Місіс Опалсен безпорадно глянула на Пуаро. Він підвів її назад до крісла.
— Сядьте, мадам, і спокійно розкажіть нам усе по порядку.
Місіс Опалсен витерла очі й почала розповідати.
—Я прийшла після вечері, щоб узяти перли й показати їх містеру Пуаро. Покоївка і Селестіна були, як звичайно, в кімнаті...
— Вибачте, мадам, що ви маєте на увазі, коли кажете «як звичайно»?
Пояснення дав містер Опалсен.
— Я завів таке правило, що постороиній може зайти в цю кімнату тільки в присутності Селестіни, нашої служниці. Покоївка вранці прибирає кімнату тільки в присутності Селестіни і приходить після вечері стелити постелі теж у її присутності. Інакше вона в кімнату не заходить.
— Так от, як я вже сказала, — провадила місіс Опалсен, — я зайшла в кімнату і витягла оцю шухляду, — вона показала на нижню праву шухляду туалетного столика з двома тумбами, — вийняла скриньку для коштовностей і відімкнула її. Все було як звичайно, однак перлів у скриньці не було.
Інспектор писав у блокноті.
— Коли ви їх бачили в останній раз? — запитав він.
— Коли я пішла вечеряти, вони були на своєму місці.
— Ви в цьому впевнені?
— Цілком упевнена. Я ще вагалася, чи не надягнути мені їх до вечері, але, зрештою, зупинилась на моїх смарагдах, а перли поклала назад у скриньку.
— Хто замкнув скриньку?
— Замкнула її я. Ключ висить на ланцюжку у мене на шиї. — Вона витягла і показала ключ. Інспектор оглянув його і знизав плечима.
— Злодій, певно, мав дублікат. Справа це неважка. Замок дуже простий. Що ви робили далі, після того, як замкнули скриньку?
— Я поклала її у нижню шухляду, як це роблю завжди.
— Шухляду ви не замикали на ключ?
— Ні, я ніколи цього не робила. В цьому не було ніякої потреби, бо моя служниця залишається в кімнаті, аж доки я прийду.
Інспектор спохмурнів.
— Отож коли ви пішли вечеряти, коштовності були на своєму місці, і відтоді ваша служниця з кімнати не виходила?
Раптом, наче вперше зрозумівши весь жах свого становища, Селестіна пронизливо зойкнула і кинулась до Пуаро, вивертаючи безладний потік французьких слів.
— Яке жахливе звинувачення! Це її підозрюють в пограбуванні мадам! Добре відомо, що в поліції сидять заплішені дурні! Але, мсьє, ви ж француз...
— Бельгієць, — вставив Пуаро, але Селестіна не звернула на його застереження ніякої уваги.
— Мсьє не може стояти осторонь і спокійно спостерігати, як проти неї висувають неправдиві обвинувачення у той час, як ця безсовісна покоївка залишиться непокараною. Вона завжди почувала до неї недовіру — подивіться на її писок: це ж природжена злодійка! Вона зразу ж сказала, що це людина нечесна» І не спускала з неї очей, коли вона прибирала в кімнаті мадам! Нехай ці дурні поліцаї обшукають її, і я буду дуже здивована, якщо вони не знайдуть у неї перлів мадам!
Хоча все це говорилося швидко і то по-французькому, /Селестіна супроводжувала свою мову такими виразними жестами, що покоївка під кінець уловила її зміст. Вона почервоніла від злості.
— Якщо ця іноземка твердить, що я взяла перли, то вона бреше? — гнівно заявила вона. — Я їх навіть жодного разу не бачила.
— .Обшукайте її! — лементувала служниця. — Ви знайдете все, що пропало.
— Ти брехуха, розумієш? — кричала покоївка, наступаючи на неї. — Сама все украла, а тепер хочеш звалити вину на мене. Я була в кімнаті усього яких-небудь три хвилини до приходу леді, а до цього ти весь час сиділа тут, як завжди, наче кішка, що підстерігає мишу.
Інспектор запитливо глянув на Селестіну.
— Це правда? Ви не виходили з кімнати?
— Я дійсно не залишала її тут одну, — неохоче визнала Селестіна, — але я двічі виходила в свою кімнату — раз за клубком шерстяних ниток і вдруге за ножицями. Мабуть саме цим вона й скористалась.
— Ти виходила не більш як на хвилину, — сердито відрізала покоївка. — Вискочила і зразу ж назад. Я була б рада, якби 'поліція обшукала мене. Мені нема чого боятися.
У двері постукали. Інспектор відчинив, і обличчя його прояснилось.
— Ну от! — сповістив він. — Все складається якнайкраще. Я посилав за нашою співробітницею, що проводить обшуки, і ось вона з'явилась. Сподіваюсь, ви не відмовитесь пройти в сусідню кімнату?
Він . кинув погляд на покоївку, і та переступила поріг суміжної кімнати з високо піднятою головою. Слідом за нею вийшла жінка-інспектор.
Француженка, схлипуючи, сіла на стілець. Пуаро оглядав кімнату, план якої зобразив на малюнку.
— Куди ведуть ці двері? — спитав він, кивнувши на двері біля вікна.
— Гадаю, у сусідній номер, — припустив інспектор. — У кожному разі, вони замкнені на засувки з цього боку.
Пуаро підійшов до дверей, посмикав їх, відсунув засувку і знову посмикав.
— Вони замкнені і з того боку, — зауважив він. — Здається, цей варіант можна виключити.
Він оглянув усі вікна, визираючи з кожного по черзі.
— І тут глухо. Немає навіть балкона.
— Якби там навіть були балкони, — роздратовано зауважив інспектор, — не розумію, що б це змінило. Адже служниця не виходила з кімнати.
— Evidemment, — анітрохи не збентежившись, сказав Пуаро. — Якщо, як нас запевнила мадемуазель, вона не виходила з кімнати...
Він урвав мову, бо в кімнату повернулася покоївка в супроводі жінки-інсцектора.
— Нічого, — лаконічно доповіла інспектор.
— Цього слід було сподіватися, — чеснотливо озвалася покоївка. — А оцій французькій шльондрі мало б бути соромно, що вона хотіла зганьбити чесну дівчину!
— Годі вже, годі, заспокойся, — обірвав її інспектор, відчиняючи перед нею двері. — Ніхто тебе не підозрює. Йди працюй!
Покоївка з явною неохотою попрямувала до дверей.
— К теж обшукаєте? — запитала вона, вказуючи на Селесгіну.
— Так, так! — Він зачинив за нею двері і замкнув їх ключем.
Селесгіаа теж пішла в сусідню кімнату у супроводі жінки-інспектора. Через кілька хвилин вона повернулась: у неї теж нічого не знайшли.
Інспектор спохмурнів.
— Боюся, що мені усе ж таки доведеться попросити вас пройти зі мною.
І вій звернувся до місіс Опалсен.
—На жаль, мадам, усе свідчить про те, що розшуки слід вести саме в ньому напрямі. Хоч перли в неї не були знайдені, але,- можливо, вони заховані десь у її кімнаті.
Селестіна пронизливо зойкнула і припала до плеча Пуаро. Той нахилився і прошепотів щось дівчині на вухо. Вона глянула на нього, вагаючись.
— Так, саме так, mon enfant, запевняю вас, що краще не чинити опору.
Потім він звернувся до інспектора.
— Ви дозволите, мсьє? Маленький експеримент — виключно, щоб задовольнити мою цікавість.
— Це залежить від того, що він являє собою, ваш експеримент, — сказав поліцейський. Пуаро знову звернувся до Селестіни.
— Сядьте, мадам, і спокійно розкажіть нам усе по порядку.
Місіс Опалсен витерла очі й почала розповідати.
—Я прийшла після вечері, щоб узяти перли й показати їх містеру Пуаро. Покоївка і Селестіна були, як звичайно, в кімнаті...
— Вибачте, мадам, що ви маєте на увазі, коли кажете «як звичайно»?
Пояснення дав містер Опалсен.
— Я завів таке правило, що постороиній може зайти в цю кімнату тільки в присутності Селестіни, нашої служниці. Покоївка вранці прибирає кімнату тільки в присутності Селестіни і приходить після вечері стелити постелі теж у її присутності. Інакше вона в кімнату не заходить.
— Так от, як я вже сказала, — провадила місіс Опалсен, — я зайшла в кімнату і витягла оцю шухляду, — вона показала на нижню праву шухляду туалетного столика з двома тумбами, — вийняла скриньку для коштовностей і відімкнула її. Все було як звичайно, однак перлів у скриньці не було.
Інспектор писав у блокноті.
— Коли ви їх бачили в останній раз? — запитав він.
— Коли я пішла вечеряти, вони були на своєму місці.
— Ви в цьому впевнені?
— Цілком упевнена. Я ще вагалася, чи не надягнути мені їх до вечері, але, зрештою, зупинилась на моїх смарагдах, а перли поклала назад у скриньку.
— Хто замкнув скриньку?
— Замкнула її я. Ключ висить на ланцюжку у мене на шиї. — Вона витягла і показала ключ. Інспектор оглянув його і знизав плечима.
— Злодій, певно, мав дублікат. Справа це неважка. Замок дуже простий. Що ви робили далі, після того, як замкнули скриньку?
— Я поклала її у нижню шухляду, як це роблю завжди.
— Шухляду ви не замикали на ключ?
— Ні, я ніколи цього не робила. В цьому не було ніякої потреби, бо моя служниця залишається в кімнаті, аж доки я прийду.
Інспектор спохмурнів.
— Отож коли ви пішли вечеряти, коштовності були на своєму місці, і відтоді ваша служниця з кімнати не виходила?
Раптом, наче вперше зрозумівши весь жах свого становища, Селестіна пронизливо зойкнула і кинулась до Пуаро, вивертаючи безладний потік французьких слів.
— Яке жахливе звинувачення! Це її підозрюють в пограбуванні мадам! Добре відомо, що в поліції сидять заплішені дурні! Але, мсьє, ви ж француз...
— Бельгієць, — вставив Пуаро, але Селестіна не звернула на його застереження ніякої уваги.
— Мсьє не може стояти осторонь і спокійно спостерігати, як проти неї висувають неправдиві обвинувачення у той час, як ця безсовісна покоївка залишиться непокараною. Вона завжди почувала до неї недовіру — подивіться на її писок: це ж природжена злодійка! Вона зразу ж сказала, що це людина нечесна» І не спускала з неї очей, коли вона прибирала в кімнаті мадам! Нехай ці дурні поліцаї обшукають її, і я буду дуже здивована, якщо вони не знайдуть у неї перлів мадам!
Хоча все це говорилося швидко і то по-французькому, /Селестіна супроводжувала свою мову такими виразними жестами, що покоївка під кінець уловила її зміст. Вона почервоніла від злості.
— Якщо ця іноземка твердить, що я взяла перли, то вона бреше? — гнівно заявила вона. — Я їх навіть жодного разу не бачила.
— .Обшукайте її! — лементувала служниця. — Ви знайдете все, що пропало.
— Ти брехуха, розумієш? — кричала покоївка, наступаючи на неї. — Сама все украла, а тепер хочеш звалити вину на мене. Я була в кімнаті усього яких-небудь три хвилини до приходу леді, а до цього ти весь час сиділа тут, як завжди, наче кішка, що підстерігає мишу.
Інспектор запитливо глянув на Селестіну.
— Це правда? Ви не виходили з кімнати?
— Я дійсно не залишала її тут одну, — неохоче визнала Селестіна, — але я двічі виходила в свою кімнату — раз за клубком шерстяних ниток і вдруге за ножицями. Мабуть саме цим вона й скористалась.
— Ти виходила не більш як на хвилину, — сердито відрізала покоївка. — Вискочила і зразу ж назад. Я була б рада, якби 'поліція обшукала мене. Мені нема чого боятися.
У двері постукали. Інспектор відчинив, і обличчя його прояснилось.
— Ну от! — сповістив він. — Все складається якнайкраще. Я посилав за нашою співробітницею, що проводить обшуки, і ось вона з'явилась. Сподіваюсь, ви не відмовитесь пройти в сусідню кімнату?
Він . кинув погляд на покоївку, і та переступила поріг суміжної кімнати з високо піднятою головою. Слідом за нею вийшла жінка-інспектор.
Француженка, схлипуючи, сіла на стілець. Пуаро оглядав кімнату, план якої зобразив на малюнку.
— Куди ведуть ці двері? — спитав він, кивнувши на двері біля вікна.
— Гадаю, у сусідній номер, — припустив інспектор. — У кожному разі, вони замкнені на засувки з цього боку.
Пуаро підійшов до дверей, посмикав їх, відсунув засувку і знову посмикав.
— Вони замкнені і з того боку, — зауважив він. — Здається, цей варіант можна виключити.
Він оглянув усі вікна, визираючи з кожного по черзі.
— І тут глухо. Немає навіть балкона.
— Якби там навіть були балкони, — роздратовано зауважив інспектор, — не розумію, що б це змінило. Адже служниця не виходила з кімнати.
— Evidemment, — анітрохи не збентежившись, сказав Пуаро. — Якщо, як нас запевнила мадемуазель, вона не виходила з кімнати...
Він урвав мову, бо в кімнату повернулася покоївка в супроводі жінки-інсцектора.
— Нічого, — лаконічно доповіла інспектор.
— Цього слід було сподіватися, — чеснотливо озвалася покоївка. — А оцій французькій шльондрі мало б бути соромно, що вона хотіла зганьбити чесну дівчину!
— Годі вже, годі, заспокойся, — обірвав її інспектор, відчиняючи перед нею двері. — Ніхто тебе не підозрює. Йди працюй!
Покоївка з явною неохотою попрямувала до дверей.
— К теж обшукаєте? — запитала вона, вказуючи на Селесгіну.
— Так, так! — Він зачинив за нею двері і замкнув їх ключем.
Селесгіаа теж пішла в сусідню кімнату у супроводі жінки-інспектора. Через кілька хвилин вона повернулась: у неї теж нічого не знайшли.
Інспектор спохмурнів.
— Боюся, що мені усе ж таки доведеться попросити вас пройти зі мною.
І вій звернувся до місіс Опалсен.
—На жаль, мадам, усе свідчить про те, що розшуки слід вести саме в ньому напрямі. Хоч перли в неї не були знайдені, але,- можливо, вони заховані десь у її кімнаті.
Селестіна пронизливо зойкнула і припала до плеча Пуаро. Той нахилився і прошепотів щось дівчині на вухо. Вона глянула на нього, вагаючись.
— Так, саме так, mon enfant, запевняю вас, що краще не чинити опору.
Потім він звернувся до інспектора.
— Ви дозволите, мсьє? Маленький експеримент — виключно, щоб задовольнити мою цікавість.
— Це залежить від того, що він являє собою, ваш експеримент, — сказав поліцейський. Пуаро знову звернувся до Селестіни.
Вы читаете Крадіжка в готелі Гранд-Метрополітен
