— Ви казали, що виходили у свою кімнату, щоб узяти клубок шерсті. Де був той клубок?
— На комоді, мсьє.
— А ножиці?
— Теж там.
— Вас не утруднить, мадемуазель, якщо я попрошу, щоб ви повторили свої дії? Ви казали, що сиділи ось тут із своїм плетивом.
Селестіна сіла, а потім за сигналом Луаро встала, перейшла у сусідню кімнату, взяла з комоду клубок шерсті і знову повернулась.
Пуаро пильно стежив за її діями, одночасно поглядаючи на великий старовинний кишеньковий годинник, який тримав на розкритій долоні.
— Будь ласка, ще раз, мадемуазель. Після повторного експерименту він зробив позначку в блокноті. і поклав годинник назад у кишеню.
— Дякую, мадемуазель. І вам дякую, мсьє, — він уклонився інспекторові, — за вашу люб'язність.
Така надзвичайна чемність здалася інспекторові потішною. Проливаючи потоки сліз, Селестіна вийшла з кімнати у супроводі жінки-інспектора і чиновника поліції в цивільному одязі.
Інспектор, коротко вибачившися перед місіс Опалсен, почав обшук кімнати. Він витягував шухляди, відчиняв стінні шафи, перерив усе ліжко і простукав паркетну підлогу. Містер Опалсен скептично стежив за його діями.
— Ви справді думаєте, що вам удасться їх тут знайти?
— Так, сер. Певна річ. Вона б не встигла їх винести. Те, що ваша дружина виявила пропажу так швидко, порушило всі її плани. Ні, вони, певно, сховані десь тут. Сховала їх одна з цих двох, і навряд щоб це зробила покоївка.
— Не тільки навряд — це- просто неможливо! — спокійно підтвердив Пуаро.
— Як це? — спитав, здивовано глянувши на нього, інспектор.
Пуаро скромно всміхнувся.
— Я вам це продемонструю. Гастінгсе, друже мій, тримайте мій годинник. Тільки обережно — це родинна реліквія! Я тільки-но зафіксував час переміщень мадемуазель — уперше вона була відсутня двадцять секунд, удруге — п'ятнадцять. Тепер спостерігайте за моїми діями. Ласкаво прошу мадам передати мені ключик від скриньки з коштовностями. Дякую. Гастінгсе, друже мій, зробіть таку ласку, скажіть слово «почали!»
— Почали! — сказав я.
Майже з блискавичною швидкістю Луаро висунув шухляду туалетного столика витягнув скриньку і вставив ключик у замкову шпару, відчинив скриньку, взяв одну з коштовних. прикрас, зачинив і замкнув скриньку, поставив її на місце і засунув шухляду. Робив він це дуже прудко.
— Ну як, друже мій? — звернувся він до мене, переводячи дух.
— Сорок шість секунд, — відповів я.
— Бачите? — оглянув нас Пуаро. — У покоївки не було навіть часу, щоб дістати намисто,, не кажучи вже про те, щоб його сховати.
— Отож залишається служниця, — зробив висновок інспектор і пішов у спальню служниці, щоб провадити трус.
Пуаро замислено насупив брови. Раптом він звернувся до містера Опалсена.
— Це намисто, певно, було застраховане? Містер Опалсен, здавалося, трохи збентежився.
— Так, — відповів він нерішуче, — воно застраховане.
— А яке це має значення? — запитала місіс Опал-сен голосом, повним сліз. — Мені потрібно намисто, а не гроші. Воно унікальне. Гроші його ве замінять.
— Розумію, мадам, — заспокоював її Пуаро. — Я все чудово розумію. Для жінки головне — це п уподобання, правда ж? Але чоловік, якого природа обіднила чутливістю до прекрасного, може втішитися цим фактором.
— Безперечно, безперечно, — трохи невпевнено підтвердив містер Опалсен. — Але все ж...
Його урвав переможний вигук. Вигукнув інспектор, заходячи до кімнати. В руці він тримав низку перлів.
Місіс Опалсен зойкнула і кинулась до нього. Розпач її змінився радістю.
— О-о, моє намисто!
Обома руками вона пригасла перли до грудей. Ми всі оточили її.
— Де ви їх знайшли? — запитав Опалсен.
— У ліжку служниці. Серед матрацних пружин. Мабуть, вона вкрала його і сховала ще до появи покоївки.
— Дозвольте, мадам? — стиха попросив Пуаро. Він узяв з її рук намисто і ' ретельно його оглянув. Потім з уклоном його повернув.
— Вважаю, пані, що нам доведеться забрати у вас це намисто на деякий час, — заявив інспектор. — Воно нам -знадобиться, щоб оформити обвинувачення. Ми повернемо його при першій же можливості.
Містер Опалсен спохмурнів.
— Чи це необхідно?
— Боюся, що так. Для додержання всіх формальностей.
— О, нехай забирають, Еде! — вигукнула дружина. — Мені здається, .що так воно буде в більшій безпеці. Я весь час буду думати, що його захоче ще хто-небудь привласнити, і не зможу заснути. Яке підле дівчиська! Не слід було ій так довіряти.
— Ну-ну, люба, не бери все так близько до серця. Я відчув, як хтось легенько стискає мені руку. Це був Пуаро.
— Вийдемо, друже! Думаю, що в .наших послугах тут уже потреби немає.
Однак, як тільки ми вийшли з номера, він завагався, а потім, на мій великий подив, заявив:
— Мені, все ж таки, хотілося б оглянути сусідній номер.
Виявилося, що двері номера були не замкнені, і ми зайшли. Номер на двох був незаселений. На меблях лежв шар пилюки, і мій охайний приятель скривився, обвівши пальцем прямокутну пляму на столику біля вікна.
—Робота персоналу готелю бажає бути кращою, — сухо констатував вій.
Потім він надовго втупився у вікно, і мені здалося, поринув у сумні роздуми.
— Так що? — запитав я нетерпляче. — Чого ми сюди завітали?
Пуаро уважно глянув на мене.
— Je voos demandc pardon, mon ami, я хотів переконатися, що двері з цього боку теж зачинені на засувку.
Пуаро кивнув. Вигляд у нього був все ще тадчужений.
— А все ж, — провадив я, — яке це може мати значення? Справа вирішена. Звичайно, мені хотілося б, щоб вам видався ліпшим шанс проявити свої здібності. Однак, ця справа була з тих, в яких навіть такий тупак, як інспектор, не зміг вибрати хибний шлях розслідування.
Пуаро похитав головою.
— Справа ще не завершена, друже мій. Вона буде завершена тільки тоді, коли ми знайдемо того, хто вкрав перли.
— Це ж справа рук служниці!
— Чому це ви зробили такий висновок?
— Ну, — затинаючись, промовив я, — вони ж були знайдені... в u матраці.
— Та, та, та! — нетерпляче вигукнув Пуаро. — Це були не ті перли.
— Як?
— Підробка, друже мій.
Мені перехопило дух. Пуаро безтурботно посміхався.
— Мабуть, наш друг-інспектор зовсім не розуміється на коштовностях. Але скоро з цього приводу буде великий ґвалт!
— На комоді, мсьє.
— А ножиці?
— Теж там.
— Вас не утруднить, мадемуазель, якщо я попрошу, щоб ви повторили свої дії? Ви казали, що сиділи ось тут із своїм плетивом.
Селестіна сіла, а потім за сигналом Луаро встала, перейшла у сусідню кімнату, взяла з комоду клубок шерсті і знову повернулась.
Пуаро пильно стежив за її діями, одночасно поглядаючи на великий старовинний кишеньковий годинник, який тримав на розкритій долоні.
— Будь ласка, ще раз, мадемуазель. Після повторного експерименту він зробив позначку в блокноті. і поклав годинник назад у кишеню.
— Дякую, мадемуазель. І вам дякую, мсьє, — він уклонився інспекторові, — за вашу люб'язність.
Така надзвичайна чемність здалася інспекторові потішною. Проливаючи потоки сліз, Селестіна вийшла з кімнати у супроводі жінки-інспектора і чиновника поліції в цивільному одязі.
Інспектор, коротко вибачившися перед місіс Опалсен, почав обшук кімнати. Він витягував шухляди, відчиняв стінні шафи, перерив усе ліжко і простукав паркетну підлогу. Містер Опалсен скептично стежив за його діями.
— Ви справді думаєте, що вам удасться їх тут знайти?
— Так, сер. Певна річ. Вона б не встигла їх винести. Те, що ваша дружина виявила пропажу так швидко, порушило всі її плани. Ні, вони, певно, сховані десь тут. Сховала їх одна з цих двох, і навряд щоб це зробила покоївка.
— Не тільки навряд — це- просто неможливо! — спокійно підтвердив Пуаро.
— Як це? — спитав, здивовано глянувши на нього, інспектор.
Пуаро скромно всміхнувся.
— Я вам це продемонструю. Гастінгсе, друже мій, тримайте мій годинник. Тільки обережно — це родинна реліквія! Я тільки-но зафіксував час переміщень мадемуазель — уперше вона була відсутня двадцять секунд, удруге — п'ятнадцять. Тепер спостерігайте за моїми діями. Ласкаво прошу мадам передати мені ключик від скриньки з коштовностями. Дякую. Гастінгсе, друже мій, зробіть таку ласку, скажіть слово «почали!»
— Почали! — сказав я.
Майже з блискавичною швидкістю Луаро висунув шухляду туалетного столика витягнув скриньку і вставив ключик у замкову шпару, відчинив скриньку, взяв одну з коштовних. прикрас, зачинив і замкнув скриньку, поставив її на місце і засунув шухляду. Робив він це дуже прудко.
— Ну як, друже мій? — звернувся він до мене, переводячи дух.
— Сорок шість секунд, — відповів я.
— Бачите? — оглянув нас Пуаро. — У покоївки не було навіть часу, щоб дістати намисто,, не кажучи вже про те, щоб його сховати.
— Отож залишається служниця, — зробив висновок інспектор і пішов у спальню служниці, щоб провадити трус.
Пуаро замислено насупив брови. Раптом він звернувся до містера Опалсена.
— Це намисто, певно, було застраховане? Містер Опалсен, здавалося, трохи збентежився.
— Так, — відповів він нерішуче, — воно застраховане.
— А яке це має значення? — запитала місіс Опал-сен голосом, повним сліз. — Мені потрібно намисто, а не гроші. Воно унікальне. Гроші його ве замінять.
— Розумію, мадам, — заспокоював її Пуаро. — Я все чудово розумію. Для жінки головне — це п уподобання, правда ж? Але чоловік, якого природа обіднила чутливістю до прекрасного, може втішитися цим фактором.
— Безперечно, безперечно, — трохи невпевнено підтвердив містер Опалсен. — Але все ж...
Його урвав переможний вигук. Вигукнув інспектор, заходячи до кімнати. В руці він тримав низку перлів.
Місіс Опалсен зойкнула і кинулась до нього. Розпач її змінився радістю.
— О-о, моє намисто!
Обома руками вона пригасла перли до грудей. Ми всі оточили її.
— Де ви їх знайшли? — запитав Опалсен.
— У ліжку служниці. Серед матрацних пружин. Мабуть, вона вкрала його і сховала ще до появи покоївки.
— Дозвольте, мадам? — стиха попросив Пуаро. Він узяв з її рук намисто і ' ретельно його оглянув. Потім з уклоном його повернув.
— Вважаю, пані, що нам доведеться забрати у вас це намисто на деякий час, — заявив інспектор. — Воно нам -знадобиться, щоб оформити обвинувачення. Ми повернемо його при першій же можливості.
Містер Опалсен спохмурнів.
— Чи це необхідно?
— Боюся, що так. Для додержання всіх формальностей.
— О, нехай забирають, Еде! — вигукнула дружина. — Мені здається, .що так воно буде в більшій безпеці. Я весь час буду думати, що його захоче ще хто-небудь привласнити, і не зможу заснути. Яке підле дівчиська! Не слід було ій так довіряти.
— Ну-ну, люба, не бери все так близько до серця. Я відчув, як хтось легенько стискає мені руку. Це був Пуаро.
— Вийдемо, друже! Думаю, що в .наших послугах тут уже потреби немає.
Однак, як тільки ми вийшли з номера, він завагався, а потім, на мій великий подив, заявив:
— Мені, все ж таки, хотілося б оглянути сусідній номер.
Виявилося, що двері номера були не замкнені, і ми зайшли. Номер на двох був незаселений. На меблях лежв шар пилюки, і мій охайний приятель скривився, обвівши пальцем прямокутну пляму на столику біля вікна.
—Робота персоналу готелю бажає бути кращою, — сухо констатував вій.
Потім він надовго втупився у вікно, і мені здалося, поринув у сумні роздуми.
— Так що? — запитав я нетерпляче. — Чого ми сюди завітали?
Пуаро уважно глянув на мене.
— Je voos demandc pardon, mon ami, я хотів переконатися, що двері з цього боку теж зачинені на засувку.
Пуаро кивнув. Вигляд у нього був все ще тадчужений.
— А все ж, — провадив я, — яке це може мати значення? Справа вирішена. Звичайно, мені хотілося б, щоб вам видався ліпшим шанс проявити свої здібності. Однак, ця справа була з тих, в яких навіть такий тупак, як інспектор, не зміг вибрати хибний шлях розслідування.
Пуаро похитав головою.
— Справа ще не завершена, друже мій. Вона буде завершена тільки тоді, коли ми знайдемо того, хто вкрав перли.
— Це ж справа рук служниці!
— Чому це ви зробили такий висновок?
— Ну, — затинаючись, промовив я, — вони ж були знайдені... в u матраці.
— Та, та, та! — нетерпляче вигукнув Пуаро. — Це були не ті перли.
— Як?
— Підробка, друже мій.
Мені перехопило дух. Пуаро безтурботно посміхався.
— Мабуть, наш друг-інспектор зовсім не розуміється на коштовностях. Але скоро з цього приводу буде великий ґвалт!
Вы читаете Крадіжка в готелі Гранд-Метрополітен
