товарів, у якому він торгував гвинтівками, пістолетами, порохом,
піроксиліном, динамітом та іншими вибуховими речовинами.
— Потім я продав свій магазин, — сказав Жуліо, — але мені треба було спішно
виїхати з Давилона, тому я не встиг вивезти всіх товарів, і в тайнику на складі
в мене лишилося кілька бочок пороху та два ящики з чудовим динамітом. Я певен,
що про цей тайник ніхто нічого досі не знає, і ми з вами можемо пробратися в
нього, але для цього доведеться з'їздити в Давилон.
— Завтра ж поїдемо! — вигукнув Спрутс, схоплюючись від нетерпіння з крісла. — Я
їм покажу! Я цього більше терпіти не буду! Я їх усіх підніму в повітря!
В цей час телепередача з Космічного містечка закінчилася, і по телебаченню
почали показувати нову кінокомедію про якогось колишнього багача, який не хотів
працювати, а в їдальні відмовились годувати його, отож він вирішив готувати для
себе сам, тільки з того старання нічого не виходило. Куплені яйця він поклав на
стілець, а потім сів на них, пакет з маслом упустив на підлогу, одразу ж
наступив на нього ногою, посковзнувся і впав, зачепивши рукою чайник з гарячою
водою, яка хлюпнула йому просто на лисину. Цілий вечір він бився на кухні,
нарешті впав у порожню скриню і заснув у ній, а вранці побіг улаштовуватись на
роботу.
— Це що? — кричав обурено Спрутс. — Це ж про мене! Та як вони сміли? Хіба вони
забули, хто я? Я ж їм не якийсь там нікчема! Я Спрутс! Нехай би вони попались
мені раніше. Я б їх скрутив! А тепер я хто! Хто, я вас питаю! Тепер я для них
ніхто, бо все полетіло до чорта. Колись мене і годували, і одягали, і купали, і
спати вкладали, й катали, й порошинки з мене здували, весь бруд за мною
прибирали, всіляко піклувалися про мене, о! А тепер я сам мушу про себе дбати,
сам мушу все робити! Чому, я вас питаю? З якої речі? Колись всі мене шанували й
поважали за моє багатство, підлещувались до мене, низенько кланялись мені, а
тепер усі з мене сміються та ще й кінокомедії про мене знімають! Це ж образа! Я
не потерплю цього! Я їм покажу! Я їх за це на шмаття! На друзки! Де динаміт?
Дайте мені динаміт! Завтра ж їдьмо по динаміт!
Він ще довго так шаленів. Жуліо ледве заспокоїв його і, пообіцявши завтра зранку
вирушити по динаміт, уклав спати в скриню.
_Розділ_тридцять_шостий_
НА ЗЕМЛЮ
Минуло кілька днів відтоді, як Незнайко приїхав із своїми друзями в Космічне
містечко. Тут йому все дуже сподобалось. Прокинувшись уранці, він одразу ж
подався на город і гуляв там серед заростів буряків, моркви, огірків, помідорів,
кавунів чи тинявся серед височенних стебел гігантської земної пшениці, жита,
проса, гречки, сочевиці, а також вівса, з якого робиться чудова крупа для дуже
смачної вівсяної кашки.
Тут усе майже як у нас у Квітковому місті, — казав Незнайко. — Тільки у
Квітковому місті було трошки краще. Тут ніби чогось усе-таки бракує.
Одного разу Незнайко прокинувся вранці й відчув, що трохи нездужає. Йому нічого
не боліло, але було таке відчуття, ніби він дуже-дуже стомився і не мав сили
встати з постелі. Але незабаром мав бути сніданок, тому він усе-таки встав,
одягнувся, вмився, проте, коли сів снідати, відчув, що зовсім не хоче їсти.
— От бачите, які ще тут на Місяці штучки бувають! — пробурмотів Незнайко. — Коли
хочеться їсти, то їсти нема чого, а коли є що їсти, то не хочеться їсти!
Сяк-так упоравшись із своєю порцією, він поклав ложку на стіл і вийшов у двір.
За хвилину всі побачили, що він вертається назад. Обличчя його було злякане.
— Братики, а де ж сонечко? — спитав він, здивовано озираючись навколо.
— Ти, Незнайку, якийсь осел! — насмішкувато відповів Знайко. — Ну яке тут
сонечко, коли ми на Місяці, точніше сказати, в Місяці.
— У, а я й забув! — махнув рукою Незнайко.
Після цього випадку він цілий день згадував про сонечко, за обідом їв мало й
тільки надвечір заспокоївся. А другого ранку все почалося знову.
— Де ж сонечко? — пхикав він. — Хочу, щоб було сонечко! У нас у Квітковому місті
завжди було сонечко.
— Ти краще ось що, голубчику, не каверзуй! — сказав йому Знайко.
— А може, він у нас хворий, — сказав лікар Пілюлька. — Мабуть, я огляну його.
Затягнувши Незнайка у свій кабінет, лікар Пілюлька почав ретельно обстежувати
його. Оглянувши вуха, горло, ніс і язик, Пілюлька здивовано похитав головою,
потім велів Незнайкові скинути сорочку й почав стукати його по спині, по плечах,
по грудях і по животу гумовим молоточком, дослухаючись при цьому, який виходить
звук. Видно, звук виходив не такий, як треба, тому Пілюлька кривився, знизував
плечима й тряс головою. Потім він звелів Незнайкові лягти на спину й почав
натискувати йому долонями на живіт у різних місцях, приказуючи:
— Так боляче? Не боляче?.. А так?..
І знову щоразу скрушно хитав головою.
Нарешті він зміряв Незнайкові температуру, а також пульс і кров'яний тиск, а
тоді, велівши йому лишатись у постелі, пішов до коротульок і сказав тихенько:
— Біда, голубчики. Незнайко наш хворий.
— А що в нього болить? — спитала Рибка.
— У тому-то й річ, що нічого не болить, а проте він серйозно хворий. Хвороба в
нього дуже рідкісна. На неї хворіють коротульки, які надто довго пробули далеко
від своїх рідних місць.
— Ти ба! — здивувався Знайко. — То його треба лікувати.
— Як же його лікувати? — відповів лікар Пілюлька. — Від цієї хвороби ніяких
ліків нема. Він повинен якнайскоріше повернутися на Землю. Тільки повітря рідних
ланів може помогти йому. Такі хворі завжди дуже тужать далеко від батьківщини, й
це може для них погано скінчитися.
— Виходить, нам треба вирушати додому? Ти це хочеш сказати? — спитав Знайко.
— Так, і притому якомога скоріше, — підтвердив лікар Пілюлька. — Думаю, що коли
ми сьогодні ж вирушимо в дорогу, то встигнемо долетіти до Землі з Незнайком.
— Отже, треба вирушати сьогодні ж. І нічого тут більше думати, — сказала Фуксія.
— А як же бути з Пончиком? — спитав Знайко. — Він же лишився у Лос-Поганосі із
своїми крутильниками. Не можемо ж ми покинути його тут.
— Ми з Шпунтиком зараз же поїдемо по нього на всюдиході, — сказав Гвинтик. — До
вечора туди приїдемо, завтра вранці назад. Опівдні будемо тут.
— Доведеться призначити відліт на завтра, — сказав Знайко. — Раніше ніяк не
впораємось.
— Ну що ж, до завтра, я думаю, Незнайко витримає, — сказав лікар Пілюлька. —
Тільки ви, братики, не зволікайте.
Гвинтик і Шпунтик одразу ж викотили з гаража всюдихід, узяли з собою Козлика,
якого вчили керувати всюдиходом, і всі троє поїхали в Лос-Поганос. Лікар
Пілюлька поспішив повідомити Незнайка, що прийнято рішення вирушати на Землю. Ця
звістка дуже втішила Незнайка. Він навіть схопився з постелі, почав казати, що,
як тільки повернеться додому, одразу ж напише листа Синьоочці, бо колись він
обіцяв написати їй і тепер його мучить сумління, що не виконав своєї обіцянки.
Надумавши виправити свою помилку, він значно повеселішав і почав наспівувати
пісні.
— Не журіться, братики, — казав він. — Скоро побачимо сонечко!
Лікар Пілюлька сказав, щоб він поводився спокійніше, бо його організм ослаблений
хворобою і йому треба берегти сили.
Невдовзі радість Незнайка потроху стихла й змінилася нетерплячкою.
— Коли ж Гвинтик і Шпунтик повернуться? — весь час приставав він до Пілюльки.
— Вони сьогодні не можуть приїхати, голубе. Вони завтра приїдуть. Ти вже якось
потерпи, а зараз краще ляж і поспи, — вмовляв його лікар Пілюлька.
Незнайко лягав у постіль, але, полежавши хвилиночку, схоплювався:
— А що, як вони не приїдуть завтра?
