навіщо обоє із зоопарку вилізли? Вам треба
було залишитися там і постаратись дістати чарівну паличку з клітки. Тепер ось
ворота зачинені… Як пролізеш туди?
— Бракувало, щоб я ще по паличку в клітку лазила! — надувши ображено губки,
відповіла Кнопочка.
— Ну, коли не ти, то Пістрявенький міг полізти.
— Ні, я теж не хочу в клітку, — відповів Пістрявенький. — Та й навіщо нам
паличка? Тут і без чарівної палички є все, чого забажаєш. Їсти хочеш — будь
ласка. В кіно чи театр — будь ласка. На автомобілі кататися — катайся хоч цілий
день, поки голова не запаморочиться. Навіть, стрибати й літати на автомобілі
можна без ніякого чародійства.
— Ех ти, дурню! — роздратовано відповів Незнайко. — Та хіба чарівна паличка
потрібна нам, щоб на автомобілі кататись? Нам треба Листочка виручити з біди і
од вітрогонів місто визволити. Невже всі повинні через цих вітрогонів страждати?
— А, ну тоді це так, — згодився Пістрявенький.
— Тепер у нас буде такий план, — сказав Незнайко. — Зачекаємо, коли стемніє, а
тоді поліземо через паркан. У темряві можна буде залізти в клітку, ніхто й не
побачить.
— Ну, з мене досить! — сказала Кнопочка. — Я їду в готель.
— Отже, відступаєш перед труднощами? — запитав Незнайко.
— Так, відступаю. Я не можу на паркани лазити, — рішуче відповіла Кнопочка.
— Виходить, по-твоєму, Листочок може залишатись ослом, а я нічого не повинен
робити?
— Я відчуваю, що ти тут ще наробиш такого, що й не розсьорбаєш. Було б краще,
якби ти зовсім нічого не робив.
З цими словами Кнопочка повернулась і пішла до автобусної зупинки.
— Нехай вона йде, Пістрявенький, а ти залишайся, — сказав Незнайко. — Ти мені
можеш знадобитися. Тут паркан дуже високий, ти мене підсаджуватимеш! Ходімо далі
— може, там легше перелізти.
Вони пішли уздовж паркана й, дійшовши до рогу, звернули в провулок. Тут справді
паркан був трохи нижчий.
— Зачекаємо, поки стемніє, — сказав Незнайко.
Вони зупинились під парканом і стали ждати. Небо поступово стемніло. На ньому
засвітилися зорі. Над дахами будинків піднявся оранжевий, як великий апельсин,
місяць.
— Тепер пора, — сказав, озираючись навсібіч, Незнайко. — Підсаджуй мене!
Пістрявенький став підштовхувати його знизу. Незнайко видерся на паркан і всівся
на ньому верхи.
— Тепер ти лізь, — прошепотів він, подаючи Пістрявенькому руку.
— Може, я краще зачекаю тебе тут? — сказав Пістрявенький.
— Ні, ти мені там пригодишся. Вартуватимеш біля клітки, щоб не підійшов сторож.
Пістрявенький видерся за допомогою Незнайка на паркан, після чого вони обидва
зіскочили з другого боку й упали прямо в рів.
— Слухай, я в якусь яму скотився! — запхикав Пістрявенький.
— Тс-с! — засичав на нього Незнайко. — Сиди тихо!
Якийсь час вони сиділи, затамувавши віддих, і напружено прислухалися.
Навкруги було тихо.
— Нічого, — сказав Незнайко. — Здається, ніхто не чув. Ходімо потихеньку.
Вони вилізли з канави й рушили вперед серед заростей трави й квітів. Незнайко
ступав нечутно, мов кішка, а в Пістрявенького весь час під ногами щось тріщало.
— Тихше ти! — шипів Незнайко.
Несподівано почулося гучне ревище. Пістрявенький зупинився й аж присів од
страху.
— Що це? — пробелькотів він.
Ревище зробилося ще гучнішим. Від переляку в Пістрявенького заворушилося на
голові волосся, а по спині забігали мурашки.
— Це, напевно, лев, — догадався Незнайко.
Ревище повторилося знову й перейшло в якесь могутнє, жахливе, кровожерливе
рикання. Слідом за цим одразу ж хтось загавкав, заскавучав, почулося протяжне
виття вовка, пронизливо закричала гієна. Звідкілясь долинуло сонне качине
крякання, десь згори закаркала ворона. Весь зоопарк переполошився і довго не міг
угамуватись. Пістрявенький потроху отямився.
— А чому лев реве? — запитав він.
— Не знаю. Напевно, їсти хоче, — сказав Незнайко.
— А нас він не може з'їсти?
— Не бійся. Він же в клітці сидить.
— Я й не боюся, — відповів Пістрявенький. — Просто на всяк випадок запитав.
Поступово довкола все стихло, але місяць сховався за хмари, й стало зовсім
темно. Тільки попереду біліла доріжка. Незнайко пішов по доріжці. Пістрявенький
ішов за ним, стараючись не відставати.
— Куди ми йдемо? — стурбовано допитувався Пістрявенький.
— Треба знайти ослячу обору, а мавпячі клітки там поряд, — відповів Незнайко.
Скоро обабіч доріжки стали попадатися клітки. За решітками в темноті звірів не
було видно, але Пістрявенькому весь час ввижалося, що з-за пруття ось-ось
висунеться чиясь пазуриста лапа й учепиться йому в спину. Тому-то він злякано
озирався і старався триматися від кліток подалі.
Нарешті доріжка вперлась у решітку, за якою вгадувалось озерце.
— Ми кудись не туди вийшли… — сказав Незнайко.
З-за решітки долинало якесь ліниве посапування, порохкування, чавкання і
хлюпання. Може, це просто вода хлюпалась, а може, ці звуки належали якій-небудь
водяній тварині, скажімо, бегемотові.
Друзі пройшли трошки назад і звернули на бічну доріжку.
— Що таке? — бурчав Незнайко, занепокоєно вдивляючись у темряву. — Ніяк не можу
вгадати, де ми. Уночі все зовсім не таке, як удень.
Вони довго блукали по парку, нарешті підійшли до великої клітки, яка здалася
Незнайкові знайомою.
— По-моєму, ми до слона вийшли, — сказав Незнайко. — Значить, тепер уже близько.
Пройшовши далі, вони опинилися біля невисокої решітчастої загородки, за якою
було видно хлівчик.
— Ось вона, осляча обора, бачиш? — зрадів Незнайко. — Все правильно!
Звернувши вбік, вони наблизились до ряду кліток, уздовж яких тягнувся дерев'яний
бар'єр. Підійшовши до крайньої клітки, Незнайко сказав:
— Ось вона!.. Ти, Пістрявенький, стій тут і роздивляйся на всі боки. Коли
побачиш кого- небудь, свисни.
— Гаразд, — кивнув головою Пістрявенький.
Незнайко видерся на бар'єр, притиснувся щокою до решітки й став заглядати в
клітку, напружено прислуховуючись.
— Ну, що ти там бачиш? — запитав Пістрявенький.
— Тихше, ти! — ощирився на нього Незнайко. — Зовсім нічого не бачу… Тільки наче
сопе хтось. Напевно, мавпа… Ну гаразд.
Він намацав у темряві двері, витяг болт і став відкривати засувку. Цього разу
засувка піддалася легко. Відсунувши її, Незнайко смикнув двері. Вони відчинилися
зі скрипом.
— Еге! — з досадою прошипів Незнайко й насварився дверям кулаком. — Скриплять
тут іще!
Деякий час він насторожено прислухався, але, переконавшись, що навколо було
тихо, ввійшов обережно в клітку й, ставши накарачки, зашарив по підлозі руками.
Поступово він залазив у клітку все далі, доповз до стіни й повернув у другий
бік. Несподівано спереду почулося глухе бурчання. Незнайко так і закляк, стоячи
накарачках. Деякий час він з усієї сили вдивлявсь у темряву. Перед його
