Шукач [Стрілець]. Темна вежа I

А як же тебе називати? Зоряна шльондра? Повія Вітрів?

Для декого джерело життя — це кохання, що приходить у прадавні місця… навіть у ці часи смутку і зла. Дехто, стрільцю, живиться кров'ю. І як я це розумію, кров'ю маленьких хлопчиків.

Я можу його врятувати?

Так.

Скажи, яким чином.

Припини свою гонитву, стрільцю. Згорни табір і повертай назад, напівнічний захід. Там досі є потреба в людях, що здобувають хліб насущний завдяки кулям.

Я поклявся револьверами свого батька і зрадою Мартена.

Мартена більше немає. Чоловік у чорному поглинув його душу. І ти це знаєш.

Я дав клятву.

Тоді ти проклятий.

Ти свого добилася, сучко. Можеш мене мати.

VI

Жагуче заповзяття.

Тінь піднялася над ним й огорнула з усіх боків. Раптовий екстаз змінився галактикою болю, такого ж безбарвного і яскравого, як прадавні зорі, що стали червоними після загибелі. Перебуваючи на вершині їхнього злиття, він побачив непрохані обличчя, що схилялися до нього: Сильвію Пітстон, Еліс — жінку з Талла, Сюзанну, ще десяток інших.

І нарешті, коли, здавалося, минула ціла вічність, він відштовхнув її од себе. Свідомість повернулася до нього, а разом з нею прийшли смертельна втома та огида.

Ні! Цього мало! Ще не…

— Дай мені спокій, — сказав стрілець. Він сів та мало не скотився з вівтаря, але втримав рівновагу і став на ноги. Вона зробила ще одну спробу: торкнулася його

(жимолость, жасмин, трояндова олія),

та він грубо відштовхнув її, впавши на коліна.

Хитаючись, мов п'яний, стрілець побрів до краю кружала. Ледве подолавши цей бар'єр, він відчув, що з плечей звалюється важезний тягар, і судорожно втягнув у себе повітря. Він почувався опаскудженим. Чи варте було це відчуття здобутих знань? Важко було сказати. Можливо, з часом він зможе відповісти собі на це питання. Але не зараз. Віддаляючись, він спиною відчував, що вона стоїть біля ґрат своєї в'язниці й дивиться, як він тікає. І подумав, скільки ще часу мине, перш ніж хтось іще перетне пустелю і знайде її тут, зголоднілу і самотню. Безмежжя часу здалося стрільцеві таким нездоланним, що на якусь хвилю він відчув себе карликом біля ніг гіганта.

VII

— Ти захворів?!

Коли стрілець, продравшись крізь віття дерев, ступив на землю табору, Джейк різко скочив на ноги. Досі хлопчик сидів, зіщулившись, біля решток крихітного вогнища, поклавши щелепу собі на коліна і з нещасним виглядом обсмоктуючи кісточки кролика. Тепер він з усіх ніг мчав до стрільця, і вираз занепокоєння на його обличчі змусив Роланда ще сильніше відчути потворний тягар майбутньої зради.

— Ні, — сказав стрілець. — Не захворів. Просто втомився. Я виснажений. — Він неуважно махнув рукою, показуючи на щелепу. — Вона більше не знадобиться тобі, Джейку.

Хлопчик із силою пожбурив річ на землю, а потім і руки об сорочку витер. Від огиди його верхня губа інстинктивно піднялася, оголюючи зуби, й опустилася, але Джейк цього не усвідомлював (стрілець був певен).

Роланд сів — мало не впав — на землю, відчуваючи біль у суглобах і запаморочення в голові, не надто приємний відгомін мескаліну. В паху теж пульсував тупий біль. Повільно, ні про що не думаючи, він скрутив цигарку. Джейк спостерігав. Раптово стрілець відчув бажання поговорити з Джейком дан-дін після того, як розповість йому все, про що дізнався. Але тут же з жахом облишив цю думку. І подумав, чи не втратив, бува, котрусь із частин свого єства… розум чи душу. Бо сама думка про те, щоб розкрити розум і душу, скоривши їх наказові дитині, була безумством.

— Сьогодні переночуємо тут, а завтра почнемо підніматися на гору. Трохи пізніше я піду на полювання, раптом пощастить Щось підстрелити на вечерю? Ми мусимо запастися силами. А зараз мені треба поспати. Згода?

— Звичайно. Вирубайся.

— Я тебе не розумію.

— Спи собі скільки завгодно.

— А, он ти про що. — Стрілець кивнув і ліг на спину. «Вирубаюся, — подумав він. — Вирубаю. Себе».

Коли він прокинувся, на маленькій порослій травою галявині вже лежали довгі тіні.

— Розклади багаття, — попросив він Джейка, кинувши йому свої кремінь і кресало. — Вмієш ними користуватися?

— Так. Зараз спробую.

Стрілець попрямував до вербових хащ і раптом, зачувши голос хлопчика, зупинився. Мов укопаний.

— Іскро в пітьмі, а мій владика де? — бурмотів хлопчик, і Ро-ланд чув різке чиркання (чик! чик! чик!) кресала об кремінь. Наче якась маленька механічна пташка скрикувала. — Себе я зраджу? Чи залишусь собою? Вогонь нехай на землю табору прийде.

«Він підслухав це у мене, — подумав стрілець. Його ні на крихту не здивувало, що шкіра вкрилася сиротами, ще мить — і він затремтить, як мокрий собака. — Почув і повторює. Я навіть не пам'ятаю, коли казав ці слова. І я це зраджу. Ох, Роланде, ти зрадиш єдине, що лишилося в цьому понурому світі шляхетного? Зробиш це? Чи є цьому виправдання?»

Це всього лише слова.

Так, але прадавні слова. Сповнені добра.

— Роланде? — покликав хлопчик. — Ти в порядку?

— Атож, — хрипло відповів стрілець, і ніздрі йому легенько залоскотав запах диму. — Ти розклав багаття.

— Так, — просто мовив малий, і Роландові не потрібно було обертатися, аби зрозуміти, що той посміхається.

Стрілець пішов ліворуч, цього разу не заглиблюючись у вербові хащі, а обходячи їх. У місці, де земля здіймалася вгору густо зарослим травою пагорбом, він відступив назад у тінь і зачаївся. До його вух долинало тихе потріскування вогню, що знову запалахкотів у таборі зусиллями Джейка. Стрілець посміхнувся.

Так він нерухомо простояв десять, п'ятнадцять, двадцять хвилин. Чекання не минуло марно: з'явилися три кролики, яких стрілець пристрелив, оббілував, вительбушив і приніс у табір. Над невисоким вогнем багаття вже закипала вода, дбайливо поставлена Джейком.

Стрілець задоволено кивнув.

— Ти добре попрацював.

Почервонівши від задоволення, Джейк мовчки простягнув йому кремінь і кресало.