голова у нього була цілком благовидна й вільно поверталася в усі
боки, проте думав він, напевне, так само туго, як і пан Дубс.
— Думаю, що ці Мига й Жуліо — два дуже великі хитруни, — відповів пан Спрутс. —
Вони розуміють, що всім нам було б надзвичайно вигідно, якби вони забралися
звідси кудись подалі зі своїм насінням, і тому вимагають від нас три мільйони.
— Три мільйони чого? — спитав, схопившись із свого місця, консервний фабрикант
Скнаринс.
Цей Скнаринс був дуже худий і дуже жовтий коротулька, що всім своїм виглядом
скидався на суху тараню. Очі у нього були такі самі тьмяні й згаслі, як у дохлої
риби, і оживали лише тоді, коли мова заходила про гроші. Ось і тепер, як тільки
Скнаринс почув слова «три мільйони», в очах його спалахнули неспокійні вогники,
й він підскочив так жваво, мовби його хто зненацька штрикнув ззаду шилом.
— Ну, чого три мільйони! — нетерпляче відповів Спрутс. — Звісно, не три мільйони
старих калош, а три мільйони фертингів.
— Ах, так! — вигукнув пан Скнаринс, наче тільки тепер зрозумів, про що йшла
мова. — Виходить, три мільйони фертингів повинні дати ми їм?
— Саме так, — підтвердив пан Спрутс. — Ми їм.
— А не вони нам?
— Ні, ні. Не вони нам, а ми їм.
— Тоді це для нас невигідно, — заявив Скнаринс. — Якби три мільйони дали вони
нам, оце було б вигідно, а якщо ми їм, — це невигідно.
— За що ж вони давали б нам три мільйони? — заперечив пан Спрутс.
— Це правда, що ні за що.
Очі Скнаринса знову потухли. Він сів на своє місце, але одразу ж знову
підскочив, енергійно затряс головою і сказав:
— Однак… це… це страшенно невигідно!
Слідом за Скнаринсом виступив житель місячного міста Брехенвіля мільйонер
Жадинг. Він сказав:
— Пан Скнаринс має рацію. Важко віддавати гроші, коли їх можна не віддавати, але
коли треба віддати, то легше їх вийняти все-таки не з своєї кишені, а з чужої…
Правильно я кажу?
Косо зиркнувши з-під брів на багачів, які сиділи круг столу, пан Жадинг голосно
зареготав, після чого повів далі:
— Три мільйони — сума, безперечно, велика, тут і говорити нічого, але якщо її
розкласти на всіх багачів, у тому числі й на дрібних, а дрібних багачів, як ми
знаємо, більше, ніж великих (відомо, що всякої дрібноти значно більше на світі,
ніж речей порядних… Правильно я кажу? Ха-ха-ха!), то кожному доведеться
заплатити не так уже й багато… Таким чином, можна зібрати й не три, а цілих
чотири мільйони і навіть більше. Три мільйони віддамо цим авантюристам Мизі й
Жуліо, хай котяться звідси, а решту грошей візьмемо собі за труди. Правильно я
кажу?
— Неправильно! — перебив його Спрутс. — Як тільки ми почнемо збирати з різної
дрібноти гроші, всім стане відомо, навіщо це нам потрібно. Всі розуміють, що
багатим не хочеться, щоб з'явилися ці фантастичні рослини. Ось тоді спробуй
доведи, що на світі нема ніяких гігантських рослин. Ні, панове, гроші на це діло
повинні дати тільки ми з вами: тільки ті, хто зараз перебуває у цій кімнаті. І
ніхто — розумієте, ніхто, — жодна жива душа не повинна знати, про що у нас тут
була розмова. А вам, пане Жадинг, має бути соромно! Тут стоїть питання про
збереження всіх наших багатств, а ви і в цю мить думаєте тільки про те, щоб
погріти руки, хочете привласнити зайву сотню фертингів. Соромтеся!
— Ну що ж, — замахав руками пан Жадинг, — сотня фертингів, вона, що ж… Сотня
фертингів — завжди сотня фертингів. Правильно я кажу?.. Сотня фертингів на
дорозі не валяється. Хіба вам самому не потрібна сотня фертингів? А не потрібна,
то дайте мені її. Правильно я кажу?
Мільйонер Жадинг довго ще бурмотів щось про сотню фертингів, але нарешті він
вгомонився. Пан Спрутс вирішив, що з усією цією справою вже покінчено, але
раптом слова попросив пан Скуперфільд — власник величезної макаронної і
вермішельної фабрики, відомої під назвою «Макаронне підприємство Скуперфільда».
Пан Скуперфільд, як і пан Жадинг, був жителем місячного міста Брехенвіля. Треба
сказати, що серед брехенвільців ніхто не прославився більше, ніж оці Жадинг і
Скуперфільд. Справедливість, однак, вимагає згадати, що прославились вони обоє
не якимись добрими ділами, а тільки своєю скупістю. Жителі Брехенвіля ніяк не
могли дійти остаточної думки, хто ж із цих двох скупердяг скупіший, і через це
між ними весь час виникали суперечки. Якщо хтось твердив, що скупіший —
Скуперфільд, то одразу ж знаходився інший коротулька, який починав доводити, що
скупіший — Жадинг. Ті, що сперечалися, наводили сотні прикладів на підтвердження
своєї правоти, кожен закликав на допомогу свідків і очевидців, що так чи інакше
постраждали від скупості того чи того жаднюги, в суперечку поступово встрявали
нові й нові коротульки, і діло частенько кінчалося бійкою.
Читачеві цікаво буде дізнатися, що, незважаючи на цілковиту схожість характерів,
Жадинг і Скуперфільд на вигляд були повною протилежністю один одному. Жадинг
своєю зовнішністю був дуже схожий на пана Спрутса. Різниця була в тому, що
обличчя у нього було трохи ширше, ніж у пана Спрутса, а ніс трішечки вужчий. У
той час, як у пана Спрутса були дуже акуратні вуха, в Жадинга вуха були великі й
недоладно стирчали в сторони, від чого обличчя ставало ще ширше. Що стосується
Скуперфільда, то він, навпаки, зовні більше скидався на пана Скнаринса: таке ж
пісне, як у тарані, обличчя, але ще більше, якщо так можна сказати, жилаве й
висохле; такі ж порожні, риб'ячі очі, хоч наче трошки живіші. На відміну від
Скнаринса, пан Скуперфільд був зовсім лисий, у нього на голові не було жодної
волосини; худа шкіра так туго облягала його череп, що здавалося, ніби голова
його була костяна. Губи у нього були тоненькі, зовсім безкровні. До того ж голос
у нього був дуже немилозвучний: якийсь різкий, деренчливий. Коли він говорив, то
здавалося, наче хтось заліз на дах будинку й шкребе там по іржавому залізу тупим
ножем.
Незважаючи на те, що вуха у пана Скуперфільда були такі ж великі, як у пана
Скнаринса, чув він надзвичайно погано. Йому раз у раз вчувалося, ніби його хтось
про щось питає, тому він щохвилини крутив на всі боки головою, прикладав до вуха
долоню і препротивно пищав: «Га? Що?.. Ви щось сказали? Я трохи недочув…» — хоча
ніхто й не думав ні про що питати його.
Кожен, хто вперше бачив пана Скуперфільда, нізащо не повірив би, що перед ним
мільйонер, такий він був худий і, коли так можна висловитись, вузлуватий. Треба,
однак, сказати, що худнув пан Скуперфільд зовсім не від того, що йому не було
чого їсти, а від своєї жадності. Кожного разу, коли йому доводилось потратити
фертинг, він так нервував, так терзався від жадності, що втрачав на вазі. Щоб
відшкодувати ці втрати, він з'їдав щоденно по чотири сніданки, по чотири обіди й
чотири вечері, але все одно не міг потовстіти, бо йому не давала спокою думка,
що він витратив на харчі надто вже велику суму грошей.
Пан Скуперфільд прекрасно знав, що ця жадність шкодить його здоров'ю, але із
своєю собачою натурою (так він казав сам) нічого вдіяти не міг. Він чомусь узяв
собі в голову, що його й без того колосальне багатство безперервно має зростати,
й коли йому вдавалося збільшити свій капітал хоча б на один фертинг, він мало не
стрибав од радості. Коли ж треба було витратити фертинг, він впадав у відчай,
йому здавалося, ніби настає кінець світу, ніби скоро всі фертинги, наче під
впливом якоїсь лихої сили, зникнуть з його скринь і він з багача перетвориться
на злидаря.
Якщо інші багачі цілком володіли своїми грішми, користувалися ними для своїх
примх і забаганок, то про Скуперфільда можна було сказати, що гроші повністю
володіли ним. Він цілковито перебував під їхньою владою, був покірним слугою
своїх грошей. Він старанно плекав, беріг і ростив свої капітали, не маючи від
них ніякої, хоча б найменшої користі для себе.
А втім, ніхто не вбачав у поведінці Скуперфільда нічого особливо ненормального,
бо в суспільстві, де найбільшою цінністю були гроші, така поведінка видавалася
природною, і нікому не спадало на думку, що пана Скуперфільда давно треба було
відвести до лікаря і лікувати його з тією дбайливістю, з якою лікують кожного,
хто з'їхав з глузду.
