Чубчик привітно усміхнувся і, простягнувши Пегасикові наконечник із шлангом,
сказав:
— Прошу.
Пегасик зрадів, узяв в обидві руки металеву трубку й спрямував струмінь на
квіти.
— Пускайте струмінь трошки вище, щоб вода падала на квіти зверху, — порадив
Чубчик. — Якщо ви будете спрямовувати струмінь в упор, то це може зашкодити
рослинам.
Пегасик слухняно спрямував струмінь трохи вище.
— Ось тепер правильно! — похвалив Чубчик. — Я бачу, що у вас є здібності до
поливання квітів. Ви поки що попрацюйте, а я на хвилиночку збігаю додому. Якщо
це вам не важко, звичайно, — додав він.
— Ні, ні! Чого там! Мені не важко, — відповів Пегасик.
Чубчик пішов, а Пегасик цілком самостійно продовжував поливати квіти. Від
напруги води трубка здригалась у його руках. Пегасикові здавалося, ніби вона
жива, й він дуже пишався, що робить таку важливу справу.
Раптом він побачив Незнайка, Кнопочку й Пістрявенького, які стояли попереду, й
одразу ж шалена думка спала йому в голову.
«А що буде, коли я поллю їх водичкою?»
Не встиг він подумати, як руки самі собою спрямували струмінь на Незнайка,
обливши його з голови до ніг.
— Гей! — закричав Незнайко. — Ти нащо обливаєшся?
Пегасик вдав, ніби не чує його слів, і відвів струмінь убік, а потім знову, мов
ненароком, облив Незнайка. Від злості Незнайко мало не підскочив на місці й уже
хотів бігти, щоб покарати бешкетника, але Кнопочка схопила його за руку й
сказала:
— Ходімо звідси! Бракувало тільки, щоб ти бійку завіяв!
Усі троє повернулися і вже хотіли піти, але в цей час Пегасик спрямував струмінь
просто в потилицю Кнопочці.
— Ой! — вереснула Кнопочка, відчуваючи, як крижана вода тече за комір і
розтікається по спині.
— То ти ще Кнопочку обливати! — закричав, розлютившись, Незнайко. — Ось я тобі
зараз покажу!
Він підбіг до Пегасика й хотів вирвати в нього трубку з рук, але Пегасик одвів
трубку вбік, і струмінь став бити вздовж тротуару, обливаючи перехожих.
Намагаючись вирвати трубку, Незнайко зайшов збоку, але Пегасик повернувся до
нього спиною і старався відштовхнути його ногою.
— А, то ти ще ногами хвицяти! — пробурчав Незнайко.
Він зрештою схопив трубку й став одбирати її у Пегасика, але Пегасик не
віддавав. Струмінь з шипінням виривався з наконечника і потужно бив то в один
бік, то в другий. Рятуючись від холодного струменя, пішоходи кинулися врозтіч.
Вони з'юрмилися віддалік обабіч тротуару й ніяк не могли зрозуміти, навіщо їх
обливають водою. Деякі кричали Незнайкові й Пегасикові, щоб вони припинили
пустощі. Кнопочка теж кричала, але Незнайко й Пегасик не звертали на крики
ніякої уваги й усе виривали один в одного трубку з рук.
— Треба забрати в них шланг, — сказав хтось.
— Правильно! — закричали в юрбі. — Треба всім разом напасти на них і відібрати
трубку — тоді вони не зможуть обливатися.
Одразу знайшовся заводій. Це був коротулька на ім'я Йоржик.
Він був у ясно-коричневому спортивному костюмі і капелюсі з широкими крисами.
— Ану, братці, за мно-о-ою! — закричав Йоржик і кинувся вперед.
Побачивши це, Пегасик спрямував струмінь просто йому в обличчя. Капелюх злетів з
Йоржикової голови й покотився по вулиці.
— Стій! Стій! — закричав Йоржик, з підстрибом кинувшись за капелюхом.
У цей час Незнайко приловчився і вихопив шланг у Пегасика з рук. Пегасик, проте,
не розгубився. Він ухопився руками за трубку й смикнув з такою силою, що
відірвав її від шланга. Незнайко хотів стукнути його по голові шлангом, з якого
все ще хлющила вода, але в цей час його схопили за руки коротульки, котрі
набігли з усіх боків.
Побачивши, що справа набирає неприємного напрямку, Пегасик, недовго думаючи,
жбурнув трубку на землю й кинувся навтіки.
Довкола Незнайка в ту ж мить зібралася юрба. Коротульки заповнили весь тротуар і
навіть бруківку. Автомобільний рух припинився, і на вулиці утворилася пробка.
Невідомо звідки прибіг міліціонер і закричав:
— Попрошу всіх розійтися! Ви заважаєте рухові транспорту!
— Ось оцей водою обливався! — закричав Йоржик, показуючи пальцем на Незнайку.
— Я не обливався! — кричав Незнайко. — Мене самого облили.
— Погляньте на нього! — кричав Йоржик. — Його облили! Ха-ха!
До місця пригоди з усіх боків збігалися нові коротульки. Юрба все збільшувалась
і збільшувалась. Автомобілі заповнили всю вулицю, аж до перехрестя. Бідолашний
міліціонер аж за голову схопився.
— Розійдіться, прошу вас! — кричав він.
Але ніхто не хотів розходитись. Ті, котрі бачили всю цю пригоду, не відходили
тому, що їм хотілося розказати про все тим, які не бачили; а ті, котрі не
бачили, не розходилися тому, що їм неодмінно хотілося подивитися на Незнайка.
Міліціонер зрозумів, що ніхто не піде до тих пір, поки Незнайко стоятиме на
вулиці, й тому-то вирішив одвести його в міліцію.
Узявши Незнайка за руку, міліціонер повів його до автомобіля, який стояв за
рогом у провулку. Побачивши, що міліціонер посадив Незнайка в машину, Кнопочка й
Пістрявенький підбігли до нього й закричали:
— Візьміть і нас з собою! Візьміть і нас!
Але машина вже рушила й поїхала. Знемагаючи, Кнопочка й Пістрявенький бігли за
машиною. Та де там! Хіба могли вони її наздогнати! Відстань між ними швидко
збільшувалась. На щастя, відділення міліції було недалеко. Машина звернула за
ріг і хвилини через дві зупинилася біля невеликого одноповерхового будинку з
округлим дахом, пофарбованим яскравою сріблястою фарбою, що сяяла на сонці.
Кнопочка встигла помітити, як міліціонер і Незнайко вийшли з машини й
попрямували до того будинку.
Увійшовши в двері, супроводжуваний міліціонером Незнайко опинився у світлій
просторій кімнаті. Тут він побачив ще одного міліціонера, який сидів на круглому
стільці-вертушці перед пультом управління з різними вимикачами, перемикачами,
рубильниками, мікрофонами, телефонами й гучномовцями. Над пультом у чотири ряди
були розміщені п'ятдесят два кулевидних телевізійних екрани, на яких, мов у
дзеркальних кулях, відбивалися п'ятдесят два міських перехрестя, разом з
будинками, рухом автомашин, пішоходами й усім, що тільки могло бути на вулиці.
Посеред кімнати висів іще один такий же кулевидний екран, але значно більших
розмірів.
Обидва міліціонери — і той, що привів Незнайка, і той, що сидів коло пульта, —
були одягнуті так, як і всі інші коротульки, а щоб було видно, що вони
міліціонери, котрих усі мають слухатись, на головах у них були блискучі мідні
каски, як у пожежників. Той, що сидів біля пульта, був маленький на зріст і
товстенький. Його звали Вартунчик. А той, що привів Незнайка, був довгенький і
худий. Звали його Свистунчик.
Міліціонер Вартунчик побачив, що міліціонер Свистунчик привів Незнайка, й
сказав:
— А, поливальник прийшов! Ви що ж це, братику, надумали водою обливатись на
вулиці?
— Я не обливався, — розгублено промимрив Незнайко.
— Як — не обливався? — здивувався міліціонер Вартунчик. — Ми ж самі бачили. У
нас у міліції все видно. Ось попрошу вас підійти ближче.
Міліціонер Свистунчик легенько підштовхнув Незнайка в спину, примусивши його
наблизитись до пульта з кулевидними екранами.
