мене ознайомитися із найвідомішими коштовностями світу.
Розсудливо замінюючи справжні імена вигаданими, він розповів історію про відомі коштовні камені одного королівського дому, а місіс Опалсен слухала його, затамувавши подих.
— Ну й дива! — вигукнула вона, коли Пуаро скінчив свою розповідь. — Буває ж таке! Знаєте, я придбала перли, що мають цікаву історію. Наскільки мені відомо, моє намисто вважається одним із найгарніших у світі — так чудово підібрані одна до одної перлини і так бездоганна їх гра. Піду принесу його!
— О мадам, — запротестував Пуаро, — ви надто люб'язні. Благаю вас, не турбуйтесь!
— Ні, ні, я хочу показати вам намисто. І огрядна дама досить жваво попрямувала до ліфта. її чоловік, зайнятий бесідою зі мною, запитливо глянув на Пуаро.
— Ваша дружина була настільки люб'язна, що вирішила показати мені свої перли, — пояснив йому Пуаро.
— О, які перлини! — задоволене усміхнувся Опал-сен. — їх варто побачити. Вони влетіли мені в круглу копієчку. Але я нічого на цьому не втратив. Хоч і сьогодні я зміг би одержати за них ті самі гроші. І навіть більші. Може, так і доведеться зробити, якщо справи йтимуть і далі, як досі. У Сіті з грошима зараз дуже скрутно. Розумієте, винен цей клятий податок на надприбуток.
І він став розповідати про фінансову ситуацію, пересипаючи мову спеціальними термінами, так що мені було важко його зрозуміти.
Його перебив хлопчик-слуга, який підійшов і щось прошепотів йому на вухо.
— Що, що? Зараз прийду. Вона не захворіла? Пробачте, джентльмени.
І він побіг нагору. Пуаро відкинувся на спинку стільця і запалив свою маленьку цигарку. Тоді поставив порожні чашечки з-під кави в один ряд і радісно усміхнувся, задоволений результатом своєї праці.
Минав час. Опалсени не повертались.
— Дивно, — відзначив я зрештою. — Коли ж вони повернуться?
Пуаро простежив за кільцями диму, що піднімалися вгору, і замислено сказав:
— Вони вже не повернуться.
— Чому?
— Тому, мій, друже, що у них щось сталося.
— Що могло статися? Звідки вам це відомо? — поцікавився я.
Пуаро посміхнувся.
— Кілька хвилин тому керуючий готелем спішно вийшов з кабінету і побіг угору сходами. Він був явно збуджений. Хлопчик-ліфтер поринув у жваву розмову з одним із слуг. Дзвінок виклику ліфта продзвенів вже тричі, однак він не звертає на це уваги. По-третє, навіть офіціанти збентежені, а примусити офіціанта збентежитись, це... — Пуаро похитав головою: це, мовляв, уже кінець світу. — Справа, мабуть, дуже серйозна. Ага, я так і думав! З'явилась поліція.
У готель зайшли двоє чоловіків — один у поліцейській формі, другий — у цивільному. Вони звернулись до хлопчика-слуги, і той зразу ж повів їх угору. Через кілька хвилин знову з'явився той же хлопець і попрямував до нас.
— Micyep Опалсен засвідчує вам свою повагу і просить завітати до нього в номер.
Пуаро жваво скочив на ноги. Сторонній міг би подумати, що він з нетерпінням чекав цього запрошення. Я так само швидко пішов слідом за ним.
Опалсени мешкали на другому поверсі. Хлопчик-слуга постукав і пішов, а ми, почувши відповідь «заходьте!», відчинили двері. Дивна картина постала перед нашими очима. Кімната служила місіс Опалсен спальнею. У центрі її напівлежала в кріслі господиня і несамовито ридала. Вона являла собою незвичайне видовище: потоки сліз утворили глибокі борозни на й обличчі, яке було вкрите грубим шаром пудри. Містер Опалсен великими кроками міряв кімнату з кутка в куток. Обидва працівники поліції стояли посеред кімнати, один з них тримав у руках розкритий блокнот. До смерті злякана покоївка стояла біля каміна. В другому кінці кімнати плакала і ламала собі руки француженка, очевидно, служниця місіс Опалсен. При цьому її горе могло б зрівнятися лиш з розпачем її господині.
І в це- пекло ступив Пуаро, охайно вдягнений і з ввічливою усмішкою на вустах. Місіс Опалсен із швидкістю, дивовижною при її огрядності, зразу ж скочила з крісла і кинулась до нього.
— Так от, Ед може казати все, що йому заманеться, але я вірю в щасливу долю. Так, так, вірю. Сама доля судила, щоб я зустрілася з вами цього вечора, і я передчуваю, що ніхто, окрім вас, не зможе повернути мені мої перли.
— Заспокойтесь, прошу вас, мадам, — підбадьорливо поплескав її по руці Пуаро. — Не хвилюйтесь. Все буде гаразд. Еркюль Пуаро допоможе вам!
Містер Опалсен звернувся до інспектора поліції.
— Гадаю, у вас немає заперечень проти... е-е... того, що я запросив цього джентльмена?
— Ніяких заперечень, сер, — ввічливо відповів інспектор, проте виявляючи повну байдужість. — Можливо тепер, коли леді почуває себе краще, вона дозволить вам ознайомитись з фактами?
