— Послухай, Незнайку, я до того зак-зак-закрутив-ся, що ні бе ні ме не можу
сказати.
Пробелькотівши ці слова, він дурнувато засміявся, потім поповз рачки й загорлав:
— Бе-е-е! Ме-е-е!
— Козлику, любенький, не треба! Не треба! — почав благати Незнайко.
Схопивши одурілого Козлика на руки, Незнайко побіг з ним до берега моря. Йому
здавалося, що Козлик от-от стане баранчиком, і тоді вже його ніхто не врятує.
Невдовзі вони були край пальмового гаю. Крізь стовбури дерев заблищала іскриста
поверхня моря. Здалеку видніла пароплавна пристань з високою щоглою, верхівка
якої була прикрашена прапором, що тріпотів на вітрі. Напружуючи останні сили,
Незнайко вибіг на морський берег і знеможено впав па пісок. Руки його самі
розчепились, і він знепритомнів.
Опинившись на березі моря, Козлик якийсь час здивовано озирався довкола.
Прохолодний морський вітерець освіжив його, й голова йому перестала
паморочитися. Поступово він зрозумів, що сидить не на каруселі, а на
звичайнісінькому морському березі. Поруч, розкинувши руки, лежав Незнайко. Очі в
нього були заплющені.
«Спить», — подумав Козлик.
І він почав дивитися на хвилі, які шипіли й гуркотіли, ритмічно накочуючись на
пологий піщаний берег і, поволі вщухаючи, відбігали назад у море.
Невідомо, скільки так сидів би Козлик, милуючись хвилями, якби його погляд не
примітив удалині темпу плямку завбільшки з блоху. Спочатку йому здалося, що
якийсь птах ширяє над морем, але плямка поступово наближалася і скоро вже було
ясно, що то не птах. Козликові вже здавалося, що то або дирижабль, або літак,
але минуло ще трохи часу, і він упевнився, що то пароплав.
— Що за дивина! — вражено пробурмотів Козлик. — Відколи це пароплави літають у
повітрі?
Він заходився торсати за плече Незнайка. Побачивши, що Незнайко не прокидається,
Козлик страшенно перелякався й почав бризкати йому в обличчя холодною водою. Це
привело Незнайка до пам'яті.
— Де я? — спитав він, розплющуючи очі.
— Дивись — пароплав! — закричав Козлик.
— Де пароплав? — спитав Незнайко, підводячись із землі й дивлячись у морську
далечінь.
— Та не там! Он, угорі,— показав Козлик пальцем.
Незнайко задер голову вгору й побачив, що в повітрі ширяє пароплав — з трубами,
щоглами, якорями й рятувальними шлюпками, підвішеними над палубою. Незнайко
завмер на місці від подиву. Пароплав швидко наближався. На борту його вже можна
було розгледіти коротульок. Завмираючи від страху, Незнайко й Козлик дивилися на
громаду, що підлітала до них. З переляку в Козлика сам собою роззявився рот, а
очі зробилися зовсім круглі. Він хотів щось сказати, але слова застряли десь у
горлі. Нарешті йому вдалося видавити з себе:
— Що це? Чому це?
— Невагомість! — закричав раптом Незнайко. — Це не інакше, як Знайко. Я так і
знав, що він прилетить нас виручити! Ура!
Він підкинув угору свого капелюха й від радості почав стрибати по березі.
Пароплав тим часом пролетів по дузі над пристанню й плавно опустився на воду.
Незнайко й Козлик, узявшись за руки, побігли на пристань. Не встигли вони
піднятися по драбині, як побачили, що з корабля сходять по трапу Знайко, лікар
Пілюлька, Гвинтик, Шпунтик, Пончик і кілька незнайомих місячних коротульок. Від
хвилювання серце шаленно закалатало у Незнайка в грудях, і він зупинився, не
наважуючись ступити й кроку далі, тільки пробурмотів:
— Здається, мені зараз розпіканція буде!
Знайко в супроводі інших коротульок підійшов до Незнайка.
— Ну, здрастуй, — сказав він, подаючи руку.
— А ви що ж, голубчики, не могли прилетіти раніше? — сказав Незнайко, навіть не
відповівши на привітання Знайка. — Ми тут їх ждали, ждали, мало не перевернулися
на баранів, а їм хоч би що! Теж рятівники називається!
— Я з тобою, дурнем, і розмовляти після цього не хочу! — сердито відповів
Знайко.
— Ти б краще сказав спасибі, що хоч тепер прилетіли, — мовив лікар Пілюлька. —
Як ти себе почуваєш?
— Добре.
— Тоді гайда зараз же на пароплав, а то тут повітря, кажуть, дуже шкідливе. Не
можна бути довго.
— Ну, трошечки ще побути тут, я думаю, можна, — відповів Незнайко. — Мені ж
треба інших коротульок урятувати. Нас сюди багато приїхало.
— Це ми й без тебе зробимо, — сказав лікар Пілюлька.
— Ні, ні, братики, без мене ви ще переплутаєте що-небудь, забудете когось. Я сам
повинен усіх розшукати. І ще ось що: чи нема у вас зайвого приладу невагомості?
— Навіщо тобі? — спитав Гвинтик.
— Я ось яку штуку придумав, — відповів Незнайко. — Ми закопаємо прилад
невагомості на острові в землю, тоді навкруги утвориться зона невагомості.
Повітря над цією зоною вже нічого не важитиме й почне підніматись угору, а на
його місце з усіх боків надходитиме свіже морське повітря. Таким чином атмосфера
на острові очиститься, і ніхто вже не буде перекидатися на баранів.
— Ти диви, — сказав захоплено Шпунтик, — наш Незнайко теж винахідником став.
— А що ти думаєш? Останнім часом я просто жах як порозумнішав. А свій метод
очистки повітря я придумав, ще коли сюди на пароплаві їхав. У трюмі, розумієш,
нічого було робити, от я й почав придумувати різні штучки.
— Ну гаразд, — відповів Гвинтик. — Прилад невагомості у нас для тебе знайдеться.
Крім того, я бачу, тобі й черевики потрібні. Ну, це на пароплаві одержиш, а
зараз веди нас і показуй, де коротульки, поки хто з них і справді не став
бараном.
_Розділ_тридцять_п'ятий_
ЧАС ВЕЛИКИХ ЗМІН
Після того як скуперфільдівські робітники оволоділи невагомістю і прогнали із
своєї фабрики Скуперфільда, всі тільки й говорили про це. Робітники інших фабрик
теж приїжджали до космонавтів, а повернувшись, улаштовували на своїх фабриках
невагомість. На деяких фабриках робітники так осміліли, що навіть без усякої
невагомості брали владу до своїх рук і проганяли хазяїв.
Поліція так була налякана цими подіями, що вже не виступала проти робітників.
Багато поліцейських викидали свої гвинтівки й пістолети, закопували свої
поліцейські мундири та каски і, одягнувшись як звичайні коротульки, наймалися
працювати на фабрики й заводи. Вони казали, що це набагато приємніше, ніж літати
догори ногами в повітрі, дістаючи опіки, поранення й каліцтва.
Робітники за свою працю тепер одержували значно більше, бо їм уже не треба було
віддавати багачам частину свого заробітку; а всі товари стали набагато дешевші.
Тому кожен і харчуватися став краще, й купував більше товарів. Різних товарів
потрібно було чимраз більше, тому всі фабрики почали збільшувати випуск
продукції, а для цього їм треба було більше робітників. Безробітних скоро зовсім
не стало, бо всі, хто хотів працювати, діставали роботу. В лакеях у багачів
тепер ніхто не хотів служити. Від них повтікали і служниці, й покоївки, й
прачки, й швейцари, й підлогонатирачі, а насамперед кухарі. Всі кухарі й кухарки
тепер воліли працювати в їдальнях і ресторанах, де вони були самі собі
господарі. А їдалень і ресторанів з кожним днем ставало більше, тому що багатьом
тепер не хотілося готувати їжу вдома. У кожного вистачало грошей, щоб пообідати
в ресторані чи принести обід з їдальні.
Бідолаха Скуперфільд, який втратив усі свої капітали ще до того, як у нього
відібрали фабрику, не знав, як йому тепер бути. Спочатку він ходив обідати до
своїх знайомих, але скоро побачив, що знайомі не мають особливого задоволення
від цього, і закінчив тим, що пішов працювати на свою колишню макаронну фабрику.
Ніхто не перешкоджав йому. Всі знали, що макаронну справу він любить, і
сподівалися, що працюватиме він сумлінно.
Кілька днів Скуперфільд був підручним на тістомішалці, а потім йому доручили
роботу на
