валялась оббивка, зідрана з диванів та
крісел, а також вирвані з них пружини й повсть, уламки кушеток, дзеркальних шаф
і стільців. Словом, вигляд кругом був такий, наче в будинку вибухнула фугасна
бомба чи відбулось побоїсько.
А Спрутс, здавалося, й не помічав улаштованого ним же самим розгрому. Час від
часу він виходив з дому, щоб поповнити запаси харчів. Але робити це було не дуже
легко, бо він був особа відома: як-не-як — колишній мільярдер, голова великого
бредламу, власник багатьох цукрових заводів і знаменитої спрутсівської
мануфактури. До недавнього часу його фотографії друкувалися мало не щодня в
газетах, і тому всі його добре знали. Тільки-но він з'являвся у якомусь
магазині, продавці й продавщиці зразу починали кепкувати з нього, кидати на його
адресу різні жарти; дехто навіть просто казав, що пора б йому вже перестати
комизитись і, замість жити на крадені гроші, піти кудись на роботу й стати
чесним коротулькою.
— Дивіться, пане Спрутс, — казали йому, — постарайтеся, голубе, виправитись, а
як будете й далі дармоїдом, то ми перестанемо відпускати вам продукти.
У відповідь на це Спрутс звичайно мовчав і тільки сердито сопів або ж казав, що
він зовсім не Спрутс, а якийсь інший коротулька, що викликало у продавців нові
дотепи. Все це страшенно сердило Спрутса, а тому що насмішки не вщухали і з
кожним днем ставали зліші, він вирішив як можна рідше потикатися на вулицю і
вилазив з дому тільки тоді, коли була крайня потреба.
Одного вечора, коли Спрутс сидів дома, у двері хтось постукав. Зійшовши по
сходах і відчинивши двері, Спрутс побачив у світлі вуличного ліхтаря коротульку
із смуглявим, вилицюватим обличчям, прикрашеним невеличкими чорними, акуратно
зачесаними вусиками, такою ж невеличкого гострою борідкою і вузенькими чорними
очима, які неспокійно зиркали по боках.
Це обличчя видалося Спрутсові зовсім незнайомим, та, коли прибулець сказав, що
його звуть Жуліо, Спрутс почав пригадувати, що вже десь чув його ім'я.
Запросивши Жуліо до кімнати, Спрутс сказав:
— Ваше ім'я, здається, мені знайоме. Чи не можете ви нагадати, де ми з вами
зустрічалися?
— Зустрічалися? Ні, — відповів Жуліо, здивовано розглядаючи накидані кругом купи
сміття, уламки меблів і риб'ячі кістяки. — Я тільки мав можливість зробити вам
послугу, коли ви захотіли розправитись з Товариством гігантських рослин.
— Ах, справді, — вигукнув Спрутс. — Однак, пригадується, ви тоді чимало здерли з
мене за цю послугу: три мільйончики фертингів, якщо не помиляюся.
— Не три, — спокійно відповів Жуліо. — Йшлося про два мільйони. А втім, мені від
цих мільйонів нічого не дісталося, бо ця скотина Скуперфільд тріснув мене
палицею по голові, а ті дві тварюки Мига й Крабс кинули мене самого в лісі й
зникли з усіма грошима. З того часу я тиняюся по світу, стараючись знайти цю
тварюку Мигу, а тепер ось надумав звернутися до вас, щоб дізнатися, де можна
побачити цю скотину Крабса.
На жаль, я не можу вдовольнити вашу цікавість, бо скотина Крабс давно втік від
мене, прихопивши з собою близько мільйона моїх власних грошей, — відповів
Спрутс.
— У такому разі, чи не можете ви дати мені повечеряти, бо якщо я не вгамую
голоду, то можу вчинити злочин. Я з самого ранку ще нічого не їв, — пояснив
Жуліо.
— Можу пригостити вас тільки яєчнею, — сухо пробурчав Спрутс.
Вийшовши з гостем на кухню, Спрутс розламав кілька стільців і затопив піч, потім
розбив яйце, але замість вилити його на сковороду, вилив на свої штани.
Вирішивши, що коли діло піде так і далі, то йому зовсім не випаде повечеряти,
Жуліо взявся до діла сам. Вибравши найбільшу сковороду, він приготував
гігантську яєчню з двох десятків яєць, і вони зі Спрутсом сіли вечеряти. Спрутс
їв і тільки похвалював, бо йому вже давно не доводилось їсти так смачно
приготовленої яєчні.
Подумавши, що Жуліо може бути для нього корисним, бо він міг би ходити по
продукти й допомагати готувати обід, Спрутс запропонував йому поселитися разом.
Жуліо погодився, і відтоді життя Спрутса набрало організованішого характеру.
Доставку продуктів з магазинів Жуліо цілком узяв на себе, а сніданки, обіди та
вечері вони готували разом, причому Спрутс виконував грубішу роботу, тобто
«робив» дрова з меблів, розпалював вогонь у плиті, чистив картоплю, цибулю,
ріпу, місив тісто; Жуліо ж здійснював загальне керівництво і стежив за
приготуванням страв.
Окрім харчів, Жуліо дбав ще й про чистоту.
У вас, голубе, в цій кімнаті зібралося надто багато гидоти, — сказав він одного
разу Спрутсові. — Але прибирати тут не варто. Ми просто перейдемо в другу
кімнату, а коли насвинячимо там, перейдемо в третю, потім у четверту, й так,
поки запаскудимо весь дім, а там видно буде.
Топити зайвий раз у печі їм було ліньки, а ночі стояли вже прохолодні, тому
Жуліо придумав спати не на ліжках, а в скринях. Забравшись разом з периною в
скриню і накрившись віком, можна було нагріти диханням повітря й спати, не
відчуваючи холоду.
У ті часи як для пана Жуліо, так і для пана Спрутса найбільшим задоволенням було
вмоститись увечері, після денних турбот, біля телевізора і проклинати нові
порядки. По телебаченню тоді часто показували робітників, які самостійно, без
панів керували своїми фабриками та заводами. Особливо цікаво було, що багато
виробничих процесів здійснювалось тепер у стані невагомості. Пан Спрутс і пан
Жуліо мимоволі підраховували, які вигоди могли б мати багачі, якби невагомість
дісталася їм, а не робітникам, і це просто казило їх. Але найдужче казили їх
розмови про гігантські рослини, які й справді росли не щодня, а щогодини. Не
минало й дня, щоб по телебаченню тепер не показували, як дозрівають гігантські
огірки, помідори, капуста, буряки, кавуни, дині, посаджені до того ж на грунті,
відібраному в багачів. І Спрутс, і Жуліо зеленіли від злості, коли бачили, як
наливається здоровенне колосся земної пшениці.
— Ось вона! Ось вона де, погибель наша, росте! — сичав, бризкаючи слиною, Спрутс
і сварився кулаком на екран телевізора.
— Все пропало! — сумно махав рукою Жуліо. — Тепер уже нема ніякої надії на
повернення старого!
Одного разу диктор оголосив, що скоро буде передача з Космічного містечка, яке
збудували прибулі космонавти. Спрутс і Жуліо ледве всиділи на стільцях, так їм
кортіло якнайскоріше побачити своїх ворогів. Нарешті на екрані з'явився Знайко.
Він представив телеглядачам своїх друзів- космонавтів, з якими прилетів на
Місяць, показав кілька маленьких затишних будиночків, що їх космонавти збудували
для себе самі. Глядачі навіть побачили один такий будиночок усередині. Потім
показали різні наукові прилади, і Фуксія розповіла про ту наукову роботу, яку
провадили космонавти на Місяці. Тюбик показав глядачам кілька земних пейзажів,
які він тут же намалював, і розповів, чим відрізняється життя на Великій Землі
від життя на Місяці. Після нього виступив Гусля, який заграв на флейті кілька
мелодій, щоб ознайомити місячних коротульок з музикою, яку люблять земні
коротульки.
Після музичного антракту телеглядачам показали дослідний город, на ньому
дозрівали овочі, серед яких особливо вирізнялися гігантські кавуни.
Знайко сказав, що всі овочі виросли не менші, а навіть трохи більші, ніж
звичайно виростають на Великій Землі, і це можна пояснити меншою силою тяжіння
на Місяці. За городом було пшеничне поле, що його місячні коротульки сприйняли
спочатку за якийсь фантастичний гігантський ліс. Нарешті телеглядачам показали
космічну ракету, на якій був здійснений небувалий міжпланетний політ. Ракета вже
не стояла, як колись, на відкритому місці, а була в спеціальному ангарі,
збудованому позаду пшеничного поля.
Як тільки Спрутс побачив ракету, він аж зблід від злості.
— Все через цю трикляту ракету! — прошипів він. — Коли б у мене був динаміт, я б
її негайно висадив у повітря без ніякого жалю! Коли б не ця ракета, у нас усе
було б, як і колись, ми жили у розкоші, замість того щоб нидіти тут і з ранку до
вечера возитися з цим противним куховарством!
— У мене є динаміт, тобто я можу дістати, — сказав Жуліо.
І він заходився розповідати Спрутсові, що колись у нього був магазин
різнокаліберних
