Шукач [Стрілець]. Темна вежа I

— Нічого з тобою не станеться. — А потім була ще більша брехня: — Я про тебе подбаю.

Джейкове обличчя посіріло, і він більше нічого не говорив. Тільки знехотя простягнув руку, і так вони зі стрільцем пліч-о-пліч обігнули поворот ріки. Там вони й наштовхнулися на останню стіну та чоловіка в чорному.

Він стояв на висоті не більше ніж двадцять футів над ними, праворуч від водоспаду, що вивергався з велетенського нерівного пролому в скелі. Невидимий вітер тріпав поли його сутани з каптуром. Одна рука стискала посох, а друга була простягнута в знущальному жесті привітання. Здавалося, що це пророк стоїть під цим неспокійним небом на виступі скелі — пророк кінця світу, а голос його — це глас Єремії.

— Стрільцю! Пророцтва древніх збуваються — і про це чудово дбаєш ти. Доброго дня, і доброго дня, і ще раз доброго дня! — Він вклонився. Звук його сміху розійшовся луною й перекрив ревіння водоспаду.

Недовго думаючи, стрілець дістав револьвери. Ззаду, справа від нього, маленькою тінню зіщулився хлопчик.

Руки не слухалися, і перш ніж здобути над ними контроль, Роланд вистрелив тричі. Бронзова мелодія луни відскакувала від схилів гірської долини, що обступали їх з усіх боків, і заглушувала звуки вітру та води.

Над головою чоловіка в чорному хмаркою розлетівся на друзки граніт, друга хмарка виникла ліворуч від його каптура. Роланд стріляв тричі й три рази не влучив.

А чоловік у чорному все сміявся — щиро, від душі. Здавалося, цей сміх кидає виклик слабнучій луні пострілів.

— Невже ти готовий ось так просто взяти й убити всі свої відповіді, стрільцю?

— Спускайся, — сказав стрілець. — Зроби це, і ми матимемо відповіді.

І знову лункий, сповнений іронії сміх.

— Твої кулі не здатні мене налякати, Роланде. Я боюся лише твоєї рішучості знайти відповіді.

— Спускайся.

— Поговоримо на тому боці, — відказав чоловік у чорному. — Там будемо радитися й довго вестимемо перемовини. — Зблиснувши очима на Джейка, він додав: — Удвох.

Тихо скрикнувши, Джейк налякано відсахнувся, і чоловік у чорному, майнувши сутаною в сірому повітрі, як кажан крилом, повернувся і зник у розломі, з котрого нестримно вивергалася вода. Стрільцеві довелося покликати на допомогу всю свою непохитну силу волі, аби не вистрілити йому вслід. Невже ти готовий ось так просто взяти й убити всі свої відповіді, стрільцю?

Тільки звуки вітру й води лишилися в горах, звуки, що наповнювали це місце запустіння тисячу років. І все ж чоловік у чорному там стояв — цей факт годі було заперечувати. Минуло дванадцять років, відколи Роланд востаннє бачив його, та й то мигцем, а тепер ось лицезрів зблизька, розмовляв з ним. І чоловік у чорному сміявся.

На тому боці ми будемо радитися й довго вестимемо перемовини.

Хлопчик дивився на нього знизу вгору, тремтячи всім тілом. І раптом стрілець на якусь мить побачив, що на лиці Джейка проступають риси обличчя Еллі, жінки з Талла, — шрам виділяється на чолі, наче німе звинувачення. Почуття брутальної ненависті піднялося з глибин Роландовоїдуші. Тільки пізніше він зрозуміє, що шрам на чолі Еллі й шпичак, котрий стирчав із Джейкового лоба в його видіннях, були в одному й тому самому місці. Мабуть, Джейк вловив відгомін його думок, бо тихо застогнав. Але хлопчик міцно стиснув губи і не випустив стогін назовні. У нього були всі задатки для того, щоби стати справжнім чоловіком, можливо, навіть стрільцем. Якби ж то тільки був час.

Стрілець відчув, як десь у незвіданих надрах його тіла зароджується величезна нечестива спрага, яку не в змозі вдовольнити ні вода, ні вино. Світи тремтіли, до них майже можна було дотягнутися пальцями, і він на якомусь інстинктивному рівні боровся з тим, аби не піддатися псуванню, усвідомлюючи, проте холодним розумом, що ця боротьба марна. Так буде довіку. У кінці завжди залишається тільки ка.

Був полудень. Він підвів очі, дозволяючи хмарному мінливому світлу дня востаннє осяяти надто вразливе сонце його доброчесності. «Насправді за зраду ніхто не розплачується сріблом, — подумав він. — Ціна зради — тільки кров».

— Іди зі мною або лишайся, — сказав стрілець.

У відповідь на ці слова хлопчик гірко й невтішно усміхнувся — усмішкою свого батька. Та цього Джейк не міг знати.

— А якщо залишуся, то буду в повному порядку, — сказав він, — Сам-однісінький у горах. Хтось обов'язково прийде і врятує мене. Будуть тістечка й бутерброди. І кава в термосі. Це ти хочеш сказати?

— Іди зі мною або лишайся, — повторив стрілець і тут же відчув: у його свідомості щось сталося. Відбувся розрив зв'язків. У якусь мить маленька фігурка, що стояла перед ним, перестала бути Джейком і перетворилася на якогось хлопчика, безликість, яку треба використати й усунути.

Раптом серед вітряної тиші пролунав крик — стрілець із хлопчиком обидва чули його.

Стрілець почав підніматися на гору, і Джейк, після нетривалого роздумування, рушив слідом. Разом вони вибралися на обвалену скелю поряд зі сталево-холодним водоспадом і стали на те місце, на якому бачили чоловіка в чорному. Так само разом зайшли туди, де він зник. І їх поглинув морок.

Розділ IV Пришелепкуваті мутанти

І

Стрілець повільно говорив до Джейка. Інтонації його голосу були то висхідними, то низхідними: так людина розмовляє уві сні.

— Того вечора нас було троє: Катберт, Алан і я. Нам заборонялося туди приходити, бо ми ще не вийшли з дитячого віку. Як говориться у приказці, молоко на губах не обсохло. Якби нас упіймали, Корт здер би з нас шкуру живцем. Але нам пощастило. Та й іншим, хто ходив до нас, мабуть, теж таланило. Хлопці мають міряти штани своїх батьків, коли ніхто їх не бачить, походити перед дзеркалом, удаючи з себе дорослих, а потім тихцем вішати їх назад, на вішалку. Десь так усе й було. Батько вдає, буцімто не помічає, що штани висять якось не так чи що під носом у хлопця сліди вакси. Розумієш?

Хлопчик мовчав. Він ані слова не мовив відтоді, як денне світло лишилося позаду. А стрілець навпаки — все говорив і говорив, схвильовано, гарячково, щоб заповнити нестерпну тишу. Відколи вони ступили на землю підгірного краю, він не озирався на світло. А от хлопчик оглядався. Відблиски денного світла — то рожевуваті, то кольору молочного скла, то блідого срібла, — мигтіли на щоці Джейка, і в ній, мов у дзеркалі, стрілець бачив, що день хилиться до вечора. Останнє сутінкове світіння вечора змінилося пітьмою. Стрілець запалив смолоскип, і вони пішли далі.

Врешті-решт розбили табір. Луни кроків чоловіка в чорному не було чутно: ймовірно, він теж зупинився, аби перепочити. А можливо, летів на всіх вітрилах уперед без ходових вогнів, крізь темні, як ніч, печери.

— Котильйон у ніч першого посіву (літні люди називали його комалою, бо це слово означало «рис») проводився раз на рік у Західній Залі, — розповідав далі стрілець. — Взагалі-то це місце іменувалося Залою Прадідів, але ми називали його тільки Західною Залою.

До їхніх вух донісся звук води, що крапала зі стелі.

— Придворний ритуал, як і будь-який весняний бал. — Стрілець осудливо розсміявся, та байдужі стіни