себе.
— Ось що, хлоп'ята, — сказав він, як тільки Мига й Жуліо приїхали. — Тепер треба
діяти не гаючись. Купіть велику валізу, вкладіть у неї всі гроші від продажу
акцій і приїздіть сюди з цими вашими Козликом та Незнайком, тут на вас чекатиме
друга валіза з двома мільйонами, які я одержу для вас у банку. Звідси ми з вами
вирушимо в Грабунберг, а з Грабунберга ви можете мандрувати далі, куди вам
захочеться. Ви куди вирішили їхати?
— В Сан-Комарик. Є таке місто на березі моря. Поживемо в Сан-Комарику, доки
набридне, а тоді поїдемо подорожувати, — відповів Мига.
— От і чудово! — сказав Крабс. — У Сан-Комарику можна прекрасно повеселитися. А
втім, з грішми скрізь добре.
— Гадаю, що всім одразу не слід виїздити, — сказав Жуліо. — Це може викликати
підозру. Ми з Мигою виїдемо сьогодні, а Незнайко з Козликом можуть виїхати
завтра. Ми їм купимо квитки на поїзд.
— Можна й так, — згодився Крабс. — Готуйтесь, а я поїду в банк по гроші. —
Розставшись з Мигою та Жуліо, Крабс не поїхав одразу в банк, а заїхав спочатку в
редакцію газети «Давилонські гуморески». Хазяїном цієї газети був не хто інший,
як пан Спрутс, інакше кажучи, вона видавалась на Спрутсові кошти. Будинок
редакції, а також усі друкарські машини і все обладнання друкарні належали
Спрутсу. Всім працівникам, починаючи з редактора й кінчаючи незначним складачем,
платили гроші, які давав Спрутс. Правда, й прибутки від продажу газет повністю
належали Спрутсу.
Проте, треба сказати, що прибутки ці були не дуже великі й частенько не
перевищували витрат. Але пан Спрутс і не ганявся за великими баришами. Газета
потрібна була йому не для прибутку, а для того, щоб без перешкод рекламувати
свої товари. Рекламували з великими хитрощами. А саме: в газеті часто
друкувалися так звані художні оповідання, причому, якщо герої оповідання сідали
пити чай, то автор неодмінно згадував, що чай пили з цукром, який вироблявся на
цукрових заводах Спрутса. Господиня, розливаючи чай, обов'язково зазначала, що
цукор вона завжди купує спрутсівський, тому що він дуже солодкий і дуже
поживний. Якщо автор оповідання описував зовнішність героя, то завжди, ніби
ненароком, згадував, що піджак його був куплений років десять — п'ятнадцять
тому, але мав вигляд новенького, бо пошитий був із тканини, випущеної
мануфактурою Спрутса. Усі позитивні герої, тобто всі хороші, багаті або так
звані респектабельні коротульки в цих оповіданнях обов'язково купували тканини,
випущені спрутсівською фабрикою, і пили чай із спрутсівським цукром. У цьому й
полягала таємниця їхнього процвітання. Тканини носилися довго, а цукру, тому що
він був дуже солодкий, потрібно було мало, що сприяло заощадженню грошей і
накопиченню багатств. А всі погані коротульки в цих оповіданнях купували тканини
якихось інших фабрик і пили чай з іншим цукром, а тому весь час зазнавали
невдач, вони постійно хворіли і ніяк не могли вибитись із злиднів.
Крім таких «художніх» оповідань, у газеті друкувалися звичайні рекламні
оголошення, що прославляли спрутсівський цукор і вироби Спрутсівської
мануфактури. Цілком зрозуміло, що ні рекламні оголошення, ні художні оповідання
не могли привернути особливої уваги публіки, а тому в газеті щоденно вміщувалися
повідомлення про цікаві події і пригоди, а також різноманітні гуморески, тобто
коротесенькі веселі оповіданнячка або анекдотики, спеціально для того, щоб
насмішити простодушних читачів. Читач, який купив газету, маючи намір прочитати
гуморески, заодно ковтав і «художні» оповідання, що, власне кажучи, від нього й
вимагалося.
Увійшовши в кабінет редактора, якого, до речі, звали Гризлем, пан Крабс побачив
за столом, заваленим різними рукописами, коротульку, схожого на товстого старого
пацюка, вирядженого в сірий піджак. Перше, що в ньому впадало в очі, було
видовжене, ніби витягнуте вперед обличчя з гнучким, рухливим носиком, вузеньким
ротом і коротенькою верхньою губою, з-під якої визирали два гостренькі,
сліпучо-білі зуби.
Побачивши Крабса, з яким він давно був знайомий, пан Гризль усміхнувся, від чого
два зуби ще більше вилізли з-під верхньої губи й уперлися в коротеньке
підборіддя.
— Щось, видно, спішне й, наскільки я можу догадатися, важливе? — спитав Гризль,
поздоровкавшись з Крабсом.
— Ви догадливі, як завжди! — засміявся Крабс.
— Догадатися, зрештою, не важко, бо дрібні розпорядження пан Спрутс завжди
віддає письмово або диктує по телефону, — відповів Гризль.
— Цього разу діло таке, що ні телефону, ні пошті довірити не можна, — сказав
Крабс.
Оглянувшись на двері й упевнившись, що вони щільно зачинені, пан Крабс
присунувся до Гризля ближче і, притишивши голос, сказав:
— Це стосується гігантських рослин.
— А що, Товариство гігантських рослин може лопнути? — насторожився Гризль і
поворушив своїм носом, ніби до чогось принюхуючись.
— Повинно лопнути, — відповів Крабс, роблячи наголос на слові «повинно».
— Повинно?.. Ах, повинно! — посміхнувся Гризль, і його верхні зуби знову
вп'ялися в підборіддя. — Ну, воно й лопне, якщо повинно, смію запевнити вас!
— Ха-ха!.. — зареготав він, задираючи вгору свою пацючу голову.
— Треба вмістити в газеті невеличку статтю, яка кинула б тінь на це товариство,
— почав пояснювати Крабс. — Власники гігантських акцій повинні відчути, що вони
мають справу з пройдисвітами і що всі їхні акції по суті не становлять ніякої
цінності. Але категорично нічого стверджувати не слід. Треба тільки посіяти
деякий сумнів.
— Розумію, — відповів Гризль. — Досить невеличкого сумніву, щоб усі кинулися
продавати акції. Не мине й двох днів, як їх замість фертинга продаватимуть по
п'ятачку. Мабуть, пан Спрутс хоче скупити ці акції по дешевинці, щоб продати,
коли вони знову підскочать на ціні?
— Пан Спрутс нічого не казав мені про свої плани, — холодно відповів Крабс. —
Наше діло, щоб у завтрашній газеті з'явилася ця стаття, все інше нас не
обходить.
— Розумію, — закивав головою пан Гризль.
— І ще одне, — сказав Крабс. — Ніхто про цю статтю не повинен заздалегідь знати.
— Розумію. Я сам особисто займуся цією справою, — відповів Гризль.
Як тільки Крабс опинився за дверима, пан Гризль узяв свою авторучку, поклав
перед собою чистий аркуш паперу і, нахиливши голову, почав швидко писати. Літери
в нього виходили якісь товстенькі й водночас гостроносенькі, з довгими,
опущеними вниз хвостами. Коли дивитися збоку — здавалося, він не писав, а
акуратно розсаджував на поличках жирних хвостатих пацюків.
Обсадивши цими пацюками всю сторінку, пан Гризль натиснув кнопку електричного
дзвоника.
— Віддайте це негайно в набір, — сказав він секретарці, яка з'явилася у дверях,
і подав їй списаний аркуш. — Та дивіться — нікому ні гу-гу, — додав він,
прикладаючи палець до губів, або, точніше сказати, до зубів.
Секретарка миттю зникла з аркушем у руках, а пан Гризль почав думати, де
роздобути грошей, щоб якомога більше накупити гігантських акцій, тільки вони
подешевшають.
Поки Крабс розмовляв з редактором Гризлем, а потім їздив у банк по гроші, Мига й
Жуліо займалися своїми справами. Спочатку вони з'їздили на вокзал і купили два
залізничні квитки до Сан- Комарика на завтрашній день. Повертаючись назад, вони
заїхали в універмаг, де купили досить велику валізу, виготовлену з
куленепробивного фіброліту, а коли їхали повз кінотеатр, купили два квитки на
кінокартину, яка звалася «Таємничий незнайомець, або Розповідь про сімох
задушених і одного утопленого в мазуті». Упоравшись з усіма цими справами, вони
повернулися в контору, й Жуліо сказав Незнайкові та Козлику:
— Ви, братики, сьогодні попрацювали доволі. Ось вам квитки, можете піти в кіно.
Після кіно йдіть обідати, а на роботу приходьте завтра вранці. Сьогодні сюди
більше не з'являйтеся. Ми з Мигою за вас попрацюємо. Ось вам на обід гроші.
Незнайко та Козлик узяли квитки й гроші і з радістю побігли в кіно. Мига одразу
ж сів за стіл і
