— Дідько його знає! — розвів Незнайко руками. — Я вже забув, який був той. Та
гаразд, який- небудь з двох той… Стривай, а це ще там хто? — закричав він раптом.
— Матінко! Ще один осел! — ахнув Пістрявенький, побачивши довговуху голову, яка
висунулася з відчинених дверей хлівця.
— Ото мало клопоту! — вигукнув Незнайко. — Доведеться ще одного перетворювати…
— Постривай, — сказав Пістрявенький. — Це, здається, не осел, а кінь!
— Що ти! Кінь значно більший.
— Правильно, — погодився Пістрявенький. — З одного боку — це наче кінь, а з
другого боку — осел. Мабуть, це просто великий осел, от і все.
— Ет, ніколи мені тут з ними морочитися! — сказав Незнайко. — Перетворю та й
годі. Буде на одного коротульку більше.
Поки вони розмовляли, осел вийшов із хлівчика й пішов прямо до них. Незнайко
швиденько замахав у нього перед носом паличкою:
— Хочу, щоб і цей осел став коротулькою!
Сказавши це, він зажмурився, а коли розплющив очі, осла вже не було, а замість
нього стояв коротулька. Він був такий самий, як два попередніх, тільки трохи
вищий, з такою самою довгою губою, а ластовиння у нього було не тільки на носі й
навколо носа, а по всьому обличчю, навіть кулаки були в ластовинні.
Підійшовши до огорожі, він подивився пильно на Незнайка й сердито запитав:
— Де Брикун і Пегасик?
— Які Брикун і Пегасик? — злякався Незнайко.
— Ну, осли. Не бачив хіба, що тут два осли були?
— Не бачив, — розгубившись, збрехав Незнайко.
— Що ти брешеш? Може, ти по лобі хочеш?
— Як це — по лобі? — не зрозумів Незнайко.
— А ось так!
Коротулька просунув через огорожу руку й дав Незнайкові по лобі такого щигля, що
той мало не впав.
— Ах, так! — закричав, задихаючись од гніву, Незнайко. — Так ти, значить,
битися? Та я тебе!.. Я тебе!..
— Що ти сказав? — закричав коротулька. — От я зараз з тобою поквитаюся.
І він тут же поліз через огорожу. Не чекаючи розправи, Незнайко кинувся тікати.
Пістрявенький побіг за ним. Вони мчали із швидкістю метеорів повз звірині
клітки, а за ними, гучно сопучи й стукаючи ногами, мов кінь, біг новоявлений
коротулька. Невідомо, чим би закінчилася ця погоня, якби коротулька не
простягнувся раптом серед дороги, зачепившись ногою за корінь.
Уставши, він побачив, що Незнайко й Пістрявенький уже далеко і йому тепер їх не
догнати.
— Я тобі покажу! — кричав він. — Ми ще зустрінемось! Ти в мене ще поскачеш!
Погрозивши Незнайкові ваговитим кулаком, він засунув руки в кишені своїх широких
зеленувато- жовтих штанів і пішов геть. Побачивши, що небезпека минула, Незнайко
й Пістрявенький повернулися до Кнопочки.
— Де ж ви ходите? — сердито запитала вона. — Я вже хотіла йти шукати вас.
— Та за нами тут один божевільний осел ганявся, — відповів Незнайко.
— Який божевільний осел?
— Я потім тобі розкажу.
— Це що ще за новина «потім»! Ти зараз розказуй.
Довелося Незнайкові признатися, що це він перетворив учора Листочка на осла й
розказати про все, що трапилось.
— От бачиш, Незнайку, який ти злий! — сказала Кнопочка, вислухавши його
розповідь. — Хіба ж тобі чарівну паличку для того дано, щоб ти перетворював
коротульок на ослів?
— Я не злий, Кнопочко! Я весь час так мучився через цього Листочка й через
Буквочку теж. Мене совість зовсім загризла, слово честі! Ти не гнівайся. Адже
все добре скінчилось, і тепер Листочок уже, напевно, повернувся до Буквочки.
— Добре ще, що ми прочитали в газеті, де шукати Листочка, — сказала Кнопочка.
Розділ шістнадцятий
Як Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький зустрілися з Пегасиком і що з того вийшло
Кінець дня мандрівники провели в зоопарку, бо ж там виявилося ще багато звірів,
яких вони не бачили. Тільки надвечір вони повернулися до готелю і, повечерявши,
лягли спати.
Цього разу Незнайка не мучила совість, і він заснув дуже швидко.
А втім, він не заснув би так скоро, якби хто-небудь розповів йому, що серед
трьох ослів, котрих він перетворив на коротульок, зовсім не було Листочка. В
газеті сталася помилка й, замість того, щоб надрукувати, що знайденого осла
відправили в цирк, помилково надрукували, що його відправили в зоопарк. Ось
тому-то Листочок так і залишився в цирку, а замість трьох ослів, які були в
зоопарку, з'явилося трійко коротульок. Першого звали Пегасик, другого — Брикун,
а третього — Калігула. Хоча в зоопарку Калігула вважався звичайним ослом,
насправді ж він був не осел, а мул. Як відомо, мул — це щось середнє між конякою
і ослом, тобто він трохи менший від коняки і трошки-трошки більший за осла. Якщо
з Брикуна й Пегасика вийшли коротульки звичайні на зріст, то Калігула вийшов
досить високий. На зріст він виявився дев'ять з половиною нігтів. Ніготь — це
така міра довжини в країні коротульок. У переведенні на наші міри ніготь
дорівнює одному сантиметру з четвертю. Помноживши дев'ять з половиною на
сантиметр з четвертю, кожен може дізнатися, який на зріст був цей Калігула.
Усі троє — і Пегасик з Брикуном, і Калігула — дивувалися зміні, що сталася з
ними. Найбільше їм здавалося дивним те, що вони ходять на двох ногах, а не на
чотирьох, як раніше, й що вони якось раптом одразу навчилися говорити. Але
особливо їх дивувало те, що тепер у них на руках замість копит були пальці.
Це чомусь їх дуже смішило. Варто було кому-небудь із них глянути на свою руку чи
навіть на палець, як його вже трясло від сміху.
Однак ні Калігула, ні Брикун, ні Пегасик не змогли б пояснити, що тут такого
смішного. Взагалі з них вийшли коротульки, які не любили над чимось
замислюватись, а робили одразу все, що тільки спадало їм на думку. А втім читач
незабаром і сам переконається в цьому, бо ж йому ще доведеться зустрітися з
ними.
Прокинувшись на другий день, Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький стали думати,
куди б їм іще піти погуляти й чи не податися їм знову в зоопарк, але Кнопочка
сказала, що краще просто пройтися вулицями і подивитися місто, якого вони, по
суті, досі ще й не бачили.
Поснідавши, наші мандрівники вийшли з готелю на вулицю. Юрби перехожих уже
рухалися широким тротуаром. Свіжий ранковий вітерець доносив пахощі квітів, яких
уздовж тротуарів росло дуже багато. Сонечко тільки-но піднялося над покрівлями
будинків і пригрівало пішоходам і плечі, й спини, й щоки, й лоби, й носи, й
вуха. Тому обличчя в усіх були задоволені й веселі.
На краю тротуару Незнайко та його супутники побачили коротульку в білому фартусі
й чорних блискучих гумових чоботях. Звали його Чубчик. У руках у нього був
гумовий шланг, з якого він поливав квіти. Струмінь води з силою виривався з
трубки, коротулька вправно спрямовував струмінь на квіти, стараючись, щоб ані
краплина не попала на когось із перехожих.
Зупинившись неподалік, наші мандрівники мимоволі замішувалися його роботою. У
цей час удалині з'явився ще один коротулька. На ньому був куций зелений піджак з
вузенькими рукавами, зеленувато-жовті штани й синій берет з оранжевою китичкою.
Незнайко відразу впізнав у ньому осла, якого він вчора перетворив на коротульку.
Це й справді був Пегасик. Він з ранку тинявся по місту, зирячи сюди-туди й не
знаючи, що йому робити. Побачивши поливальника, він теж зупинився і став
дивитися.
Йому чомусь раптом страшенно захотілося побризкати з шланга водою, і він сказав:
— Ану дай мені трішечки потримати трубку. Мені теж хочеться трошки полити квіти.
