добрі вчинки можу робити без ніякої вигоди.
Розставшись з Кнопочкою, Незнайко пішов додому. Він вирішив робити тепер добрі
вчинки тільки з власної охоти й зовсім не думати про чарівну паличку. Однак
легко сказати — не думати! А насправді, коли хочеш про щось не думати, то
обов'язково тільки про те й думаєш.
Прийшовши додому, Незнайко сів читати книжку казок. Мисливець Кулька, який сидів
біля вікна й чистив свою мисливську рушницю, сказав:
— Що ти там читаєш таке цікаве? Ти почитав би уголос.
Незнайко тільки хотів сказати: «Як тобі так хочеться, то візьми сам почитай»,
але в цю хвилину згадав про чарівну паличку й подумав, що, коли виконає прохання
Кульки, то зробить добрий вчинок.
— Ну гаразд, слухай, — згодився Незнайко й став читати вголос.
Мисливець Кулька слухав з задоволенням, і йому не так скучно було чистити
рушницю. Інші коротульки почули, що Незнайко читає казки, і теж зібралися
послухати.
— Молодець, Незнайку! — сказали вони, коли книжка скінчилася. — Це ти гарно
придумав — почитати вголос.
Незнайкові було приємно, що його хвалять, і, водночас було дуже прикро, що він
недоречно згадав про чарівну паличку.
«Якби я не згадав про паличку і згодився почитати книжку просто так, то зробив
би це з власної охоти, а тепер виходить, що я читав заради вигоди», — думав
Незнайко.
І так виходило весь час. Незнайко робив добрі вчинки тільки тоді, коли згадував
про чарівну паличку; коли ж він забував про неї, то міг робити лише погані
вчинки. Звичайно, якщо сказати по правді, то іноді йому все ж щастило зробити
якийсь малюсінький добрий вчинок, зовсім не думаючи про те, що він робить це
заради чарівної палички.
Однак це траплялося так рідко, що не варто про це й говорити.
Минали дні, тижні і місяці… Незнайко поступово втрачав надію на чарівну паличку.
Чим далі, тим рідше він згадував про неї і наприкінці вирішив, що мати чарівну
паличку — це недосяжна мрія для нього, бо йому ніколи не вдасться безкорисливо
зробити три добрих вчинки підряд.
— Ти знаєш, — сказав він якось Кнопочці, — мені здається, що ніякої чарівної
палички на світі нема, скільки я їх не робив, дулю з маком лиш схопив.
Незнайко навіть засміявся від задоволення, що ці слова вийшли в нього в риму.
Кнопочка теж засміялась, потім сказала:
— Чому ж у казці говорилося, що треба зробите три добрих вчинки?
— Мабуть, цю казку навмисне придумали, щоб якісь дурненькі коротульки привчалися
робити добрі вчинки, — сказав Незнайко.
— Це розумне пояснення, — сказала Кнопочка.
— Дуже розумне, — погодився Незнайко. — Та я не шкодую, що все так вийшло…
Принаймні мені це пішло на користь. Поки я старався робити добрі вчинки, я звик
умиватися щоранку холодною водою, і тепер мені це навіть подобається.
Розділ третій
Незнайкова мрія здійснюється
Якось Незнайко сидів дома і дивився у вікно. Погода цього дня була поганюща.
Небо весь час хмарилося, сонечко з ранку ні разу не виглянуло, дощ лив
безперестанку. Звичайно, нічого було й думати про те, щоб піти погуляти, і від
цього на Незнайка напала нудьга.
Відомо, що погода по-різному впливала на мешканців Квіткового міста.
Знайко, наприклад, казав, що йому байдуже, сніг чи дощик, бо навіть найгірша
погода не заважає йому сидіти вдома й займатися ділом. Лікар Пілюлька твердив,
що погана погода йому подобається навіть більше, ніж гарна, тому що вона
загартовує коротульок і від цього вони менше хворіють. Поет Квітик розповідав,
що для нього найбільша втіха — це залізти під час зливи на горище, зручно лягти
там на сухому листі й слухати, як краплі тарабанять по даху.
«Навкруги шаленіє негода, — казав Квітик. — На вулицю навіть носа виткнути
страшно, а на горищі тепло й затишно. Сухе листя чудово пахне, дощ тарабанить по
даху. Від цього стає так хороше на душі, так приємно, й хочеться писати вірші!..
Але, більшість коротульок не любили дощу. Була навіть одна малючка, Крапелька на
ймення, котра щоразу плакала, як тільки починався дощ. Коли її питали, чому вона
плаче, Крапелька відповідала:
«Не знаю. Я завжди плачу під час дощу».
Незнайко, звичайно, був не такий тонкосльозий, як ця плаксива Крапелька, але в
погану погоду настрій і в нього псувався. Так було й цього разу. Він тоскно
дивився на скісні струмені дощу, на фіалки, що мокли в дворі під вікном, на
песика Бульку, який звичайно сидів на прив'язі перед будинком, а зараз забився у
свою буду й тільки виглядав я неї, висунувши надвір кінчик носа.
«Бідний Булька! — думав Незнайко. — Цілий день на прив'язі сидить і не може
навіть побігати досхочу, а тепер йому доводиться через дощ у тісній конурі
сидіти. Треба буде відпустити його погуляти, коли закінчиться цей марудний дощ».
Але дощ ніяк не кінчався, і Незнайкові стало здаватися, що він тепер ніколи не
перейде, а литиме вічно, що сонечко сховалося назавжди й більше ніколи не
вигляне з-за хмар.
«Що ж тоді буде з нами? — думав Незнайко. — Адже від води розмокне земля. Буде
така багнюка, що ні пройти, ні проїхати. У грязюці потонуть і будинки, і квіти,
і дерева, тоді почнуть тонути коротульки. От жах!»
Поки Незнайко уявляв собі всі ці жахи й думав про те, як важко буде жити в цьому
багнистому краї, дощ поступово вщух, вітер розігнав хмари, сонечко нарешті
виглянуло. Небо прояснилося. Одразу посвітлішало. Великі, ще невисохлі краплини
дощу затремтіли, заблищали, засріблилися на траві, на пелюстках квіток. Усе ніби
помолоділо навколо, зраділо, заусміхалося.
Незнайко нарешті опам'ятався від своїх мрій.
— Сонечко! — закричав він, побачивши, що сонце яскраво сяє. — Сонечко! Сонечко!
І побіг у двір.
За ним побігли інші коротульки. Всі стали стрибати, і співати, і гратися в
квача. Навіть Знайко, який казав, що йому байдуже, хмари на небі чи сонечко, теж
підстрибував од радості посеред двору.
А Незнайко одразу забув і про дощ, і про багнюку. Йому здалося, що тепер уже
ніколи більше не буде на небі хмар, а сонечко світитиме безперестанку. Він
навіть про Бульку забув, але потім згадав і спустив його з ланцюга. Булька теж
заходився гасати по двору. Він гавкав од радості і хапав усіх зубами за ноги,
але не боляче, тому що він ніколи не кусав своїх, а тільки чужих. Така в нього
була натура.
Повеселившись трохи, коротульки знову взялися до роботи, а деякі пішли в ліс по
гриби, тому що після дощу завжди буває багато грибів.
Незнайко в ліс не пішов, а, сівши біля альтанки на лавочці, став читати книжку.
Тим часом Булька, який міг тепер бігати де заманеться, знайшов у паркані дірку,
проліз крізь неї на вулицю і, угледівши перехожого з палицею в руці, вирішив
його покусати. Відомо, що собаки страх не люблять, коли в когось у руках палиця.
Захопившись читанням, Незнайко не чув, як на вулиці загавкав Булька. Але скоро
гавкіт зробився гучнішим. Незнайко відірвався од книжки й лише тут згадав, що
забув припнути знову Бульку. Вибігши за ворота, він побачив Бульку, який
несамовито гавкав на перехожого і, забігаючи ззаду, намагався вкусити його за
ногу. Перехожий тупотів на місці й завзято відбивався від Бульки палицею.
— Назад, Булька! Назад! — закричав переляканий Незнайко.
Але, побачивши, що Булька не слухається, він підбіг, схопив його за ошийник і
відтяг убік.
— Ах ти ж зміючка! Тобі кажуть, а ти не слухаєшся!
Незнайко замахнувся рукою, щоб стукнути Бульку кулаком по лобі, та, побачивши,
що бідний песик закліпав очима й злякано замружився, пожалів його й, замість
того, щоб ударити, потягнув у двір. Припнувши Бульку, Незнайко знову вибіг за
ворота, щоб дізнатися, чи не покусав Булька
