гніздилася недолуга колонія пришелепкуватих мутантів, котрі пильно стежили за ним із милосердної пітьми комор і тіней, що громадилися навколо колон. Тепла пара, сповнена пікантних запахів смаженої яловичини і свинини, змінилася драглистою вологістю моху. У кутках, куди не насмілювалися потикати носа навіть пришелепкуваті мутанти, росли гігантські білі поганки. Здоровенні дубові двері льоху були прочинені, і звідти долинав страшенно ядучий запах, сморід, що, здавалося, з усією невблаганною остаточністю виражав невтішні факти краху й занепаду: міцний гострий запах вина, що перетворилося на оцет. Повернутися обличчям на південь і залишити маєток позаду було не важко — але серце йому краялося.
— Що, була війна? — спитав Джейк.
— Більше, ніж війна, — відказав стрілець і викинув недопалок цигарки, що тьмяно жеврів у темряві. — Революція. Ми виграли всі битви і програли війну. Переможця в ній не було, крім, хіба що, тих, хто харчується падаллю. Мабуть, ще довгі роки їм було чим поживитися.
— Хотів би я там жити, — замріяно проговорив Джейк.
— Справді?
— Так!
— Час лягати, Джейку.
Хлопчик — неясна тінь у темряві — повернувся на бік і згорнувся клубочком, накинувши на себе попону. Стрілець іще годину сидів біля нього на чатах, поринувши у свої довгі розважні роздуми. Така медитація була для нього чимось новим. Вона давала йому якусь меланхолійну насолоду, але практичних результатів не приносила: шлях до розв'язання проблеми Джейка був лише один — той, що його назвала Провидиця. Та вороття не було. Стрілець просто не міг відступити. Можливо, ситуація й була трагічною, проте Роланд цього не розумів — він вбачав у ній тільки призначення, невблаганне й віковічне. Врешті-решт природа взяла своє, він міцно заснув, і сновидіння його не навідували.
IX
Наступного дня сходження стало важчим. Вони й далі рухалися під кутом, намагаючись дістатися до вузького клиноподібного проходу крізь гори. Досі не відчуваючи потреби поспішати, стрілець просувався повільно. На мертвих скелях під їхніми ногами не було жодних слідів чоловіка у чорному, проте стрілець знав, що він пройшов цим шляхом до них, — і знав це не тільки тому, що вони з Джейком, стоячи на передгір'ї, бачили, як той, мов крихітна комаха, видряпується на гору. Його дух закарбувався у кожному потоці холодного повітря. То був єлейний ворожий запах, що так само нестерпно вдаряв у ніздрі, як і сморід чортового зілля.
Джейкове волосся вже відросло і трохи кучерявилося на засмаглій потилиці. Він впевнено долав підйоми і, схоже, зовсім не відчував страху перед висотою, коли вони переходили через провалля чи видряпувалися на стрімкі кручі. Двічі він вибирався в такі місця, куди стрільцеві б не вдалося дістатися, і закріпляв одну з мотузок, щоб Роланд міг повільно нею вилізти.
Наступного ранку вони піднімалися крізь холодну і вологу хмару, через яку більше не видно було розкиданих схилів унизу. У глибоких розломах скель тепер траплялися латки твердого зернистого снігу, блискучого, мов кварц, і сухого, як пісок. Пополудні на одній із таких латок вони натрапили на єдиний слід ноги. Джейк якусь мить дивився на нього із благоговійним трепетом, не в змозі відвести погляд, а потім поглянув угору, наче боявся, що сам чоловік у чорному матеріалізується над своїм відбитком. Стрілець злегка стукнув його по плечу і показав уперед.
— Іди. День хилиться до вечора.
Коли світло дня вже догорало, вони розташувалися табором на широкому пласкому виступі, що видавався на північному сході від стежки, котра заглиблювалася в саме серце гір. Повітря було дуже холодне. З рота виривалися хмарки пари, і вологий відгомін грому в червонувато-багряному світлі вечірньої зорі здавався нереальним і трохи божевільним.
Стрілець думав, що хлопчик почне його розпитувати, але цього не сталося: Джейк заснув майже одразу, і стрільцеві не лишалося нічого, крім як наслідувати його приклад. Уві сні він знову бачив Джейка в образі гіпсового святого, зі шпичаком, що стирчить у лобі. Прокинувся він від задухи, хапаючи ротом повітря, відчуваючи легенями смак холодної розрідженості високогірного повітря. Поряд спав Джейк, та його сон не був спокійним: він крутився і щось бурмотів у погоні за власними видіннями. Стрілець тривожно відсунувся вбік і знову заснув.
X
Відколи Джейк побачив відбиток ноги на снігу, минув тиждень. І ось настала коротка мить, коли вони зіткнулися з чоловіком у чорному обличчям до обличчя. Тієї самої миті стрілець відчув, що майже розуміє сутність Вежі, бо ця мить розтяглася на цілу вічність.
Вони й далі пробиралися на південний схід і вже, мабуть, подолали половину шляху через циклопічне пасмо гір. Щойно путь сходження вперше стала справді тяжкою (над їхніми головами нависали вкриті кригою схили і приголомшливі круті пагорби, від яких у стрільця голова йшла обертом — це було не надто приємне відчуття), вони знову почали спускатися вузьким проходом. Зміїста стежка привела їх на дно каньйону, де ніс свої води синювато-сірий бурхливий потік із крижаними берегами, що брав свій початок у високогірних краях.
Того дня пополудні хлопчик зупинився й оглянувся на стрільця, котрий присів, аби вмитися річковою водою.
— Він десь тут, я це відчуваю, — сказав Джейк.
— Я теж.
Попереду гора виставила проти них свій останній щит — величезний нездоланний шмат граніту, що здіймався у хмарну нескінченність. Стрілець побоювався, що черговий поворот гірської річки виведе їх до водоспаду та неприступних скель із гладенькою поверхнею — а отже, до безвиході. Однак тутешнє повітря було насичене дивовижною величчю, характерною для високогірних місцевостей. До того, як на їхньому шляху постав колосальний гранітний лик, залишався ще один день.
Стрілець знову відчув, що ним заволодіває передчуття — відчуття того, що нарешті ситуація опинилася під його контролем. Він уже переживав це раніше, до того ж багато разів, та все одно важко було втриматися від того, аби не затанцювати з радощів.
— Зажди! — Хлопчик різко зупинився. В цьому місці ріка круто повертала, її води кипіли й пінилися навколо колосальної розмитої глиби піщаника. Весь ранок стрілець із Джейком ішли в тіні гір, бо каньйон звужувався.
Джейк сильно тремтів, його обличчя пополотніло.
— Що з тобою?
— Вертаймося, — прошепотів хлопчик. — Хутчіш вертаймося.
Лице стрільця скам'яніло.
— Будь ласка! — Риси хлопчикового обличчя спотворилися, щелепа тремтіла від стримуваної муки. Крізь товстий шар каменю до них долинали далекі перекоти грому, монотонні, наче гуркіт підземних машин. Клаптик неба над головами набув грозового, готичного сірого відтінку: там стикалися й воювали теплі та холодні течії.
— Будь ласка,
— Ні.
На обличчі хлопчика з'явився вираз подиву.
— Ти хочеш убити мене. Він убив мене першим, а ти будеш другим.
Стрілець відчув присмак брехні на вустах, а потім вимовив її уголос:
